За понад 100 років існування в Україні заповідної справи ми створили більш як 9 тисяч територій природно-заповідного фонду (ПЗФ) різного статусу загальною площею понад 4,5 млн гектарів. Це менше ніж 8 % території країни, за європейської норми 30 %. До того ж лише невелика частина таких територій (заповідники, національні та деякі регіональні природні парки) має штат, спеціальні адміністрації, наукові відділи та охорону.
Наскільки ефективно працює ця система, що потрібно зробити для її удосконалення до європейського рівня? Про це говоримо з доктором біологічних наук, заступником директора з наукової роботи Інституту морської біології НАН України Віктором Демченком.
— Пане Вікторе, чи достатньо добре працює система заповідних територій України?
— Управління заповідними територіями та об’єктами нашої країни — це величезний обсяг різної роботи. Багато об’єктів ПЗФ створювались досить давно, їхній стан, межі, статус вимагають осучаснення. В останні роки також була створена Смарагдова мережа. Це понад 377 територій на 8 мільйонах гектарів, які частково збігаються з межами наявного ПЗФ, але «смарагдовий» статус дає можливість гнучкіше управляти природними комплексами. На жаль, ми досі не маємо законодавчого регулювання цієї категорії об’єктів, хоча законопроєкт лежить у Верховній Раді понад 4 роки.
Ще є 50 територій водно-болотних угідь (ВБУ) площею майже мільйон (951 тисяча) га. Україна давно підписала Рамсарську конвенцію про водно-болотні угіддя. Хоча відтоді ця конвенція стала частиною національного законодавства, але її норми в це законодавство інтегровані недостатньо.
І, нарешті, у нас є потужна екологічна мережа. Вона вже формально створена на рівні областей. У багатьох районах підготовлені місцеві схеми. Є й закон про екологічну мережу. Але з цією мережею дуже багато проблем, бо функціонує вона малоефективно.
Тобто, ми маємо великий потенціал природоохоронних територій, який до того ж хочемо збільшити ще втричі відповідно до зобов’язань перед ЄС. Одночасно ми розуміємо, що не можемо усьому цьому давати раду, як виписано в законі і як вимагає від нас Євросоюз. Чому? По-перше, закон «Про природно-заповідний фонд» ухвалений ще у 1992 році. Тоді це була країна з іншими ключовими пріоритетами, баченнями, науковим забезпеченням і так далі. Ми — природоохоронці, науковці, чиновники різних рівнів (профільне міністерство за цей час десяток разів реформували) — намагалися постійно вдосконалювати цей закон.
Це відобразилося у 25 правках, які по-різному вплинули на заповідну справу. У них є багато позитивного, але багато і того, що ускладнило ситуацію. Цей закон не має гнучкості щодо функціонування в різних природних зонах, різних типах екосистем та в межах угідь з різними історичними особливостями природокористування.
Закон не враховує державні реформи попередніх років (земельну, адміністративну, податкову та інші). Особливо це створює проблеми для охорони заказників та інших територій місцевого значення, в яких немає адміністрацій і служби охорони. Наявність значної кількості приватних земель теж створила великі проблеми для розвитку природоохоронних територій. На жаль, усі ці особливості не враховані в чинному законі, й створення територій ПЗФ на приватних землях є здебільшого винятком.
В Україні немає єдиного органу управління заповідними територіями. Це призводить до формування різної політики щодо них як на місцевому, так і на національному рівні. Це я про підпорядкування різнім відомствам. У нас є національні парки та заповідники, які підпорядковані Міндовкілля, Національній академії наук, Національній аграрній академії наук, Державному управлінню справами, Міносвіти. У кожній з цих установ, наприклад, різний підхід щодо кількості працівників служби охорони та наукового відділу. Різні підходи до збереження цінних територій, особливо це різниться для національних парків, що належать до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів. Є проблеми й зі статусом деяких заповідників. Наприклад, Канівський природний заповідник, який підпорядкований МОН, на сьогодні не є юридичною особою, як вимагає цього закон про ПЗФ. Загалом є багато прикладів різних підходів до управління заповідниками та національними парками в залежності навіть від регіонів. Наведу приклад з професійно ближчої мені «рибної» сфери. У різних регіональних ландшафтних парках, національних парках чи біосферних заповідниках вилучення водних біоресурсів (вилов риби, ракоподібних тощо) відбувається по-різному. Усе залежить від політики тамтешніх обласних державних адміністрацій. В одній області підприємці дістають дозволи на вилов на основі аукціонів, які проводить Державне агентство рибного господарства і меліорації (що вже трохи дивно, бо його повноваження не поширюються на заповідні території). Водночас важливо також мати ліміти й Міндовкілля. В інших областях достатньо дістати лише ліміт Міндовкілля. А в деяких областях взагалі відмовляються видавати дозволи на використання водних біоресурсів. Причина цьому — різні підходи до управління та різна підпорядкованість установ.
— Наскільки заповідні установи забезпечені фінансово?
— Сьогодні домінує думка, що заповідні території повинні заробляти. Чи це доцільно? Чи це завжди реально? Такий підхід спонукає парки працювати з природними ресурсами, їх використовувати тощо. Це, мабуть, не та модель, до якої ми прагнули, це перекладання відповідальності.
Також ми програємо як інформаційно, так й ідеологічно. Місцеві жителі зазвичай негативно ставляться до заповідників і нацпарків. Проблема не лише в обмеженні доступу до заповідних (особливо цінних) зон чи в певних лімітах на збір грибів та ягід, вилов риби, заготівлю очерету тощо. Коли створювали ці об’єкти, то декларували, що вони відіграватимуть вагому соціально-економічну роль у житті громад. Але зазвичай цього не відбувається. Національні парки та заповідники на сьогодні є «островами», на які місцеві органи влади не мають впливу. Це, з одного боку, добре, враховуючи, що місцеві громади налаштовані часто на суто «ресурсне» використання цих територій. З іншого боку, парки та заповідники не змогли довести місцевим жителям, що їхнє створення, існування і робота є ефективними й корисними.
Люди не бачать, що завдяки діяльності служби охорони зникли факти браконьєрства, незаконних рубок, пожеж, чи що завдяки природоохоронним заходам збільшилася чисельність лося, тетерука або осетрів. Хоча часто це справді так. Саме тому важливо налагоджувати взаємодію з місцевими громадами, щоб вони бачили ефект від природоохоронної діяльності.
— Як визначити ефективність роботи або взагалі створення заповідника, національного парку, заказника?
— На сьогодні в нашій державі немає індикаторів ефективності роботи природоохоронних установ. Звісно, ключовими повинні стати показники відновлених оселищ чи чисельність рідкісних видів. Для національних парків додатково можуть використовуватися показники відвідуваності території.
Наша задача — щоб природні комплекси функціонували стабільно і добре зберігалися. Щоб заповідні об’єкти мали довгострокові стратегії розвитку, стабільне фінансування природоохоронних заходів, чіткі природоохоронні задачі та індикатори контролю. Треба працювати над позитивним іміджем заповідної, природоохоронної системи, інтегрувати роботу заповідників та парків у соціально-економічне життя місцевих громад. Без цього ми не зможемо розвивати й збільшувати площу заповідних територій до рекомендованих ЄС 30 % території країни.
Нам треба ухвалити нове профільне законодавство, зокрема суттєво оновити закон «Про природно-заповідний фонд». Створити єдиний орган управління природоохоронними територіями як загальнодержавного, так і місцевого рівня. Розробити нову модель їхнього функціонування (з чіткими індикаторами ефективності).
— Ви казали на одному із семінарів, що оцінка ефективності роботи неможлива без створення і довготривалого підтримання системи моніторингу біорізноманіття.
— На жаль, за більш ніж 30 років незалежності, ми таку систему моніторингу так і не створили. Вже ухвалене законодавство та підзаконні акти в цій сфері практично не працюють. Ми не маємо даних щодо чисельності рідкісних видів, відповідно не маємо багаторічної динаміки цих показників. Як наслідок, якість даних для формування переліку видів Червоної книги України є досить низькою. У нас не функціонують державні кадастри тваринного та рослинного світів. Щоправда, певний рух у потрібному напрямку був у системі моніторингу вод. 1 листопада 2014-го в рамках Угоди про асоціацію з ЄС Україна почала реалізацію шести водних Директив, дві з яких стосуються морських екосистем. Це Водна Рамкова Директива (Water Framework Directive — WFD, 2000/60/EC — ред.) та Морська стратегія (Marine Strategy Framework Directive — MSFD, 2008/56/EC — ред.).
Але тепер складно вести будь-який моніторинг. І через обмеженість доступу до акваторій, бо — війна. І через «замороження» розвитку системи моніторингу морських вод — з тієї ж, зокрема, причини. І через відсутність координації.
У нас, наприклад, є наукове судно «Борис Александров», яке стоїть без діла. Щось з ним треба робити. Скажімо, використати у спільних з країнами Європи дослідженнях на період воєнного стану.
Я намагався оцінити стан різних видів моніторингу, які є в нашій державі. Більшість із них, на жаль, не працює. Але особливо мене турбує саме моніторинг біорізноманіття.
Без цього ми не можемо говорити про збитки від російської агресії, про планування наших дій після деокупації, про обґрунтування створення нових територій тощо. Ми не можемо якісно оцінити втрати заповідних земель, екосистем, біотопів, бо не маємо інструментів цієї оцінки.
Проєкт порядку ведення біологічного моніторингу, розроблений і розміщений на сайті Міндовкілля, — декларативний. Наразі він не підкріплений жодними інструментами для виконання. Для того, щоб це працювало, треба насамперед мати чітке розуміння, хто за це відповідає, хто і коли платить, хто робить безпосередні дослідження «в полі», на місцях. Є варіант зобов’язати це робити установи природно-заповідного фонду. Але тут упираємося в кадрову проблему. Більшості установ ПЗФ бракує фахівців різного профілю (ботаніків, орнітологів, іхтіологів, теріологів, ентомологів і т. д.).
Водночас є проблема з базовим документом для ведення моніторингу, з «Літописом природи», який усі установи ПЗФ готують щороку. Він також, як і закон про ПЗФ, був розроблений на початку 1990-х. Має великі вади як на рівні базових підходів до оцінки біорізноманіття, так і на рівні методів обліку чисельності видів та вивчення стану їхніх популяцій.
Утім, «Літопис природи» як-не-як, але працює. А от про моніторинг інших напрямів цього не скажеш. Є, наприклад, проблеми з моніторингом біорізноманіття у рамках кадастрів тваринного та рослинного світів, видів Червоної книги, міжнародних угод тощо. Як без цього планувати й оцінювати подальшу роботу?
Моніторинг та оперативне оцінення стану екосистем повинні базуватися на науково обґрунтованих рішеннях та аналізі екосистемних послуг, мати чіткі індикатори ефективності й оцінку їхнього довготривалого ефекту. І — забезпечувати стале використання природних ресурсів, яке базується на традиційному природокористуванні.
Тож на часі — ухвалення нової редакції програми «Літопис природи»; спрощення системи отримання дозволів на вилучення водних біоресурсів у рамках досліджень та моніторингу видів і стану популяцій. Проєкт «Порядку здійснення моніторингу біологічного та ландшафтного різноманіття» треба доопрацювати щодо інструментів його виконання й реалізації та врешті-решт ухвалити. Як і систему індикаторів ефективності функціонування природоохоронних установ та природоохоронних заходів. Плюс — розробити та затвердити єдині стандарти щодо обліку видів і оцінки стану їхніх популяцій та створити мережу моніторингових пунктів, які надавали б можливість оцінити стан біорізноманіття всіх біорегіонів країни.
Розпитував Олег ЛИСТОПАД
На фото:
Віктор Демченко (надано оргкомітетом слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань екологічної політики та природокористування на тему «Правові засади функціонування ефективної системи природоохоронних територій та обʼєктів як основи для збереження і відновлення біорізноманіття: актуальні питання»;
природа українських заповідників та національних парків (фото Олега Листопада)
Читайте також: