Аспірантура, як важливий етап формування науковців, як інкубатор наукових ідей, мала б бути в центрі уваги суспільства. Але, на жаль, як і вся сфера науки, скромно стоїть у тіні. Хоча заради справедливості варто зазначити, що минулого року тема підготовки аспірантів таки потрапляла на перші шпальти українських новин. Щоправда, через бум охочих здобути наукову освіту і спричинену цим ажіотажем серію рішень органів влади з обмеження вступу на відповідні програми.
Що сьогодні означає бути аспірантом в Україні? Що чекає на людину, яка здолала всі перепони й офіційно стала на шлях, який закінчується урочистим врученням диплома доктора філософії? З одного боку — багато нових вражень, знайомств, творчих пошуків, вагань і здобутків. З іншого — бюрократичні рамки й чимало традицій, які можуть як надихати на наукові звершення, так і заважати їм.
Щодо останніх, менш приємних для аспіранта аспектів навчання в аспірантурі, — щиро визнаймо, що більшість із них спричинені чинними в цій сфері правилами, які ухвалені на рівні освітньої та наукової політики держави. Звідси й потрібно почати їх змінювати. Отже, проблеми аспірантури потребують широких дискусій та змін. Поміркуймо над окремими з них нижче.
Дисертація нашвидкуруч
Одним з проблемних нещодавніх рішень є жорстке обмеження термінів підготовки дисертації. До 2022 року дисертацію можна було захищати, коли вона була готова. З 2024-го встановлено, що захист дисертаційного дослідження має відбутися до завершення чотирирічного періоду з моменту вступу аспіранта на навчання. З огляду на часові рамки підготовки до самої процедури захисту, ця вимога на практиці означає, що дисертація має бути готовою через три роки від початку аспірантського шляху. Якщо захист не відбувся за чотири роки, то молодий дослідник може поновитися або знову вступити до аспірантури суто для захисту дисертації. Ця опція, проте, платна: такий вступ можливий лише на «контракт».
Схоже, цією вимогою українська влада прагне розв’язати проблему занадто тривалої підготовки дисертаційних досліджень. Формат статті не дає змоги навести посилання на різнорідні джерела інформації з цього питання, але, за загальносвітовою тенденцією, підготовка і захист дисертації найчастіше займають у молодих учених від 6 до 8 років. Ця цифра залежить від наукової галузі, конкретної країни, внутрішньої політики університету тощо, і вона не означає, що в якихось окремих випадках дисертація не може бути готовою за три роки.
Ця проблема, як її називають, надто довгого «часу до отримання диплома» доктора філософії існує в багатьох країнах. Вона привертає увагу на рівні освітньої та наукової політики. Мені не вдалося знайти комплексних досліджень ефективності різних заходів із розв’язання цієї проблеми. За доступною фрагментарною інформацією, цілеспрямовані й підкріплені додатковими ресурсами інструменти «м’якого» сприяння пришвидшенню підготовки дисертацій в аспірантурі скорочують вказаний середній термін на два-три місяці. Тоді як жорстке адміністративне обмеження терміну підготовки дисертацій трьома-чотирма роками призводить до падіння якості досліджень.
Винятки із загальної тенденції, ще раз підкреслю, трапляються. Проте державна політика не повинна спиратися на винятки, оскільки вона встановлює загальні правила для всіх.
Отже, нові українські правила щодо тривалості підготовки дисертацій автоматично програмують зниження їх середньої якості. А тих молодих людей, які вмотивовані витратити більше часу на ретельне виконання дослідження, ці правила змушують платити за власну атестацію. Напевно, неозвучувані ідеї «вхід платний» і «якісне дослідження непотрібне» покликані підвищити в очах молоді привабливість науки як сфери працевлаштування…
Формалізовані наукові публікації
Не досягає цілей вимога перед захистом дисертації опублікувати основні результати проведеного дослідження у щонайменше трьох (до 2019 року — пʼяти) наукових статтях. Однією з основних інтенцій цієї вимоги є набуття аспірантом досвіду написання статей і взаємодії з редакціями та рецензентами наукових журналів. Інша мета — ознайомлення широкого кола вчених з результатами виконаної здобувачем роботи.
З різних причин, зокрема й через дефіцит часу, реалізація вимоги про публікації найчастіше відбувається в координатах «бально-галочкового» спрощення задачі: як місце публікації обираються журнали з лояльними вимогами до статей, які забезпечують їх якнайшвидший (і, бажано, недорогий) вихід у світ. Взаємодія з рецензентами тут може відбуватися формально, аспірант не набуває необхідного досвіду ґрунтовного доопрацювання власного тексту з урахуванням наданих у рецензіях порад. Наскільки такі публікації привертають увагу читачів — сказати важко.
До того ж, вимоги до структури та обсягу статей, опису методології дослідження, логіки викладу думок, ретельності опрацювання джерельної бази у багатьох українських наукових виданнях (зокрема із суспільних та гуманітарних наук) помітно спрощені порівняно з найкращими світовими практиками. Публікуючись у таких виданнях, аспірант не набуває навичок презентації своїх результатів міжнародній аудиторії.
Можна подумати над тим, щоб від аспіранта вимагалося не три публікації, а одна, але ретельно підготовлена і прийнята до друку у високорейтинговому журналі з серйозними вимогами до якості публікованих матеріалів. На жаль, чинні координати не створюють умов для того, щоб кафедри спрямовували своїх аспірантів на підготовку подібної глибокої статті. Домінує орієнтир на «будь-які» публікації, аби вони вийшли своєчасно й відповідали формальним вимогам.
Підтримка наукових керівників буде. Колись…
Чимало документів, зокрема Зальцбурзькі принципи-ІІ (2010) та Візія майбутнього докторської освіти в Європі (2022), говорять про необхідність спеціальних тренінгів та підвищення кваліфікації для наукових керівників аспірантів, отже, про активнішу їх підтримку власними університетами. Ми ще далекі від подібних системних рішень, а натомість скорочуємо наявні «бонуси» за виконання цієї роботи.
Раніше консультування аспіранта зараховувалося викладачу як 50 годин навчального навантаження — суттєва частина річної 600-годинної норми. Ця діяльність фактично оплачувалася в розмірі однієї місячної зарплати за рік. З середини 2023 року цю підтримку скасовано, наукове керівництво більше не є частиною оплачуваного навчального навантаження доцентів і професорів, воно має здійснюватися у вільний від лекцій та семінарів робочий час. Таке зниження статусу роботи з аспірантами заради невеликої економії на оплаті праці ускладнило університетам мотивування викладачів до виконання зазначеної ролі.
Війна вносить демографічні корективи
З початком повномасштабної війни різко зросла зацікавленість чоловіків призовного віку у навчанні в аспірантурі. У 2024 році влада зреагувала на надмірну жагу до знань, заборонивши вступ за контрактом на денну форму навчання, яка дає право на відстрочку від мобілізації. Кількість «денних» бюджетних місць зросла, але не так, щоб вмістити всіх охочих.
Статистика вступу свідчить, що внаслідок цих процесів у статево-віковій структурі здобувачів ступеня доктора філософії відбулися дві суттєві зміни.
По-перше, чоловіки старшого віку витісняють своїх молодших колег з програм підготовки аспірантів (рис. 1).
(Рисунок 1. Вікова структура вступу чоловіків до аспірантури у 2020–2024 рр., денна форма навчання)
По-друге, чоловіки витіснили жінок зі здобуття наукового ступеня (рис. 2).
(Рисунок 2. Статева структура вступу до аспірантури у 2020–2024 рр., всі форми навчання)
Пояснити цю зміну лише перебуванням жінок за кордоном не можна. Адже в магістратуру на основі бакалавра за всіма формами навчання вступило 39 % жінок. Окремо варто відзначити, що витіснення жінок відбулося на всіх спеціальностях підготовки майбутніх докторів філософії, включно з тими, які раніше не приваблювали чоловіків (табл. 1).
Таблиця 1. Вступ до аспірантури у 2020 та 2024 рр., за окремими спеціальностями й статтю вступників
| Спеціальність | 2020 | 2024 | ||||
| Жінки, осіб | Чоловіки, осіб | Жінки, відсотків | Жінки, осіб | Чоловіки, осіб | Жінки, відсотків | |
| 035 Філологія | 143 | 32 | 82% | 54 | 132 | 29% |
| 053 Психологія | 126 | 51 | 71% | 64 | 176 | 27% |
| 034 Культурологія | 38 | 17 | 69% | 5 | 58 | 8% |
| 011 Освітні, педагогічні науки | 152 | 86 | 64% | 73 | 365 | 17% |
| 015 Професійна освіта | 63 | 37 | 63% | 12 | 104 | 10% |
| 091 Біологія та біохімія | 117 | 70 | 63% | 41 | 183 | 18% |
| 025 Музичне мистецтво | 91 | 61 | 60% | 30 | 110 | 21% |
| 222 Медицина | 265 | 206 | 56% | 122 | 359 | 25% |
| 014 Середня освіта | 28 | 24 | 54% | 28 | 61 | 31% |
| 033 Філософія | 50 | 43 | 54% | 9 | 103 | 8% |
| 101 Екологія | 39 | 37 | 51% | 3 | 123 | 2% |
До таблиці внесені спеціальності, на які у 2020 р. вступили 50 та більше осіб, понад 50 % з яких — жінки
Невідомо, чи приведуть ці тенденції до збільшення частки чоловіків старшого віку серед працівників сфери вищої освіти й науки, оскільки наявність наукового ступеня не є єдиним фактором ухвалення рішення про працевлаштування. Але, ймовірно, слід очікувати зниження частки молодих учених серед викладачів і дослідників університетів та наукових установ.
Наявних обмежень мало, створімо нові
Міносвіти хоче дозволити закладам вищої освіти набирати аспірантів лише на ті спеціальності, за якими цей заклад має акредитовані магістерські програми (див. пропоновані зміни до статті 44 закону «Про вищу освіту», передбачені законопроєктом про модернізацію мережі закладів освіти у версії за січень 2025 року). Що тут не так?
По-перше, незрозуміла мотивація цієї ідеї. Раніше, у вересні 2023 р., МОН пропонувало застосувати таку саме вимогу до наукових установ, пояснюючи, що останні часто не забезпечують належну якість освітньої складової програм підготовки докторів філософії (які факти про це свідчать — не уточнювалося). Через відсутність у більшості з них магістратури подібне рішення означало б для них фактичну заборону на підготовку аспірантів. Проте наукові установи є питомим професійним середовищем для становлення молодих дослідників, тому від такої радикальної ідеї відмовилися.
Друга проблема: оскільки програми підготовки докторів філософії проходять власну обов’язкову акредитаційну перевірку, то звʼязок аспірантури з акредитацією програм іншого, магістерського рівня вищої освіти далеко не очевидний.
Третє: наведена пропозиція суперечить законодавству з питань ліцензування, яке вказує, що університет, який отримав ліцензію на підготовку докторів філософії, може готувати їх за будь-якою спеціальністю (окрім «регульованих», як-от право чи медицина, що ліцензуються окремо). Встановлювати в цьому разі будь-які додаткові умови чи обмеження закон забороняє.
Перепони хотіли створити й для здобувачів, які вже вступили до аспірантури. Їх планувалось відправити на тестування рівня володіння українською та іноземною мовами. За результатами громадського обговорення від реалізації цієї ініціативи відмовилися.
Подібні пропозиції засвідчують дефіцит ідей органів влади щодо розвитку наукової освіти в Україні. Система підготовки молодих науковців — на маргінесі освітньої політики. Рішення, що пропонуються та ухвалюються, зазвичай ґрунтуються на обставинах «поточної миті», а їхні довгострокові впливи аналізуються побіжно. Хочеться помилитися, однак наявні інституційні умови не видаються цілком сприятливими для розбудови аспірантських програм.
Але коріння недбалого ставлення до системи підготовки аспірантів може критися й в іншій площині. Економіка, промисловість тощо практично не формують запитів до української аспірантури, тому остання функціонує значною мірою без позитивних зовнішніх дороговказів і орієнтується на ситуативні обставини.
Що нам потрібніше — ретельні, глибокі дослідження молодих науковців, чи «швидке» отримання диплома доктора філософії? Невідомо, а втім, можна припустити пріоритетність другого сценарію: більшість галузей відчувають кадровий голод, отже, скорочення термінів навчання в магістратурі видається бажаним для ринку. Запиту на якість аспірантських наукових публікацій не формує ніхто, тому підходять будь-які. Гендерний перекіс на вступі в аспірантуру — результат ніяк не повʼязаної з освітою «потреби» суспільства в «послузі» легальної відстрочки від мобілізації. Демотивувальне рішення скасувати гонорари науковим керівникам диктується міркуванням копійчаної економії тощо. Добре, що в цих умовах Україна зберігає потенціал підготовки наукових кадрів. Прикро, що цьому потенціалу не вдається розкритися повною мірою.
Інформацію про кількість вступників на навчання у матеріалі подано за даними Єдиної державної електронної бази з питань освіти (ЄДЕБО). Відповідні показники дещо занижено порівняно з їхнім справжнім рівнем, оскільки ЄДЕБО не містить і не відображає даних про здобувачів вищих військових закладів освіти та закладів вищої освіти зі специфічними умовами навчання, що навчаються на місцях державного замовлення (на «бюджеті»). Вік вступників указано станом на 31 грудня року, що передував року вступу.
Євген НІКОЛАЄВ, кандидат економічних наук, заступник директора Академії вчительства Каразінського університету