З погодою нам пощастило. Дрібний дощик виманив зі схованки саламандру, яка спочатку ліниво позувала камерам смартфонів, а потім таки заповзла у щілину скелі. Далі вузенька стежка повела нас уздовж майже прямовисної скелі зліва і крутого спуску до річки справа. Обіцяні інформаційним щитом червонокнижні тиси стриміли над головами й тягнули гілки від провалля. Над річкою, затягуючи горизонт, тягнулася мряка. Я відчув себе наче десь в Угольському лісництві (сьогодні це вже «природоохоронне науково-дослідне відділення») Карпатського біосферного заповідника. Колись давно з друзями з Дружини охорони природи Київського університету обліковували тис. Ми лазили такими самими крутими схилами, чіпляючи інвентарні бирки на кожне дерево. А стежками у сиру днину так само поволеньки чимчикували вогняні саламандри.
Негній-дерево та інші дива
Тиси успішно пережили мільйони років природних катаклізмів завдяки здатності жити до 700–3500 років. Водночас жіночі особини дають насіння щорічно до глибокої старості, починаючи з 25–30-річного віку. Але близьке знайомство з хомо сапієнсами звело ці переваги нанівець. Люди швидко оцінили високі якості тисової деревини й заходилися його рубати — на меблі, на палі для мостів і гребель (він стійкий до гниття, через що дістав ще назву негній-дерево), на луки для воїнів та мисливців, на хрести й навіть домовини.
Сьогодні тис став такою рідкістю, що занесений у Червоні книги багатьох країн, а практично усі тисові гаї та навіть окремі дерева узяті на облік і охороняються. Тут, у природному резерваті «У Ереміта» (ереміт — це ченець-пустельник, вочевидь, десь у цих горах був скит) нараховують майже тисячу дерев тиса, і, що найцінніше — він відновлюється у природний спосіб. Резерват невеличкий, усього 7,80 га. Окрім тисів та саламандри, в ньому ростуть і бігають/повзають/літають й інші — як рідкісні, так і типові для таких місцевостей рослини й тварини. Свого часу тут були й рубки, і випас, але стрімкість схилів дала лісу змогу більш-менш зберегтися. Резерват створили у 1984-му, згодом облаштували екологічну стежку.
Тутешні тиси й клени (основна місцева порода) належать до лісів, у яких хазяйнує державна компанія «Ліси Чеської Республіки». Вона ж відповідає за збереженість резервату. А наглядають за виконанням лісниками цих зобов’язань фахівці охоронюваної ландшафтної (ОЛ) області «Кршивоклатско».
В Україні немає прямого відповідника цій природоохоронній категорії. Фахівці зазначають, що режим «охоронюваного ландшафту» відповідає режиму зон регульованої рекреації наших національних та регіональних природних парків, та й то з певними застереженнями. У класифікації МСОП — Міжнародного союзу охорони природи — це категорія V. Головна її задача прописана у назві — зберегти ландшафти, водночас не обмежуючи, наскільки це можливо, господарську діяльність. Як на мене, це дуже м’яка форма природоохорони, яка добре працює у законослухняній Європі, але майже ніяк — в Україні.
Хоча й чеські фахівці намагаються за змогою підвищити статус цінних природних об’єктів. Зокрема, до рівня національного парку (НП). У нас аналогом є національні природні парки (НПП).
Створимо п’ятий нацпарк!
У Чехії — чотири НП. Вони розташовані у прикордонні, в горах, які оточують країну з усіх боків. Саме там ще більш-менш збереглася дика природа. А назагал території Чехії — це переважно окультурені ландшафти, з дуже скромними вкрапленнями первинної природи, яку, щоправда, ретельно оберігають.
Але якраз у «Кршивоклатско» є ще один добре збережений і доволі близький до первинного стану шматок природи, причому всередині країни, десь за дві години бусиком/автівкою від Праги. Це річка Бероунка з її лісами та луками, скелями й кам’янистими осипами, степами та непрохідними глибоко врізаними долинами. Колись тут були королівські мисливські угіддя, що й допомогло зберегти оригінальні біотопи. Межі парку заплановані так, щоб охоплювати переважно державні землі. Національний парк уникає, наскільки це можливо, забудованих територій населених пунктів або великих сільськогосподарських площ. Лише забудована територія муніципалітету Карлова Вес буде у межах національного парку. Загальна площа пропонованого НП усе з тією ж назвою «Кршивоклатско» становить 117 км² (11 700 га). Це зіставно з, наприклад, нашим НПП «Пирятинський» (12 028 га) або з «Джарилгацьким» (10 000 га), який сьогодні, на жаль, під російською окупацією і нещадно винищується агресорами.
