«Спецоперації» росії в гуманітаристиці вже стали притчею во язицех. І почались вони не десятиліття, а століття тому. Так, російські філологи й історики вже давно поширюють міф про те, що аж до XIV століття українці, росіяни й білоруси нібито мали спільну мову. Ці фальсифікації розвінчують науковці, які досліджують світські написи, де очевидно проявляється українське говіркове мовлення, а також пам’ятки, що написані церковнослов’янською мовою. Низка вчених виділяє її українську редакцію. Серед них — професор кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка, член-кореспондент НАН України й лейтенант Збройних Сил України Віктор МОЙСІЄНКО, який нещодавно представив на засіданні Президії НАНУ доповідь «Українська писемність XI–XIV ст.: розвінчання російських міфів».
Виразні українські мовні риси зародилися в дописемний період, а відображені в найдавніших рукописних текстах ХІ ст. Як наголошує Віктор Мойсієнко, усвідомлення цього ніколи не відбудеться, поки науковці (передовсім ідеться про гуманітаріїв — як українських, так і закордонних) не вичавлять із себе бацилу «русского мира», який культивували в науці багато поколінь російських учених.
— російські гуманітарії (від Шахматова з Трубецьким до Молдована і Криська) вже понад 200 років поширюють у славістиці зокрема й у світовій гуманітаристиці загалом відверту брехню про давньоруську народність, культуру, мову і писемність як спільну для українців, росіян і білорусів до XIV століття, — каже доповідач. — А Турілов узагалі цю єдність і спільність продовжує нині до XVI століття. Вміло маніпулюючи назвами «руський» і «російський», завели етно- та глотогенез (процес становлення мови) східних слов’ян у глухий кут, називаючи українські й білоруські писемні пам’ятки давньоруськими, руськими або церковнослов’янськими «російської редакції».
Проте, як констатує Віктор Мойсієнко, російські гуманітаристи своїми студіями переконали в цьому абсурді не лише самі себе і поневолені народи, але й багатьох закордонних, та, на жаль, і українських медієвістів.
Практика дослідження найдавніших писемних текстів XI–XIV століть дає науковцям підстави вважати, що Русь-Україна цих часів — це невіддільна частина українського мовного минулого. Професор Мойсієнко вважає, що головне завдання славістів, українських істориків мови — спростувати російські етно- та глотогонічні міфи шляхом створення власного наукового продукту на основі скрупульозного й аргументованого аналізу найдавніших пам’яток нашої писемності, упровадити нову об’єктивну термінологію, пропагувати ці дослідження серед закордонних славістів.
— Терени Русі від XI до XIV століття протиставлялися в мовному плані, — наголошує доповідач. — На основі аналізу писемних пам’яток ми з упевненістю виділяємо періоди української — від ХІ століття, новгородської — від ХІ століття, білоруської — від ХІІІ століття і московської писемності — від середини ХІV століття. Від XI століття маємо графіті на стінах церков, грамоти на різних предметах, покрайні записи в текстах церковнослов’янських книг, кількість яких з кожним століттям зростала. Наші науковці констатують: їхня належність до давньої української писемної традиції очевидна.
Жива мова — у графіті
Український історик, заступник генерального директора з наукової роботи національного заповідника «Софія Київська» В’ячеслав Корнієнко опублікував 12 томів графіті зі стін Софійського собору, Кирилівської церкви та церкви Спаса на Берестові, із яких написів ХІ–XIV ст. — кілька сотень. І всі вони, як констатував Віктор Мойсієнко, мають риси, притаманні саме українській мові.
— На стінах Софійського собору збереглося 7,5 тисячі графіті, — під час обговорення доповіді розповів В’ячеслав Корнієнко. — Вони датуються XІ — початком XVII століття, а кількасот написів XI–XIV століття містять виразні риси української мови. Наприклад, бачимо типові закінчення імен — Петро, Марко, Данило. Порівнюючи епіграфічний матеріал із Києва зі знахідками з того ж Новгорода чи Полоцька, можемо впевнено сказати, що подібність графем, яка спостерігається, для непідготовленого фахівця з епіграфіки створила хибне враження, що всі ці графіті написані однією мовою, яку й називали давньоруською. Але насправді навіть на рівні графем київські пам’ятки відрізняються від новгородських цього ж періоду.
Один із міфів, які створили російські науковці, — неперервність і тяглість російської мови від Русі до московії, а відповідно — і до сьогодення. У цьому контексті Віктор Мойсієнко зауважив, що московська писемна традиція, яку в усьому світі знають як російську («русскую»), відома лише від середини XIV століття. У словниках, хрестоматіях «давньоруської мови», «давньоруської літератури» покликання на московські пам’ятки до XIV століття відсутні. «Наприклад, якщо зі «Словаря древнерусского языка ХІ–XIV вв.» видалити українські, білоруські й новгородсько-псковські приклади до словникових статей, то з 13 томів ілюстрацій із московських пам’яток залишиться заледве на один том», — додав доповідач.
Суть маніпуляції
Чому російські історики започаткували проєкт «Словарь русского языка XI–XVII веков» і назвали його саме так — не «древнерусского», а «русского»? На думку Віктора Мойсієнка, відповідь очевидна: оскільки до XIV століття російських пам’яток на території московії немає, то потрібно розширити часові межі, адже від XV–XVI й особливо від XVII століть пам’яток з московії відомо вже багато. Суть наукової маніпуляції — першими навести у словниковій статті цитати з української пам’ятки, а потім доповнити цитатами з московських.
Як приклад, професор Мойсієнко навів лексему «бубон» — у всіх історичних лексиконах російської мови зустрічаються найдавніші покликання на українські писемні джерела до XIV століття, а, наприклад, в «Словаре русского языка XІ–XVII веков» наводиться покликання на московську пам’ятку 1480 року.
За оцінками дослідників, реєстр рукописних книг церковнослов’янською мовою української редакції XI–XIV століть становить 110–115 одиниць. Палеографічні, орфографічні, лінгвістичні узагальнення дослідники роблять на основі найдавніших писемних пам’яток, які незаперечно належать до української писемної спадщини: Реймське Євангеліє (ХІ ст.), Остромирове Євангеліє (1056–1057 рр.), Турівське Євангеліє (ХІ ст.), Ізборники Святослава 1073 і 1076 років, Архангельське Євангеліє (1092 р.), «Пандекти» Антіоха (ХІ ст.), Чудівський Псалтир (ХІ ст.), Бичківський Псалтир (ХІ ст.), Уривки зі службової мінеї/Мінея Дубровського (ХІ ст.), «13 Слів Григорія Богослова» (ХІ ст.), «Синайський патерик» (ХІ ст.) — усе це пам’ятки, які переписували в Києві. І ще жоден славіст, як зауважив Віктор Мойсієнко, аргументовано цього не спростував.
— Писемні пам’ятки, які потрапляли на Русь, звісно, опинялись у столиці — Києві, — зауважив доповідач. — Звичайно, якась книга з Болгарії могла потрапити й до Полоцька, і до Пскова, і до Новгорода. Але зрозуміло, що два скрипторії, котрі працювали вже в першій половині XI століття в Києві (великокняжий і митрополичий лаврський), були найпродуктивнішими.
Помилки — джерело для науковців
Хто ж упровадив перші мовно-орфографічні норми під час переписування церковнослов’янських книг на Русі? російські вчені пишуть, що більшість церковнослов’янських пам’яток на великій східнослов’янській території характеризується єдністю лінгвістичних норм. «Суть російського міфу — нібито від XI століття, коли писемні пам’ятки проникали на терени Русі, ці норми виникали в Києві, Новгороді, Полоцьку, Москві та інших територіях одночасно, — пояснив Віктор Мойсієнко. — Тобто складається враження, що писці комунікували між собою і домовлялися щодо норм. Це абсурд, адже зрозуміло, що норми впроваджувала конкретна людина, яка переписувала».
Одним з таких людей був київський дяк Григорій, який, переписуючи Остромирове Євангеліє у 1056–1057 роках, свідомо чи несвідомо вводив відхилення від церковнослов’янського оригіналу, викликані впливом його рідної київської говірки.
— Наприклад, він першим написав слова «серця», «наріцяємий», щоб підкреслити м’якість, — розповів Віктор Мойсієнко. — Бачимо й українське повноголосся — «Володимира». А також — абсолютно унікальну особливість — дієслівну форму без кінцевого «ть». Хоча жодної такої форми у тексті на 340 сторінок писець Григорій не допустив, але у приписці вжив: замість «напишеть» — «напише». Чому він це зробив? Бо він так розмовляв.
Зустрічаються у київських пам’ятках того періоду і приклади відображення твердості/м’якості приголосних перед історично дієзними. «Очевидно, для писця «л» у слові «лице» і в слові «ізбавляя» мали різний ступінь м’якості, — зауважує професор Мойсієнко. — Ми звертаємо увагу і постійно наголошуємо, що новгородські писці, білоруські писці, а пізніше — і московські писці ніколи такого явища не впроваджували».
— Зі столиці київська писемна традиція (і відповідно започаткована редакція церковнослов’янської мови) поступово перетікає до Галицько-Волинського Королівства, де вона не лише продовжує київську, але й відбувається увиразнення цієї редакції в напрямку проникнення дотепер небувалої кількості говіркових місцевих елементів, — продовжує Віктор Мойсієнко. —
Тобто, виразна окремішність галицько-волинської редакції церковнослов’янської мови була настільки очевидною, що навіть московським історикам мови нічого не залишалося, як визнати існування окремого наріччя давньоруської мови. Але ніде в дослідженнях російських істориків мови ми не знайдемо нічого про окремішність київського і московського наріч. Про окремішність новгородського і галицько-волинського — так. Але ж усі ці характерні для пізнішого розвитку писемності на теренах Русі особливості пішли з Києва. Просто вони увиразнились набагато потужніше на теренах Галичини й Новгородської землі.
Серед наукових праць, які розвінчують російські міфи, Віктор Мойсієнко назвав «Історію української мови. Хрестоматія Х–ХІІІ ст.» Василя Німчука, праці академіка НАН України Григорія Півторака (зокрема «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов»). Не втрачають актуальності й класичні праці Юрія Шевельова, які були опубліковані пів століття тому, зокрема його «Історична фонологія української мови».
А невдовзі вийде спільна з професоркою Варшавського університету Йоанною Геткою праця Віктора Мойсієнка, в якій автори доводять тяглість української мови від XІ до XIV століття.
Що у світовій славістиці?
Директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко під час обговорення наголосив, що в сучасній світовій славістиці російська доктрина далеко не панівна і її інколи на сміх піднімають серйозні дослідники, які займаються наукою, а не політикою в науці.
— У сучасній світовій славістиці сьогодні тверде й абсолютно обґрунтоване переконання, що формування слов’янських, зокрема й української, мов відбувається на підставі локальних діалектних архетипів, що існували на цій території від кінця VI століття (від кінця розпаду тієї спільності, яку ми називаємо праслов’янською мовою), і це все є у фундаментальних працях, — розповів Павло Юхимович. — Те, що ми маємо сьогодні концепцію російську і концепцію неросійську — це закономірна ідеологічна боротьба в науці.
За словами Павла Гриценка, маємо віддати належне іноземному члену НАН України Юрію Шевельову — він був потужним ученим, до якого дослухалися всі провідні дослідники слов’янських мов і який у своїх працях спростував як ненаукову теорію східнослов’янської мовної єдності.
— Віктор Мойсієнко навів лише вершки багатьох досліджень, додавши зокрема і свої, — зауважив директор Інституту української мови. — Факт, що українська мова виникла не в XIV столітті, а значно раніше — це не наше революційне надбання. Західний світ уже поховав російські міфи. А те, що росіяни продовжують міфотворчість — це їхня справа. А наша — через свої дослідження і публікації доносити всю історичну правду, історичну вітальність української мови, а не сперечатися з росіянами.
Однією з важливих проблем Павло Гриценко назвав нестачу фахівців з історії української мови. У цьому контексті він запропонував доручити Відділенню мови, літератури і мистецтвознавства НАН підготувати звернення до Міністерства освіти і науки з пропозицією переглянути концепцію підготовки фахівців з української мови, наголосивши на необхідності глибшого вивчення історії української мови й діалектології.
Що можемо протиставити?
Тема, яку порушив Анатолій Мойсієнко, була, є і завжди буде на часі, але до актуальності наукової війна додала актуальності політичної. Таку думку висловив виконувач обов’язків академіка-секретаря відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України Богдан Ажнюк. «рашисти, аби якось мотивувати свої зазіхання на нашу землю, поширюють брехливі спекулятивні наративи про те, що всі давньокиївські пам’ятки — це їхня легітимна спадщина», — зауважив академік.
Він нагадав, що в росії видано 13 томів «Словаря древнерусского языка ХІ– XIV вв.» і риторично запитав, чи можемо ми протиставити їм 13 наших томів чи бодай десяток. Отже, простір для роботи наших науковців — дуже великий. Богдан Ажнюк погодився з Павлом Гриценком, що напрям історії української мови сьогодні переживає не найкращі часи й збіднений у кадровому плані, тож треба докласти зусиль для виправлення ситуації.
Окреслив академік й інші завдання на подальшу перспективу. Це насамперед реанімація і доведення давніх проєктів до рівня друкованих праць — у цьому контексті було згадано картотеку словника церковнослов’янської мови. А також — інформаційна робота в ЗМІ, щоб те, що продукують науковці, не залишалося здобутками вузького фахового середовища.
Отже, спростування псевдонаукової російської міфології залишається одним із найбільш актуальних завдань українських вчених. Тому немає сумніву, що розгортання досліджень історії української мови найдавнішого періоду потребує посиленої уваги й з боку наукових установ, і з боку університетів.
Як резюмував президент НАН України академік Анатолій Загородній, студії в цій галузі варто нарощувати й розвивати, слід максимально активізувати дослідження давньої української писемності, публікувати пам’ятки з глибоким науковим коментарем і доносити це до уваги української та міжнародної наукових спільнот.
Підготував Дмитро ШУЛІКІН
Фото автора і 115 окремої бригади ТрО