(роздуми над проєктом методики)
Ідеологами реформ у нашій науці упродовж останніх двох десятиліть виступають переважно представники природничих наук з достатньо високими публікаційними показниками й досвідом роботи в різних західних та східних університетах і лабораторіях. Цим людям притаманна віра у всевладдя наукометрії (дарма, що на Заході ця віра вже дещо похитнулася і відбувається повернення від голої цифри до експертних оцінок — див., наприклад, Сан-Франциську декларацію про оцінювання наукових досліджень. Але більшість наших активних «природничників» досі щиро вважають: треба тільки виробити добрі алгоритми, і ми дістанемо правдиву та об’єктивну оцінку й окремого вченого, і наукової установи чи вишу, і наукової системи держави в цілому.
Мушу визнати: років п’ятнадцять тому ця віра була притаманна й мені, коли я чи не першим в Україні намагався запровадити інструменти сучасної наукометрії в практику МОН. Я усвідомлював, що є проблема з гуманітаристикою, але вважав, що для неї потрібен лише дещо триваліший, аніж для біології чи хімії, перехідний період. Так само вважали тоді й більшість науковців на Заході.
Але з часом стало зрозуміло: гуманітаристика має свою принципову специфіку. Тут у багатьох царинах знань часто немає загальносвітової спільноти, все значно більшою мірою фрагментоване по окремих комірках, — з усіма подальшими наслідками (наприклад, в єгиптології неможливо запровадити повноцінного peer review просто тому, що всі нечисленні дослідники тут добре знають одне одного). Та й у моїй рідній фізиці система, побудована на голій «цифрі», не може бути цілком доброю — адже з цифрами можна маніпулювати, і сьогодні вже вироблено десятки способів «відносно чесного» накручування наукометричних показників.
Але оцінювати наукові результати таки треба — бодай для того, щоб мати хоча б відносно об’єктивні алгоритми розподілу скупого бюджетного фінансування за принципом «кращим — більше». Тому поява проєкту нової «Методики оцінювання ефективності наукової (науково-технічної) діяльності наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження такими закладами наукової (науково-технічної) діяльності», розробленої МОН і винесеної на обговорення, є закономірною і своєчасною. Бодай тому, що досі діють дві різні методики оцінювання — одна для наукових установ, а друга для ЗВО.
Так сталося, бо 7 років тому, погодившись на запровадження базового фінансування наукової діяльності у ЗВО (прямо передбаченого «Законом про наукову і науково-технічну діяльність» у редакції 2015 року), Мінфін поставив жорстку вимогу: це фінансування має одержати тільки невелике число найкращих вишів. Тому тоді й було розроблено дві різні методики: з незалежним підсумовуванням різних абсолютних показників (для наукових установ) і з нормуванням (за складною схемою) результату на показниках лідера за певним напрямом (для ЗВО).
Але наука єдина, і перехід від двох вимушено окремих методик до єдиної є фактором безумовно позитивним. Проте охопити в одному документі всю науку надзвичайно складно, і якісь недоліки (зокрема й успадковані від попередніх документів) тут неминучі. Тому найпершим закидом, який можна зробити розробленому проєкту, є поділ різних галузей наук за групами: наприклад, усі суспільні науки оцінюються в одній групі. Але ж історія має зовсім іншу специфіку порівняно з економікою, інші публікаційні можливості, інші канали залучення фінансування тощо, — а це все відбивається й на кінцевих балах, ставлячи когось в апріорно програшне становище.
Саме за цими групами наук мають в ідеалі змінюватися вагові коефіцієнти для різних показників (наприклад, для фундаментальної фізики найбільше важать публікації в провідних світових журналах; для прикладної — статті теж важливі, але зростає вага патентів і проданих ліцензій; для гуманітаристики важать монографії високого рівня; а для галузевої науки — кошти, залучені від замовників).
Запропонована методика теж складна. Вона об’єднує велику кількість різноманітних показників (заповнення різних таблиць стане окремою бюрократичною проблемою і для керівників, і для пересічних науковців — і вже варто подумати, як хоч трохи спростити цим людям життя). Вона містить формули усереднень, котрі охоплюють багато вагових коефіцієнтів (вибір яких завжди буває значною мірою довільним).
До того ж частина показників видається мені зайвою (наприклад, кількість поданих заявок на гранти (не плутати з кількістю одержаних грантів) говорить тільки про наполегливість групи науковців, але жодною мірою не про її науковий рівень). З цього погляду, як на мене, переваги має чинна методика оцінювання наукової роботи у ЗВО, базована на меншій кількості, але безумовно важливих індикаторах. Та й пам’ятаймо, що згадана вище Сан-Франциська декларація віддає перевагу експертним оцінкам, які враховують особливості різних галузей науки.
Водночас якісь показники повинні бути в методиці «головнішими». Які? Це залежить від відповіді на запитання: а заради чого має функціонувати майбутня система науки в Україні? Автори дали свою відповідь, з якою можна посперечатися: пропонована методика надає безперечну перевагу роботі на закордонного замовника та публікаціям у журналах, що входять до визнаних міжнародних баз даних.
Аналіз запропонованих вагових коефіцієнтів у розділі «Фінансові показники» засвідчує: кошти від закордонних замовників оцінюються в 1,5 раза вище, ніж такі самі вітчизняні кошти.
Такий самий аналіз для розділу «Публікаційна активність» демонструє: публікація монографії в Україні прирівнюється до розділу монографії, індексованої у виданнях Scopus або WoS. А дві українські монографії оцінюються як одна стаття у виданнях Scopus та WoS з першого-другого квартиля, або ж як дві статті у таких самих виданнях третього-четвертого квартиля. Це положення, може, й не викличе особливих заперечень колег-фізиків, але є відверто неприйнятним для гуманітаріїв, де саме написання монографії часто є основною формою одержання й узагальнення наукових результатів.
Статті ж, опубліковані у вітчизняних фахових виданнях України категорії А, не враховуються взагалі. Реалізація такої норми призведе до неминучого відмирання вітчизняних видань (що дуже небезпечно з огляду на проблеми, які постануть перед усіма нами з упровадженням Open Access) і до процвітання різних «хижацьких» журналів, зареєстрованих на теренах ЄС вихідцями з пострадянського простору.
Але ж саме у виданнях категорії А друкується переважна більшість не тільки наших гуманітаріїв, але й представників галузевої науки, а також тих, хто працює на оборонну тематику і тому вміщує статті в журналах з обмеженим доступом. Отже, їхній публікаційний доробок виявиться помноженим на нуль.
А на підтримку «хижацьких» видавництв працюватиме показник методики «кількість монографій мовами країн ОЕСР, які опубліковані за кордоном». Число таких видавництв (зареєстрованих переважно на території «нових» членів ЄС) буквально зашкалює, а їхній авторитет значно нижчий від рідної «Академперіодики». Краще було б надати МОН право затверджувати з певною періодичністю вичерпний перелік таких провідних наукових видавництв — він буде не таким уже й довгим.
А ось українські патенти виявилися, на мою думку, суттєво переоціненими. Один патент України на винахід оцінюється в методиці фактично в три українські монографії, а патент на корисні моделі — до однієї вітчизняної монографії. Водночас низький авторитет наших патентів на корисні моделі відомий усім, та й законодавством багатьох розвинутих країн ці «корисні моделі» взагалі не передбачено.
У розділі «Конкурсне фінансування», як я вже зазначав вище, переоцінено активність у поданні заявок на грантове фінансування (не плутати з успішністю в одержанні цього фінансування). До того ж ці показники враховано фактично двічі, в обрахунку поданих і профінансованих проєктів.
Підсумовуючи, підкреслю: фахівці МОН та залучені експерти зробили велику роботу, що може бути доброю основою для подальшого вдосконалення. Але й у запропонованому вигляді проєкт потребуватиме ще значного доопрацювання.
Доопрацьовуючи, варто пам’ятати: стимулювання роботи передусім на іноземних замовників не сприятиме розв’язанню актуальних проблем нашої країни. А наша наука повинна працювати насамперед на свою державу та її суспільство, а не бути лише місцем розміщення випадкових (нехай навіть прибуткових) замовлень з усіх усюд.
Отже, слід конче збільшити «вагу» в показниках внутрішніх проєктів та грошей (логічно було б оцінювати кожну залучену гривню однаково, незалежно від джерела її походження).
А положення щодо публікаційної активності слід, як на мене, доопрацювати з активними залученням представників не лише соціогуманітарної спільноти, а й галузевої науки та «оборонки». Адже в теперішньому вигляді запропонована методика, у разі затвердження, матиме згубні для цих важливих напрямів наслідки.
Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук, професор,
перший віцепрезидент АН вищої школи України