Про створення цього — п’ятого — чеського НП давно мріє керівник ЛО «Кршивоклатско» доктор природничих наук Петр Гула. Втім, не лише мріє. Петр разом з однодумцями працює як віл для того, щоб такий парк створити. Спілкуючись з ним, я упізнавав те ж завзяття й закоханість у природу, які бачу в ентузіастах-природоохоронцях у нас в Україні, це нас єднає з чеськими колегами.
Петр зголосився особисто показати найцікавіші місцини «Кршивоклатско» групі українських природоохоронців. Він розповів, що тутешня природа охороняється в категорії ЛО з 1978 року. Найцінніші частини додатково захищені системою з 27 невеликих за площею спеціальних природоохоронних територій — природних резерватів (аналоги наших заповідних урочищ), як-от вже описаний «У Ереміта» (є значно більші за площею), або пам’яток природи.
Скелі та муфлони
Окрім «У Ереміта», ще встигли піднятися на вершечок національного природного резервату «Тиржов». Стежка біжить угору між буками, грабами, звичайними та скельними дубами. В Україні останні ростуть переважно у гірському Криму та на південних схилах Карпат. І хоч не потрапили до Червоної книги, зустрічаються вже нечасто. Як і тиси, їх згубила якісна деревина.
Нагорі, на плато, ми не побачили, звичайно, ні лілей, ні гірської вероніки, ні дзвоників, які навесні-влітку перетворюють вершечки гір на неймовірної краси килими. Але навіть самих фантастичних панорам долини Бероунки та вкритих ще зеленими лісами навколишніх скель з лишком вистачає для мимоволі дружно видихнутого: «Вау-у-у-у-у-у-у». Петр гордо всміхається у відповідь: це ви ще не бачили ці гори восени, ото картина!
Тут ще стільки усього літає, бігає і плаває, що заради кожного з цих, на жаль, уже нечисленних мешканців Європи варто було робити резерват. На скелях гніздиться найбільша з європейських сов — пугач, у дуплах днює кажан вечірниця мала. А в одному з гірських потічків ворушить довгими вусами кам’яний рак. Йому до вподоби саме такі водотоки — невеликі річки зі швидкою течією та холодною і чистою водою. Але скільки таких сьогодні залишилося?
Оголошення національного парку «Кршивоклатско» на частині території ЛО розглядається вже тривалий час. Але попередній, так би мовити, раунд, який тривав десь 10–12 років, природоохоронці програли. Дуже вже не хочуть парку місцеві мисливці. На перший погляд, це дивно, бо у НП Чехії, на відміну від України, полювання дозволене. Диявол — у деталях. Місцеві мисливці давно полюють не заради м’яса. Вартість туші оленя чи кабана — ніщо у порівнянні з витратами на зброю, набої, ліцензії тощо. Тутешніх «піф-пафів» мотивує полювання трофейне, їх тішить опудало або голова з розлогими рогами, вивішена у вітальні чи кабінеті. Сидячі під якою, власник трофея розповідатиме про свої «подвиги».
Тож чим парк заважатиме любителям постріляти? Річ у тім, що тварини на території парку — власність самого парку. Їх можна вполювати, але трофеї залишаться у власності НП.
Мисливці в Чехії та у нас: спільне й різниця
До речі, стосунки між природоохоронцями й мисливцями однаково напружені й в Україні, і в Чехії. Але в Україні — через те, що «піф-пафи» вистріляли звірів практично усюди, в деяких урочищах їх фізично немає. У Чехії ситуація протилежна. Тут звірини у лісах неміряно. Мисливці її активно підгодовують, ставлять солонці тощо. А головне — браконьєрство і карається жорстко, і в принципі у суспільстві — моветон, ніхто таким не хизується. Великих хижаків у більшості угідь немає. Хіба що вовки. Хоча технічно більша частина популяції перебуває в районах уздовж кордону, зокрема, якраз у нацпарках, зараз вид зустрічається в більшості частин країни (знову ж таки, завдяки ретельній роботі природолюбів). Карту територій постійного їх проживання можна переглянути тут: https://www.navratvlku.cz/o-vlkovi-vlk-obecny/.
