Ось уже кілька місяців поспіль не лише Україна, а й увесь світ обговорюють проєкти угоди про надра зі США. У публічному полі активно з’являються коментарі політиків, юристів, дипломатів, представників бізнесу. І їх думки, звісно, важливі для розуміння ситуації. Однак в обговоренні бракує голосів тих, хто досліджує надра професійно – науковців. Як і в багатьох інших питаннях – від енергетики до оборони – експертиза науковців опиняється поза увагою. Та яким є і яким має бути їхній реальний вплив на ухвалення рішень?
Зрозуміло, що з безлічі питань науковці мають активно залучатися до формування та реалізації зовнішньої політики держави, нарівні з політиками, чиновниками та представниками громадянського суспільства. Багато прикладів можна знайти в дипломатичній практиці США: наприклад, наукові ініціативи мали важливе значення для політики розрядки з комуністичним Китаєм і Совєтським Союзом у роки Холодної війни (найбільш відома подія – космічна місія «Союз»-«Аполлон»). З більш сучасного можна згадати ключову роль американських дослідників з атомної енергетики у переговорах 2015 року щодо ядерної програми Ірану.
Для цього явища було навіть запропоновано окреме поняття – «наукова дипломатія». Наскільки це явище поширене в українській політиці?
Наукова дипломатія: що це таке і чому вона потрібна
Цей термін досить новий, тому вчені досі сперечаються, які саме види діяльності він має включати в себе. Та очевидно, що науковці поряд зі спортсменами, митцями, студентами та навіть кулінарами, є важливими учасниками міжнародних відносин – публічними дипломатами, які представляють свою країну перед світовою громадськістю, реалізують її національні інтереси та сприяють налагодженню співпраці між націями.
На відміну від американського досвіду, в Україні про наукову дипломатію тільки починають говорити на офіційному рівні. За рік до повномасштабного російського вторгнення Міністерство закордонних справ України ухвалило Стратегію публічної дипломатії, у якій знайшлося місце і для науки. Наприклад, говориться про обмін науковцями, залученість до наукових мереж, системну участь України у ключових науково-освітніх подіях світу тощо.
Водночас виглядає не зовсім доцільним об’єднувати освіту та науку в єдиний «науково-освітній» напрям, як це неодноразово згадується у стратегії. Все ж ці дві галузі мають різні завдання – вироблення нових знань і технологій у першому випадку та передача вже існуючих знань і навичок у другому. Ба більше, напевно не відкрию таємницю, що мало хто з учасників освітнього процесу є науковцями – одиниці серед школярів і студентів, небагато серед вчителів та й далеко не всі викладачі в університетах. Водночас співробітники наукових інститутів чи дослідницьких центрів у багатьох випадках можуть не мати жодного відношення до освіти.
Більш логічним може бути поєднання наукової й експертної дипломатії у нормативних документах. Дійсно, експерти з тих чи інших питань зазвичай можуть мати науковий ступінь чи досвід роботи у дослідницьких установах. В одне з речень стратегії навіть потрапило цілком слушне формулювання «науково-експертна дипломатія», та вочевидь в процесі неодноразових бюрократичних правок воно не було затверджене.
Наука для дипломатії: де голос учених у формуванні зовнішньої політики?
Ще одна можливість покращити українську стратегію публічної дипломатії полягає у необхідності більшого акценту на той напрям, який зазвичай називають «наука в дипломатії»: як науковці можуть допомагати у формуванні міжнародної політики України – і її ключових засад, і галузевих складових. На жаль, у діючій стратегії говориться переважно про односторонній зв’язок – «донесення зовнішньополітичних повідомлень та наративів», а не залучення до експертного діалогу. Так, це теж важлива складова наукової дипломатії – використання наукової співпраці для налагодження відносин з іншими країнами («наука для дипломатії»), але далеко не єдина.
Що ж до реалізації наукової дипломатії на практиці, то тут теж маємо чимало викликів. Подивімося на один з пріоритетних напрямів зовнішньої політики – європейську інтеграцію України – надскладний з технічної точки зору процес. Профільні науковці мають колосальний досвід у своїх галузях, який було б надзвичайно корисно використати під час переговорів про членство в ЄС. І така практика дійсно існує: більшість держав Центрально-Східної Європи, що вже успішно подолали євроінтеграційний шлях, включали до своїх переговорних команд не лише держслужбовців, але й представників громадянського суспільства, бізнесу та, звісно, науковців і аналітиків.
Яку ж маємо наразі реальну картину? Постанова Кабміну № 987 від 27 серпня 2024 р. вже суттєво обмежила коло науковців, що могли б увійти до складу робочих (переговорних) груп, адже не передбачила такої можливості для представників закладів вищої освіти. Тобто досвідчені фахівці з університетів випали з процесу ще на початку організаційного процесу. Так, вони зберегли можливість долучитися як члени громадських організацій, але це був непрямий шлях. До речі, такий спосіб ефективно використала Київська школа економіки: під її егідою існує аналітична організація «Інститут КШЕ», фахівці з якого пройшли до 24 з 36 переговорних груп саме як представники громадськості.
