Обкладинку останнього перед американськими виборами ліберального польського «Ньюзвіка» прикрасив колаж: обличчя Гарріс і Трампа стулено на взір гральної карти (Гарріс – догори, Трампа – донизу), і поміж ними заголовок: «Надія і страх». Вранці 6 листопада стало відомо, що Америка обрала страх. Страх не для США (для себе американські «червоношиї» голосували за спокій), а для Європи, і насамперед – для України.
Декілька дуже попередніх висновків з того, що сталося.
Перший. Зруйнованою виявилася сама модель західної ліберальної демократії. Вона базувалася на вірі в те, що відповідальний і наділений доступом до інформації виборець зуміє зробити правильний і корисний для себе та для спільноти вибір. Заміна традиційних ЗМІ як джерел інформації на соцмережі зробили пересічного виборця об’єктом тотальних маніпуляцій, і перевагу при цьому нерідко здобувають саме цинічні популісти: їхні меседжі завжди є яскравішими й зрозумілішими.
Другий. «Ера Трампа» для США і світу – надовго. Якщо не відбудеться нічого екстраординарного, то через чотири роки головне крісло в Білому домі успадкує популіст Венс, який (це показали віцепрезидентські дебати) чудово вміє вчитися, як поводитися перед величезною авдиторією. Він сидітиме в ньому ще вісім років. Сумарно дванадцять років – термін достатній для тектонічних змін, тим більше, що конгрес віднині теж перебуватиме під повним контролем республіканців.
Третій. Контури політики нової команди достеменно не відомі ще нікому, але є достатньо підстав вважати, що Америка повернеться до такої собі модифікованої «доктрини Монро», – на тлі подальших змагань за світову першість із Китаєм. У рамках цього домовленості (тимчасові або далекосяжні) з найодіознішими диктаторами на кшталт путіна чи ким чен ина стануть для США річчю цілком прийнятною. А моменти емпатії, людського співчуття до покривджених і загрожених народів, зникнуть із переліку чинників, на підставі яких Вашингтон формуватиме свою міжнародну політику.
Звідси декілька висновків для України:
Перший. Трамп буде об’єктивно зацікавлений в тому, щоб закінчити війну в Україні якнайшвидше – надто багато він про це говорив. Навряд чи він прагнутиме зробити це на основі неодноразово озвучених москвою «п’яти цілей сво», але нейтральний статус України та визнання територіального статус-кво на базі теперішньої лінії розмежування є тими речами, які нова команда в Білому домі напевно не відкидатиме. (Про це вже повідомила The Wall Street Journal (https://www.wsj.com/world/trump-presidency-ukraine-russia-war-plans-008655c0?mod=mhp )
Другий. Суто людського співчуття до страждань українців, які героїчно борються за свою свободу, нова Америка вже не матиме – міркування такими категоріями для неї буде невластиве. На жаль, і Трамп, і Венс, і Джонсон (що з великою ймовірністю збереже спікерську посаду) не мають добрих людських відносин з українськими лідерами, і сьогодні проблема комунікацій з ними виглядає проваленою (посол Маркарова докладала титанічних зусиль для встановлення неформальних зв’язків з лідерами республіканців, але все це виявилося перекреслено одним-єдиним нещасливим візитом президента Зеленського на оборонне підприємство в Пенсильванії).
Третій. Сподіватися, що президент Байден в останні два з половиною місяці в Білому домі наважиться на якийсь крок на кшталт запрошення України до НАТО, не випадає – надто відчутною виявилася поразка Гарріс; її опонента підтримали не тільки «хиткі» штати, але й виборці в загальнонаціональному масштабі. Ще менше підстав маємо очікувати на запрошення до НАТО від Трампа чи Венса (принаймні, в ближчі роки).
Четвертий. Дуже ускладненими виявляться й перспективи просування України до ЄС. Окрилений перемогою Трампа Орбан тепер навряд чи погодиться на прохання Шольца вийти з кімнати під час вирішального голосування. Та й деякі польські «хлопи» в урядовій коаліції зроблять усе, щоб відкласти перспективу членства України в Євросоюзі на багато десятиліть – використовуючи для цього не так тему мит на продукти рільництва, як вимоги каяття за Волинську трагедію 1943 року.
П’ятий. За нових зовнішніх умов (що драматично помінялися, й не на нашу користь) далі тлумачити очікувані контури української перемоги так, як це записано в плані президента Зеленського, буде нереалістично: необхідні матеріальні ресурси для такої перемоги могли надати тільки США, а тепер уже зрозуміло, що вони цього не зроблять. Є ризик, що дальше наполягання на «плані перемоги» в теперішньому вигляді може викликати тільки роздратування Трампа (який і так не має до України теплих почуттів), і ми натомість опинимося не лише без далекобійних ракет, а й без оперативних засобів утримування лінії фронту та прикриття українських міст.
Шостий. Мусить бути розроблено і представлено (і союзникам, і власному суспільству) «план Б», основною метою якого має стати збереження Української державності на території, контрольованій владою України.Паралельно Україна повинна, по-перше, докласти всіх зусиль, щоб зупинити загрозливе посування ворога на сході, і, по-друге, в жодному разі не визнавати лінію розмежування новим державним кордоном. Питання повернення Україні окупованих територій повинне далі перебувати на міжнародному порядку денному і стати sine qua non для повноцінного повернення росії до міжнародного співтовариства.
Сьомий. Війна ввійшла для України в найзагрозливішу фазу. Ризик окупації нових значних територій як ніколи великий. Протистояти цьому зможе тільки єдність українського суспільства. І формування нового уряду національної єдності (який би мав легітимність узяти на себе неминучі на цьому етапі непрості рішення) знову постає на порядку денному. Змагання політиків за кращі позиції на наступних виборах виглядають сьогодні злочином, бо сама перспектива цих виборів як ніколи туманна, а всілякі медведчуки і табачники вже на низькому старті й готові прибути з москви до Києва, щоб очолити тут окупаційну владу.
І насамкінець. Від професійності й гнучкості київського керівництва сьогодні немалою мірою залежатиме те, на кого буде скероване насамперед Трампове роздратування, коли він нарешті зрозуміє, що закінчити війну за 24 години – зовсім не так просто. Трамп – людина імпульсивних рішень, і слід використати всі доступні способи (зокрема, й потенціал міжнародних комунікаторів), щоб спрямувати його на рішення на користь України.
Максим Стріха