Залишається що? Відстріл. Але як уже вище сказано, мисливців цікавлять лише самці з красивими рогами. Копитних стало стільки, що вони нищать підріст, ліс не встигає відновлюватися. Це біда як для природоохоронних територій, так і для експлуатаційних лісів. А ще мисливці навезли чужорідних тварин, зокрема оленя плямистого (японського) та муфлонів. «Японці» витісняють місцевого оленя благородного, а муфлони вибивають копитами та надміру виїдають трав’янисті схили, зокрема у тому ж Тиржові.
Бюрократія — явище інтернаціональне
Та повернемося до майбутнього НП «Кршивоклатско». У січні 2022 року новий уряд у своїй програмній декларації заявив про намір створити цей парк. Петр і його колеги дуже сподіваються, що цього разу це таки вдасться.
Проголошення національного парку — справа не швидка. Спочатку відбуваються попередні переговори, тобто ознайомлення зацікавлених регіонів і муніципалітетів (а через них і громадян) з пропозиціями щодо створення парку. Потім — доопрацювання вихідних матеріалів та уточнення на основі отриманих пропозицій. Згодом намір створити парк офіційно оголошується і далі обговорюється в рамках процесу відповідно до законодавства. Після оголошення плану створення регіони, муніципалітети та громадяни мають можливість подавати коментарі, які розглядаються в рамках адміністративної процедури. І вже коли план доопрацьований у вигляді законопроєкту, він проходить стандартну законодавчу процедуру. Завершенням процесу є затвердження пропозиції у формі закону. Одним словом, міф про те, що в Європі нацпарки створюються порівняно з нашими процедурами легко і швидко, не витримує жодної критики.
На жаль, усе ті ж мисливці дуже активно протидіють створенню парку, вони запустили кампанію компрометування цієї ідеї, поширюючи серед місцевого населення безглузді міфи на кшталт «ви не зможете відвідувати ці території, збирати гриби» й таке інше. Дуже нагадує алгоритм, за яким діють противники нових парків в Україні.
Я поцікавився у пана Петра, які основні аргументи на користь створення парку мають природоохоронці. У відповідь почув, що краще буде зберігатися біорізноманіття, посилиться екологічна стабільність екосистем. Часто такі самі аргументи використовують і українські екологісти. Так, це справді важливі й корисні результати створення національних парків та інших заповідних територій. Але, на жаль, їх не сприймають пересічні громадяни. Тож варто шукати інші, переконливіші тези та способи донесення інформації. Цікаво, що в принципі в Агенції охорони природи Чехії, яка опікується усіма 26 охоронюваними ландшафтами, такі способи й тези використовуються. Наприклад, короткометражні документальні фільми про природу, які повз логіку, повз раціо, відразу влучають у душу і викликають потужну емпатію до отої пари чорних лелек і оцього бобра. І підсвідомість карбує: ну звісно ж, що ці болота, скелі, ліс треба зберегти, бо не можна ж залишити цих чарівних, милих, готових боротися за життя зі стихіями тваринок без дому, без прихистку.
Замість епілогу
Чехи й загалом європейці витрачають шалені кошти на те, щоб зберегти ті скромні рештки дикої та напівдикої природи. Це цікавий і корисний досвід, який варто взяти на озброєння. Однак порівняння наших здобутків у заповідній справі та її перспективи показують, що ми робимо і можемо зробити ще більше для збереження європейських ландшафтів, видів, природних угрупувань за відносно невеликі кошти. Україна цінна і важлива для Європи своєю природою, ЄС збагатиться неймовірно від нашого вступу до цього союзу.
Тож в інтересах ЄС усіляко допомагати нам у збереженні нашої природи вже зараз. У різні способи. Зокрема й роблячи все для нашої перемоги над росією: надаючи нам зброю, накладаючи санкції на агресора, конфісковуючи російські активи на нашу користь. Бо приклад тих парків і заповідників, які були чи залишаються під російською окупацією (Меотида, Асканія-Нова, Святі Гори, Древлянський та багато інших) свідчить: там де ступає російський чобіт, дика природа закінчується.
Водночас у наших інтересах — не сидіти склавши руки в очікуванні, коли нас приймуть у ЄС, а створювати нові й розширювати наявні парки, створити аналог чеської Агенції з охорони природи, ухвалити нарешті закони про реформу екологічного контролю (законопроєкт № 3091) та Смарагдову мережу тощо.
Олег ЛИСТОПАД
Стаття підготовлена за сприяння проєкту «Збереження Природної Спадщини для LIFE в Україні»
Читайте також: