Василь Романчишин — ректор Академії мистецтв імені Павла Чубинського. Заслужений діяч мистецтв України, професор.
Академія — це українська мистецька планета, розташована в осерді Печерських пагорбів. Я відкрила цю планету для себе, побувавши на дні народження першого в Київській області естрадно-симфонічного оркестру, що народився завдяки Академії мистецтв та зусиллям її ректора Василя Григоровича Романчишина. То була благодійна акція «Симфонія Героїв», присвячена другій річниці звільнення Київщини від московитського чобота.
Академія Чубинського на вулиці Мазепи
Навчальний заклад тут з’явився 95 років тому: спершу як школа політосвіти, потім як училище культури, згодом як коледж. А з 2018 року це Академія мистецтв, що через рік дістала ім’я славетного земляка з Київщини, автора слів гімну України Павла Платоновича Чубинського.
— Кандидатуру Павла Чубинського ми обговорили на зібранні колективу, — розповідає Василь Романчишин. — Усі були одностайні: це найкраще ім’я, яке може носити Академія. Тож з іменем Павла Чубинського Академія вже шість років.
— Та ще й стоїть на вулиці Івана Мазепи…
— Зауважте, що вулиця Івана Мазепи мала б починатися від станції метро «Арсенальна» і до Києво-Печерської Лаври. Але через очільників московської секти, які не могли стерпіти, що Лавра розташована на вулиці Мазепи, вулицю розділили на два відрізки: одна її частина має ім’я Мазепи, а друга — стала Лаврською. Для московської церкви неважливо, що половину приміщень Лаври збудував, відремонтував і зберіг саме Іван Мазепа. Але наша Академія завжди була на вулиці Мазепи.
…Академія — заклад Київської обласної комунальної власності. Але сюди вступають талановиті діти не лише з Києва, а й з усієї України. Талант — основна вимога для навчання у цьому виші. Талант, а не гроші.
«Я пишаюся, що у нашій Академії працюють родинні династії, — ділиться ректор. — Надаємо фахову передвищу і вищу освіту. Тобто зберегли обидва рівні».
Розповідає, що за останні 15 років Академія зазнала великих трансформацій: зі звичайного культосвітнього училища перетворилася на один із провідних вищих мистецьких закладів України, які здатні виховувати й формувати цілі мистецькі колективи. Одним із доказів стало створення естрадно-симфонічного оркестру.
У закладі є й оркестр народних інструментів, який щороку дає блискучі концерти в Малій залі Музичної академії. Влаштовували також концерти-марафони на Співочому полі, що тривали по 9 годин, але люди не розходилися, а просили ще і ще. Отже, духовний і творчий потенціал — вагомі. Та й люди тут працюють відомі й знані. Серед них — народний артист України Тарас Петриненко, народна артистка України Жанна Боднарук, інші відомі артисти, концертмейстери, музиканти й музикознавці.
«Наші навчальні програми орієнтовані на те, щоб сформувати справжнього музиканта, режисера, справжнього митця. А головне — не просто дати студенту професію, а виховати справді громадянина, творчу особистість», — каже Василь Романчишин.
У виші працюють за кількома напрямами, це музичне мистецтво включно з народним інструментальним (духові, народні інструменти); естрадне мистецтво: студенти вчаться співати й грати на сучасних інструментах. Є й вокальне відділення, де навчаються мистецтва академічного і народного співу. Народного співу в Україні мало де навчають, а тут бережуть традиції та намагаються розвивати таланти, щоб не пропало наше народне мистецтво. «Бо ж академічний спів, — підкреслює ректор, — це всесвітнє надбання, але й певна уніфікація, тож мало хто розпізнає національність людини, яка співає оперну арію. А в народному співі одразу видно: співає Україна!»
«Я закоханий у свою роботу»
— Кого б ви назвали серед тих, хто є найбільшим кадровим надбанням Академії? — запитую Василя Григоровича.
— У нас чимало знаних митців різного профілю, — розповідає. — Ось лише кілька імен. Завідувач кафедри мистецтва співу, всесвітньовідомий оперний бас Анатолій Кочерга, який прославив Україну у світах. Кирило Стеценко — професор, філософ, чудовий скрипаль, онук славетного композитора Кирила Стеценка. Микола Лисенко — правнук основоположника української класичної музики Миколи Лисенка. Народна артистка України Жанна Боднарук — естрадна, джазова співачка, фантастична піаністка. Володимир Гризлов — акордеоніст, володар багатьох премій у Європі та світі. Унікальні музиканти Тимур і В’ячеслав Полянські, батько і син — це джазові піаністи, рівних яким в Україні немає. Їх запрошують на гастролі — від Австралії, Японії до США. І вони навчають наших діток. Нещодавно до нашого дружного колективу доєдналася ще низка професорів, докторів, заслужених діячів мистецтв, народних артистів. Серед них — Валентина Павлівна Ковальська — єдина із нині сущих з легендарного тріо «Золоті ключі», дай Боже їй віку і здоров’я. Людмила Придіус — заслужена артистка України, колишня солістка Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки, створила прекрасний дівочий ансамбль «Роксолана». Я міг би називати ще багато імен. Це гордість і слава українського мистецтва. І ці люди є кістяком нашого освітньо-виховного процесу. А я — просто закоханий у свою роботу. Закоханий у людей, які це роблять. Вони — найкращі. І це об’єктивно. Високу оцінку завжди підтверджують люди, які бувають на наших концертах, наших акціях.
…Василь Григорович розповідає, що раніше в колективі не було стільки уславлених митців. Ба більше, уявіть собі: в оркестрі грали суціль балалайки й домри. Нині ж в оркестрі — 18 скрипок, 8 бандур, сопілки, цимбали. Звичайно, зміни відбувалися поетапно, поступово. Але тепер не соромно вийти на будь-який подіум світу.
При Академії відкрили Центр післядипломної освіти. Раніше були такі собі обласні курси підвищення кваліфікації працівників культури, які не мали навіть відповідних ліцензій на навчання, та всупереч закону видавали сертифікати. Тоді ректор запропонував обласній владі віддати ці курси під крило Академії. Ухвалою Київської облради це було зроблено. І тепер замість курсів постав Центр післядипломної освіти. Василь Григорович запросив на посаду директора одного з найвідоміших освітян України, професора, доктора педагогічних наук Ігоря Леонідовича Лікарчука, який свого часу очолював управління культури Київщини, а потім став директором Українського центру оцінювання якості освіти.
До роботи в Центрі активно залучаються викладачі Академії. Контингент слухачів — працівники бібліотек, будинків культури, шкіл естетичного виховання, мистецтв, музичних шкіл Київської області. Вони підвищують кваліфікацію, вивчають сучасні тенденції розвитку, здобувають нові знання. Наприклад, про штучний інтелект у музиці. Або про вигорання педагогів музичної школи — як це проявляється. Дуже актуальна тема під час війни. Плюс творчі моменти, без яких професіонал не може плідно працювати…
«До нашої Академії приєднали ще один заклад — знаменитий Стрітівський коледж музичного мистецтва, — розповідає Василь Григорович. — А там уже 5 років не було ні набору студентів, ні випуску. Ми взяли коледж під крило навіть без коштів і приміщення. І вже цьогоріч відбуватиметься набір до Стрітівської школи кобзарів. Я розмовляв з Ярославом Джусем і Тарасом Компаніченком. На мій погляд, ці двоє — найбільш авторитетні подвижники української кобзарської школи. І вони згодні у нас працювати. Це чудово!»
Мрія про «музичний вулик»
Варто переступити поріг Академії — одразу потрапляєш у «музичний вулик». Всюди — бандуристи або скрипалі, а простір наповнений мелодіями. Здається, навіть стіни співають…
— Коли я прийшов сюди працювали, то мріяв, щоб кожного ранку до Академії приходили діти й займалися мистецтвом, — пригадує Василь Григорович. — Хотів, щоб увечері теж не можна було взяти ключі від приміщень, бо всі прагнули б музикувати. Хотів, щоб не вистачало місць, а грали й співали б навіть у коридорах. Моя мрія здійснилася. У коридорах місця немає. У класах — працюють. Я приходжу на роботу о восьмій і тут уже шумить «музичний вулик». Іду з роботи о 19–20-й і «вулик» все ще шумить. Інколи наші танцюристи на першому поверсі танцюють так, що мій кабінет на третьому здригається. Грають оркестри й ансамблі. То все результат великої й дуже складної роботи. Змінювати треба було не тільки назву навчального закладу, а й філософію підходу до роботи. Найважче було здолати інерцію людей: педагогів, які 30–40 років працювали так, як працювали. Не кажу, що погано. Але час вимагає змін. І якщо ти не змінюватимешся, випереджаючи час, то перестанеш бути конкурентоспроможним. Водночас осердя духу українського має зберігатися.
Ректор розповідає, що в Академії на початку провели кілька творчих змагань. Першим був конкурс молодих естрадних виконавців «Київщина молода» — ровесник незалежності України, який після чергової зміни влади став нікому не потрібен. Тож Академія взяла під крило цей конкурс, дбаючи водночас і про «егоїстичну» складову: треба ж шукати здібних абітурієнтів! І тепер справді — кращі з кращих конкурсантів ідуть навчатися до Академії.
А також двоє випускників Академії — з Тетієва і Березані — започаткували для дітей з інвалідністю конкурс «Повір у себе». Якось на конкурс приїхав цілий автобус дітей з Вінниці з синдромом Дауна. Але як вони співали!
«Побачивши цих сонячних дітей, я пошкодував, що нас не виховували їх розуміти так, як треба, — зазначив Василь Григорович. — Це діти з іншої планети, і вони розумні, добрі, талановиті. Тож конкурс «Повір у себе» ми зробили щорічним.
Так, ми виконуємо не тільки освітню функцію, а й мистецько-пізнавальну та просвітницьку. А ще й соціальну. Ми допомагаємо молодим людям знаходити своє покликання, свій шлях у мистецтво, прагнемо розбудити й розвинути їхні таланти, якими вони потім щедро поділяться з людьми, зі всією Україною».
Ольга ДУБОВИК