Міжнародний день жінок і дівчат у науці — хороша нагода, щоб поговорити з науковицями, і спробувати відповісти на запитання: як їм працюється й наскільки складно реалізувати себе?
День жінок і дівчат у науці відзначається щорічно 11 лютого. Рішення про це у 2015 році ухвалила Генеральна Асамблея ООН. Також Асамблея ухвалила план дій «Перетворення нашого світу: порядок денний у галузі сталого розвитку на період до 2030 року». Одна з важливих цілей плану — залучення жінок і дівчат у науку. Резолюція закликає країни світу звернути увагу на те, що жінки та дівчата все ще стикаються з обмеженнями у цій діяльності, визначити причини гендерного дисбалансу в галузі науки, техніки та інновацій, а також організувати програми заходів із залучення жінок і дівчат у наукову діяльність.
Звісно, це було ще до повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. За останні три роки світ кардинально змінився, і програми для підтримки жінок-науковиць нині передбачають ситуації, коли від російських танків доводиться тікати з одним наплічником, залишивши позаду дім і наукову лабораторію. За даними досліджень нині за кордоном перебувають майже шість тисяч українських науковців, переважна більшість із них — жінки. Утім, переважна більшість науковиць залишилися в Україні, і навіть за дуже і дуже складних умов праці, вони продовжують рухати науку, добиваючись високих результатів.
Ми попросили відповісти на запитання газети успішних наукових дослідниць КПІ ім. Ігоря Сікорського, які виконують надзвичайно важливі проєкти з аналізу збитків та впливу війни на життя й економіку України, підготовки спеціалістів з гуманітарного розмінування, забезпечення якості питної води тощо.
Отже, які виклики доводиться долати сьогодні жінкам-ученим? Чи пам’ятають вони свій перший науковий дослід чи лекцію? Чи підтримувало оточення (сім’я, друзі, колеги, вчителі) їхні рішення щодо освіти й кар’єри? Якої допомоги не вистачало раніше чи, можливо, бракує сьогодні? Чи багато серед їхніх колег жінок, і що особливого приносять жінки в розвиток науки й освіти? Чи стикалися з гендерними упередженнями? Які наукові результати своєї роботи вважають найважливішими? І що б порадили дівчаткам і молодим науковицям, які роблять перші кроки в науці?
Наука — це шлях амбітних, сильних і вільнодумних людей
Наталія КУССУЛЬ, професорка, докторка технічних наук, завідувачка кафедри математичного моделювання та аналізу даних Навчально-наукового Фізико‑технічного інституту КПІ ім. Ігоря Сікорського:
—Під час війни значно підвищилась відповідальність щодо нашої роботи. За моїми відчуттями, наша місія — не просто виконувати наукові дослідження, а представляти Україну в міжнародній спільноті й у світі.
Тому наша група значно підсилила міжнародні наукові зв’язки й контакти. Ми аналізуємо збитки від війни та вплив війни на життя й економіку України. Наша наукова спеціалізація — методи машинного навчання на основі супутникових даних. Саме під час війни ці методи дуже допомагають аналізувати стан екології й навіть економіки на прифронтових і тимчасово окупованих територіях. Сьогодні майже вся міжнародна комунікація лягла на плечі жінок нашої групи. Змінились і принципи роботи в Україні. Значно посилився командний дух всередині групи, з’явилися нові проєкти, до яких долучились аспіранти й студенти кафедри.
Наукова робота під час війни — це не просто дослідження й командна робота, це також взаємна підтримка і турбота. Відчуття спільноти й потрібність наших досліджень дають сили триматися і рухатися вперед.
Для мене наука — це передусім люди. Я завжди цінувала спілкування з розумними людьми. Коли навчалася в школі, науковці й університетські викладачі здавалися кастою богів. Брала участь в олімпіадах з математики, рівненську команду до всеукраїнської олімпіади готував викладач Рівненського педагогічного інституту Всеволод Григорович Михальчук. Він став для мене першим «маяком», на який хотілося рівнятися. Потім навчалась на мехматі Київського національного університету імені Тараса Шевченка, моїм науковим керівником дипломної роботи був на той момент завідувач кафедри диференціальних рівнянь академік НАНУ Анатолій Михайлович Самойленко. Саме під його впливом вирішила вступати в аспірантуру. Пізніше доля мене звела з академіком НАНУ Всеволодом Михайловичем Кунцевичем. Тривалий час була вченим секретарем спеціалізованої вченої ради із захисту докторських дисертацій під керівництвом Всеволода Михайловича, і доктори наук — члени цієї ради — були для мене взірцем освіченості та інтелігентності. Саме це вишукане середовище утримало мене в науці в 90-ті роки, коли різко змінилося ставлення до науки, і багато науковців пішли з професії.
Мене завжди підтримувала і родина, і друзі. Оглядаючись назад, розумію, що підсвідомо завжди прагнула бути серед розумних людей і самій визначати напрямок свого розвитку. Вступала в аспірантуру, коли донечці було 10 місяців. Дуже допомагали мої батьки й батьки чоловіка.
Колеги мотивували. На когось хотілось рівнятися, а комусь — довести, що я можу, попри все.
Щодо того, яка допомога потрібна жінкам, то, на мою думку, це історія не про допомогу, а про середовище. Життєвий шлях — це вибір кожної людини. Жодні гендерні чи соціальні програми тут не потрібні. Треба кардинально змінювати систему, щоб повернути престиж наукової роботи.
Що реально допомогло б, то це міжнародні критерії оцінювання рівня наукових досліджень, гідна оплата праці науковців, грантові програми для молодих науковців (незалежно від статі) з достойним фінансуванням. Потрібно створити таке середовище, щоб молоді люди прагнули потрапити в нього.
На великих конференціях часто організовують дитячі кімнати чи окремі виставки для дітей учасників. Але, за моїми спостереженнями, батьки приводять своїх дітей на конференції не тому, що нема з ким залишити вдома, а для того, щоб залучити дітей до наукового світу і цікавого середовища. Я сама намагалась брати дітей на всі конференції, які відвідувала. Діти бачили, чим займається мама, бачили різні країни, спілкувались із цікавими людьми, дізнавались нове. Саме так, на мою думку, формується інтерес до науки.
З гендерними упередженнями ніколи не стикалася.
За кожною кар’єрою справді стоїть праця. Але все-таки кар’єра — це не просто праця, а шлях, сповнений перемог і невдач. Не можу виділити якусь одну перемогу. Мій шлях пролягав від одного успішного проєкту до іншого через низку невдалих спроб. З кожним роком я пробувала нові й нові виклики, писала проєктні заявки до різних агенцій. Цікаво, що мені вдавалося вигравати конкурсні проєкти НАН України лише до 2010 року. Після цього ні я, ні мої учні не змогли виграти жодного конкурсного проєкту НАН. Аналогічно, ми жодного разу не виграли в класичному конкурсі наукових проєктів МОН України. Можливо, завдяки цьому ми навчились перемагати в конкурсах Європейської комісії, Google, Amazon, Світового банку і навіть Європейського космічного агентства, де Україна не є членом і офіційно не може брати участь у конкурсах. Але ми пропонуємо важливі дослідження, і нас беруть у проєкти ЄКА.
Дуже важливо забезпечувати тяглість досліджень, будувати спроможність — замок із цеглинок окремих проєктів. Наша ключова компетенція — методи машинного навчання для обробки супутникових даних і Earth intelligence (інтелектуальні методи дослідження Землі). Сьогодні ми розвиваємо цю методологію для оцінення збитків від війни й аналізу шляхів ефективного відновлення України. Щойно, з 1 лютого, розпочався наш новий українсько-швейцарський проєкт, спрямований на створення цифрових двійників для процесів змін землекористування. Ми будемо досліджувати зміни землекористування в Україні й Швейцарії, спричинені війною і змінами клімату, та аналізувати можливі сценарії розвитку з використанням супутникових даних і моделей штучного інтелекту. Такі задачі ґрунтуються на великих обсягах даних — Big data, і для їх обробки необхідно використовувати хмарні платформи. Європейська комісія фінансує програму розвитку хмарної дослідницької інфраструктури OCRE (Open Clouds for Research Environments), де можуть брати участь лише країни-члени Євросоюзу. Нам вдалося долучитися до цієї програми завдяки співпраці з європейськими партнерами. Нещодавно оголошений новий конкурс, і КПІ ім. Ігоря Сікорського зможе взяти участь у ньому напряму.
Чи багато у нас жінок? Ми ніколи не аналізували склад команди з позицій статі. У нашій команді завжди були й жінки, і чоловіки. Набагато важливіше, щоб у команді були люди різного віку з різним досвідом. У нас саме така різновікова команда, і це найважливіше досягнення в сучасних умовах. Важливо, щоб молодим було в кого навчатися, а досвідченим науковцям було з ким втілювати великі проєкти. Кожна людина приносить у науку частинку свого креативу, а науковці як спільнота збагачують світ своїм інтелектом і інтелігентністю.
Молодим дівчаткам і науковицям я б порадила дуже уважно і критично обирати наукову школу, до якої долучаються. Бо саме там, під впливом наукового керівника і колег, формується особистість. Молоді аспіранти й аспірантки стануть самостійними науковцями й науковицями, і муситимуть самі здобувати фінансування й очолювати наукові проєкти. Тому від професора і наукової школи великою мірою залежить, ким стане молода аспірантка, які цілі вона ставитиме перед собою.
Наука — це шлях амбітних, сильних і вільнодумних людей. Якщо ви відчуваєте себе такою, то шукайте наукову групу, що долучена до міжнародних проєктів. Сьогодні є величезний вибір таких груп, як в Україні, так і за кордоном. Треба проявляти ініціативу і проситися до них. І що раніше, то краще. У провідних університетах світу студенти долучаються до наукових проєктів уже на першому курсі. Ми теж беремо у свої проєкти студентів бакалаврату.
Мрійте, ставте перед собою високі цілі й шукайте, з ким вам буде комфортно йти до них.
Ми розвиваємо критично важливі для України напрями
Оксана ВОВК, директорка Навчально-наукового Інституту енергозбереження та енергоменеджменту КПІ ім. Ігоря Сікорського:
— Сьогодні кожен день є викликом. Найважливішими, звісно, є питання безпеки. Стежимо, щоб студенти дотримувалися правил безпеки під час тривог, щоб працювали укриття.
Ще один виклик — проблеми з електроенергією та зв’язком. Іноземним партнерам важко зрозуміти, що звичайна зустріч онлайн часто перетворюється на справжній квест із пошуку зв’язку та інтернету. Ви навіть не уявляєте, звідки мені за ці три роки доводилося під’єднуватися до зустрічей онлайн. І, попри все, я під’єднувалась.
Інколи я маю бути офлайн на подіях, які проводять європейські партнери. І щоразу це означає надважку і тривалу дорогу до місця призначення. Дорога, яка раніше займала дві-три години літаком, нині займає добу…
Також, що не менш важливо — робота в умовах постійного стресу знижує продуктивність наукової діяльності. І все ж, ми працюємо, виконуємо важливі проєкти.
Чи пам’ятаю свою першу лекцію? Звісно. Добре пам’ятаю свої відчуття під час першої лекції для здобувачів на кафедрі інженерної екології, яку проводила англійською мовою. Дуже хвилювалася. Але приємно, що випускники та випускниці НН ІЕЕ досі пам’ятають наші заняття й дуже тепло згадують наші зустрічі.
Для мене важливо ділитись власним досвідом. Тому викладання було і є натхненням.
Дуже вдячна батькам, що підтримали мої рішення щодо освіти й кар’єри. Мій тато — лауреат Державних премій у галузі науки і техніки, доктор технічних наук, професор Олексій Вовк був саме тією людиною, яка своїм прикладом надихнула мене на науковий і викладацький шлях. Родина і друзі дуже допомагали й підтримували. Великою мірою завдячую їм особистим і професійним зростанням. І хочу наголосити, що за кожною кар’єрою (чи то жінки, чи то чоловіка) стоїть велика праця.
Жінкам завжди було важче досягати успіхів у професії через стереотипи, на кшталт «Ти ж мати, дружина, сім’я передусім». Добре, що сьогодні питання гендерної політики займають важливе місце у Стратегії розвитку КПІ імені Ігоря Сікорського. Я завжди підтримувала і підтримую принципи гендерної рівності та захисту прав жінок, що працюють. Для прикладу, я була першою жінкою-завідувачкою кафедри у своєму Інституті, а тепер перша жінка — директорка НН ІЕЕ. Серед моїх заступників більшість — жінки, а серед завідувачів кафедр баланс чоловіків і жінок — 50/50.
У колективі Інституту достатньо жінок, і можна відзначити їхній професіоналізм, швидкість ухвалення рішень, справжній патріотизм щодо своєї Alma-mater (більшість наших працівниць — випускниці НН ІЕЕ). Я пишаюся тим, що серед них є сертифіковані енергетичні аудиторки, членкині НАЗЯВО, низки робочих груп при профільних міністерствах та державних службах, профільних асоціацій та об’єднань.
З гендерними упередженнями стикалася, але не дуже хочу про це згадувати. Проаналізувала, зробила висновки, рухаюся вперед.
Які з успіхів і перемог вважаю найважливішими? Якщо чесно, не вважаю себе переможницею, завжди думаю, що недопрацьовую і що результати мають бути кращими. За час своєї роботи набула досвіду не тільки викладачки, але й кризової менеджерки. Сьогодні мене радує розвиток Інституту, атмосфера підтримки в нашому колективі. Я дуже горда, що ми в ІЕЕ розвиваємо критично важливі для України напрями — технології захисту довкілля від військових впливів, інноваційні технології в енергетиці, гуманітарне розмінування.
Дівчатам, які тільки починають свій шлях у науці, хочу сказати: ніколи не відступайте від своїх цілей. Захищайте свої інтереси, але завжди залишайтесь на боці інтелігентної поведінки та здорового глузду. Вчіть іноземні мови — це допоможе співпрацювати у міжнародній спільноті. І не сумнівайтеся, що все вдасться.
Бажаю молодим науковцям вірити у власні сили
Тетяна МІТЧЕНКО, професорка кафедри технології неорганічних речовин та очищення води, керівниця Центру сучасних водних технологій та лабораторії іонного обміну й адсорбції хіміко-технологічного факультету Київської політехніки:
— Я читаю лекції з сучасних методів водопідготовки, керую науковими дослідженнями.
Чудово пам’ятаю свій перший науковий досвід. Провела його в лабораторії радіохімії хіміко-технологічного факультету, коли була студенткою-першокурсницею. Завершився дослід не дуже вдало, але мені стало цікаво, як це можна змінити.
Мені пощастило з батьками. Виросла у чудовій інтелігентній сім’ї, навчалася в одній з кращих київських шкіл у класі з фізико-математичним ухилом і з хорошою англійською. Вчилася добре (золота медаль), і все моє оточення бачило мене лише в науці.
Програми підтримки (та й будь-яка підтримка) для молодих дослідниць дуже потрібні, особливо на той час, коли науковиця стала матір’ю. Суміщати наукову роботу з доглядом за дитиною завжди непросто. Найкращі репродуктивні роки збігаються з найкращими роками для досліджень, і жінки, які народжують і працюють, заслуговують на подяку й підтримку.
Завжди робила одночасно декілька справ, наукова робота була найулюбленішою. Жодних гендерних упереджень я ніколи не відчувала. Чоловіки-колеги підтримують мене, а я — їх.
На нашому хіміко-технологічному факультеті більшість співробітників і студентів — жінки. Деканом факультету є професорка Ольга Лінючева, завідує нашою кафедрою професорка Тетяна Донцова. Я давно звикла, що колеги-жінки організовані, ініціативні, відповідальні. І дуже емпатичні. Немає завдань, з якими б вони не впоралися.
Про свої успіхи говорити не дуже люблю, мені цікавіше говорити про успіхи моїх колег і студентів. Все, що роблю (наприклад, щодо поліпшення якості води), вважаю важливим, тому намагаюся працювати максимально добре і зробити якнайбільше.
Дівчатам і молодим науковицям бажаю вірити у свої сили й довіряти собі. Не зважати на суспільні стереотипи. Наукові дослідження — дуже особлива справа. Це як музика чи живопис: якщо в тебе є хист, ти будеш мати втіху і від процесу, і від результату. Якщо нема спраги займатися саме цим, краще шукати інший шлях. Але, оглядаючись на свій шлях, на все, що вдалося зробити, можу сказати — воно того варте.
Підготували Світлана ГАЛАТА й Олег ЛИСТОПАД