Які демографічні втрати понесла Україна через війну, які виклики постають у цьому контексті та якими шляхами можна хоча б частково відродити наш людський капітал у період повоєнного відновлення? Про це йшлося у виступі директорки Інституту демографії та проблем якості життя Національної академії наук України Елли ЛІБАНОВОЇ на одному з нещодавніх засідань Президії НАНУ.
Сьогодні дістати взагалі будь-яку інформацію про соціально-демографічні процеси є величезною проблемою. Як нагадала Елла Лібанова, Держстат під час дії воєнного стану не публікує такі дані. Але ж потреба в них нікуди не поділась — вона є в дослідників, виконавчої влади тощо.
Щоб компенсувати бодай частину цих інформаційних прогалин, науковці Інституту демографії та проблем якості життя розробили низку спеціальних методик. Зокрема розроблено методику й упроваджено моніторинг розміщення населення територією України за даними нетрадиційних джерел інформації — операторів мобільного зв’язку (Київстар, Vodafone Україна, Lifeсell) і офіційних реєстрів (Мін’юсту, Пенсійного фонду, Державної податкової служи, Міністерства освіти і науки, системи eHealth).
Об’єктивні причини
Станом на липень 2023 року на території України (у кордонах 1991 року) проживало 35,6 мільйона людей, а на контрольованій території — 31,8 мільйона. За даними 2024 року, на контрольованій території залишається трохи більш як 31 мільйон людей.
Навівши ці цифри, академік Лібанова зауважила, що відокремити втрати внаслідок якоїсь події від загальної тенденції завжди важко. На графіку, який продемонструвала доповідачка, чітко видно, що в нас була і триває депопуляція, яка викликана об’єктивними причинами — низькою народжуваністю, вичерпанням потенціалу демографічного зростання, високою смертністю, негативним еміграційним сальдо тощо. Але водночас на графіку чітко видно дві «сходинки», коли населення зменшилось одразу на кілька мільйонів, — 2015 і 2022 роки. «Тобто значна частина втрати людського капіталу в Україні пов’язана саме з окупацією частини території України», — зауважила Елла Лібанова.
Головний драйвер — зовнішня міграція
Як констатувала доповідачка, зовнішня міграція перетворилась на головний драйвер демографічної динаміки. За даними Євростату, станом на листопад 2024 року в країнах ЄС було зареєстровано 4,2 мільйона українців. «У нас є сумніви щодо коректності цих даних, але іншої офіційної інформації ми просто не маємо, — розповіла Елла Лібанова. — Якщо ж ми візьмемо дані наших прикордонників щодо перетинів кордонів з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією і Молдовою, то з 24 лютого 2022 року і по 1 січня 2025 року кумулятивне сальдо (тобто різниця між всіма виїздами за кордон і в’їздами) становить 2 мільйони. Ми весь час намагаємося порозумітися з європейцями — звідки взялася ця величезна різниця».
На думку Елли Лібанової, інформація про статево-віковий склад наших мігрантів, можливо, навіть важливіша, аніж загальна цифра. Отже, станом на 1 грудня 2024-го 32 % мігрантів — діти до 18 років. За останній рік показник трохи зменшився, але, як вважає доповідачка, це пов’язано з тим, що частина перейшла до категорії дорослих. Серед тих, хто виїхав, чоловіки становлять приблизно третину осіб у віці від 18 до 64 років, а люди віком 65 і більше — лише 6 %. «Є величезний ризик — ми втрачаємо дітей, молодь, молодих жінок, які, можливо, вже не народять дітей в Україні, — вважає Елла Лібанова. — Окрім того, є ризик, що після закінчення бодай гарячої фази війни сім’ї хоч і возз’єднаються, але питання, де — в Україні чи за кордоном. Ще один ризик — після скасування воєнного стану матимемо другу міграційну хвилю, але вона буде передусім чоловічою».
Можливе повернення: за і проти
Що впливає на подальші наміри воєнних мігрантів? Як ішлося у доповіді, насамперед — це тривалість бойових дій. «Вона навіть важливіша, аніж міркування мігрантів щодо того, як закінчиться війна, — вважає академік Лібанова. — Ми виходимо з того, що Україна не програє цієї війни, але зараз зрозуміло, що буде компроміс, і його умови насправді не такі важливі, як тривалість війни. Кожен місяць гарячої фази війни призводить до того, що дедалі більше людей адаптуються до нового життя за кордоном, а в Україні — чимраз більше руйнувань інфраструктури, зокрема житлової й т. д.».
На думку науковців Інституту демографії та проблем якості життя, перспективи розвитку зовнішньої міграції також визначають економічна ситуація в Україні та її окремих регіонах після завершення бойових дій, матеріальне і соціальне становище воєнних мігрантів у країнах перебування та очікування щодо своєї подальшої долі й долі своїх дітей.
Серед факторів, які можуть спрацювати на користь того, що люди будуть ухвалювати рішення про повернення в Україну, Елла Лібанова назвала невідповідність роботи за кордоном соціальному статусу, професії й кваліфікації, проблеми у спілкуванні з місцевим населенням та суспільній адаптації, фактичне й очікуване зменшення рівня підтримки, незадоволеність якістю освіти й ставленням до дітей мігрантів, наявність в Україні рідних і близьких, а також майна та бізнесу.
У цьому контексті доповідачка навела кілька цифр. Зокрема, близько 80 % наших жінок у ЄС, які реально є працездатними (тобто вони не мають маленьких дітей, не хворі й не утримують когось із членів родини), вже працюють. Окрім того, 70 % українських жінок-мігранток мають вищу освіту. Як зауважила Елла Лібанова, це пов’язано з тим, що виїжджали за кордон передусім з Києва та Харкова, де вищий рівень освіти, аніж у цілому по країні.
Щодо можливого зменшення підтримки, то Елла Марленівна переконана, що уряди багатьох країн зацікавлені в тому, щоб наші мігранти там залишалися, і підтримка, можливо, і буде зменшена, але це не стосуватиметься осіб працездатного і допрацездатного віку.
Що може спрацювати проти потенційного повернення? Першим і найбільш очевидним фактором Елла Лібанова назвала небезпеку. «Йдеться не лише про поточну небезпеку, але й про очікування подальших ризиків, пов’язаних з агресією росії, — додала доповідачка. — Люди дуже бояться того, що потенційна мирна угода не гарантує довготривалого миру».
Серед інших аргументів «проти» академік Лібанова назвала відсутність гідної роботи, доходів і житла в Україні, впевненість у кращих перспективах для дітей за кордоном, наявність у складі родини хронічно хворої особи (наприклад, у Німеччині її лікування цілковито покривається страховками).
— Також мігранти бояться засудження і маргіналізації — що до них буде в Україні погане ставлення, — додала доповідачка. — Побоюються і ті, хто виїжджав через кордони з росією. Окрім того, батьки хлопчиків бояться потенційної мобілізації.
Депопуляція неминуча
Як ішлося у доповіді, депопуляція для України неминуча. «Навіть, якщо нам вдасться якимось дивом повернути не лише 4 мільйони людей, які перебувають у ЄС, а ще й наших трудових мігрантів, навіть це не убезпечить Україну від депопуляції. Ситуація загострена такою мірою, що природним шляхом ми не зможемо її змінити», — зауважила Елла Лібанова.
Депопуляція, за словами доповідачки, призведе до кількох глобальних наслідків. Зокрема, втрати людського капіталу, пов’язані передусім із депопуляцією, ускладнюватимуть повоєнне відновлення економіки через брак робочої сили й дисбаланс ринку праці загалом, спричинятимуть занизьку щільність населення в окремих областях і районах, що ускладнюватиме там господарську діяльність.
Ще один глобальний наслідок — зростання рівня демографічного старіння, що, за словами Елли Лібанової, потребуватиме значних змін публічної інфраструктури, зокрема житлової й транспортної, а також складу і спрямованості медичних і соціальних послуг. Неминуче загострюватимуться і проблеми пенсійного забезпечення і, так чи інакше, зростатиме навантаження на населення, яке працює. Прискорене старіння віддзеркалюватиметься і на сукупній здатності набувати нові професії та змінювати кваліфікацію, що буде необхідною умовою реструктуризації економіки. Врешті-решт зниження чисельності й питомої ваги молоді у складі населення неминуче позначатиметься на зменшенні репродуктивного потенціалу й чисельності народжених з одного боку, та на зростанні кількості померлих — з другого.
Резерви ще є?
Завдяки дослідженню, яке провели науковці інституту у грудні 2023 — січні 2024 року, вдалося виявити, що реальний резерв збільшення пропозиції робочої сили в Україні становить 700 тисяч осіб.
«Серед цих людей є дві категорії, які мене трошки дивують, — розповіла Елла Лібанова. — Зокрема, це 135,2 тисячі тих, хто говорить про відсутність прийнятної роботи. Ще 180 тисяч посилаються на складний психологічний стан через війну. Мені здається, з цим контингентом можна працювати».
Доповідачка окреслила кілька компенсаторів погіршення кількісних параметрів людського капіталу, які можуть поліпшити його якісні характеристики. По-перше, це підвищення рівня освіти й наближення професійно-освітньої структури робочої сили до потреб економіки.
По-друге, компенсатором може бути поліпшення стану здоров’я і відтиснення смертності у старші вікові групи через поширення стандартів здорового способу життя (здорове харчування, рухова активність, зниження рівня зайнятості у шкідливих та небезпечних умовах праці, зменшення ДТП і травматизму на дорогах через посилення боротьби з перевищенням швидкості, вживанням алкоголю та порушенням правил дорожнього руху тощо).
По-третє, це активізація поведінки населення на ринку праці (гнучкість, доступність послуг дитячих дошкільних та позашкільних закладів, установ, що надають соціальні послуги).
По-четверте — підвищення рівня мобільності (доступ до інформації про ситуацію на окремих локальних/професійних сегментах ринку праці, формування комунального орендного житла).
— Взагалі, мені здається, що ми принципово неправильно ведемо житлову політику, — вважає Елла Лібанова. — Ми посилюємо і підтримуємо стереотип про обов’язкове власне житло, а на мою думку, воно має бути орендним. Просто права орендаря й орендодавця мають бути належним чином захищені.
Ще один компенсатор, який назвала доповідачка — співпраця з українцями за кордоном для їхнього максимального повернення або перетворення на ефективних лобістів України.
Зміна моделі економіки
Елла Лібанова переконана, що для компенсації демографічних втрат потрібна зміна моделі економіки — від традиційної для довоєнної України трудомісткої економіки маємо перейти до такої, що не потребує багато живої праці, а спирається на високу її продуктивність. «Я розумію, що це просто сказати й важко зробити, — визнає доповідачка, — але якщо не поставити перед собою таке завдання, то нічого не зміниться».
На думку Елли Лібанової, потрібні також зміни у моделі управління: по-перше, це означає широке впровадження в практику механізмів публічно-приватного партнерства, по-друге — полісуб’єктне управління шляхом об’єднання інтересів різних суб’єктів управління для виконання того чи того завдання.
Але, мабуть, найцікавіша пропозиція, яка пролунала в доповіді, — економічно, політично і демографічно має відбутись обґрунтована зміна системи розселення і формування просторових кластерів, що зумовить чергові зміни системи адміністративно-територіального устрою України. Найбільші надії академік Лібанова покладає на центр України — цей кластер, на її думку, може перетворитись на локомотив усієї економіки.
Мають знати й «нагорі»
Під час обговорення доповіді заступник міністра економіки України Тетяна Бережна, директор Інституту соціології НАН України член-кореспондент НАНУ Євген Головаха і віцепрезидент НАН України академік Сергій Пирожков відзначили, що Інститут демографії та проблем якості життя останніми роками фактично підставив плече державі у дуже важливій сфері — відстеженні тенденцій, що пов’язані зі змінами складу населення, і даним, які дає установа, довіряють усі.
Виступ Елли Лібанової став своєрідною преамбулою до великої науково-аналітичної доповіді про людський капітал України й перспективи його відродження, яку, згідно з рішенням Президії НАНУ, вже готує секція соціальних і гуманітарних наук.
Підготував Дмитро ШУЛІКІН
Фото автора: Під час засідання Президії НАНУ