Але і представників наукових установ, залучення яких передбачає урядова постанова, виявилося вкрай мало у складі робочих груп: згідно з опублікованими списками, їх нараховується лише 3% від загальної кількості учасників. У деяких же сферах, наприклад, щодо фінансового контролю, рибальства та водного промислу або ж цифрової трансформації та медіа взагалі «не знайшлося» жодного профільного науковця.
Хто рятує ситуацію: аналітики, донори і наукова діаспора
Такий стан лише частково компенсується можливістю ситуативного залучення науковців до консультацій з окремих євроінтеграційних питань – ця можливість, на щастя, закладена в постанові. Таке залучення в окремих випадках підкріплюється європейськими донорами, зокрема Шведське агентство з міжнародного співробітництва (SIDA) профінансує роботу українських експертів у сфері охорони довкілля та управління відходами.
Утім через всі бюрократичні складнощі найбільш актуальним каналом наукової дипломатії лишається безпосередня співпраця українських науковців з зарубіжними колегами. І ось тут після 2022 року дійсно помітний серйозний ривок. Вчені, опитані в рамках проєкту Science at Risk, говорять, що з боку іноземців з’явилося більше уваги до українських колег і бажання підтримати, надати допомогу: іноземці все більше цікавляться українською наукою, а не лише розповідають про свою. У підсумку зростає кількість контактів з іноземними науковцями та установами, спілкування з ними стає більш довірливим і співчутливим.
Для когось таке спілкування розпочалося лише після 24.02.2024, особливо для тих, хто був змушений виїхати за межі України, – сформована ними наукова діаспора стала потужним адвокатом українських інтересів. У багатьох випадках (наприклад участь у зарубіжних наукових конференціях офлайн) через обмеження воєнного стану на виїзд і відсутність фінансування закордонних відряджень наукова діаспора залишається чи не єдиним суб’єктом наукової дипломатії.
Завдяки таким серйозним змінам з’явилося більше можливостей для реалізації наукової дипломатії – і заради просування інтересів України на міжнародній арені, і задля розвитку української науки.
Від бойкоту до деколонізації: як українські вчені змінюють міжнародну оптику
За три роки повномасштабної війни українські науковці проявили справжній бойовий характер. Одним з найважливіших питань на початку вторгнення було переконати весь світ припинити будь-яку співпрацю з Москвою. Тоді ще зустрічалися фрази про «науку поза політикою», хоча сумнозвісний лист російських ректорів на підтримку війни мав би розставити усі крапки над «і». Ба більше, про тісні зв’язки між російською наукою та її руйнівним військово-промисловим комплексом і не менш шкідливою пропагандою, важко було не здогадуватися.
Щодо тих, хто ніяк «не міг» здогадатися, використовували всі можливі способи – відкриті листи, публічні заклики в соціальних мережах і навіть науковий бойкот. Результати цієї кампанії були блискучими – з росіянами розірвали співпрацю і окремі університети, і міжнародні наукові програми: тож відтепер рука Москви вже не здатна дотягнутися до славетного адронного колайдера у женевському CERN.
Другим напрямом стала деколонізація української культури та науки. Учені-мистецтвознавці, наприклад, доклали колосальних зусиль, аби довести українськість таких світових геніїв, як Казимир Малевич, Олександра Екстер, брати Бурлюки, і багатьох інших, привласнених російською пропагандистською машиною. Інші дослідники допомагали розкрити американцям очі на походження їхньої улюбленої різдвяної пісні Carol of the Bells, в основі якої лежить мелодія українського «Щедрика».
І це були лише перші кроки. У подальшому потужність української наукової дипломатії лише посилюється: науковці доносять правду про російську злочинну діяльність на окупованих об’єктах Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, розповідають про історичний досвід геноцидів в Україні, демонструють дані про жахливі наслідки російської агресії для навколишнього середовища.
У перспективі ж українська наукова дипломатія України має охопити усі сфери міжнародного співробітництва. Звісно ж, якщо не обмежитися офіційними деклараціями, пишними заходами та розсиланням вказівок, а наповнити її максимальним змістом щоденної співпраці на мережевому рівні peer-to-peer, залучивши якомога більше охочих до такої діяльності та підкріпивши це фінансовими ресурсами. Варто з одного боку суттєво посилити наукову складову діяльності Українського інституту, Кримської платформи, програми ЄС House of Europe, а з іншого боку – розширити міжнародну співпрацю наукових установ і закладів вищої освіти, спрощуючи процедури та створюючи заохочення. У цьому сенсі перспективним виглядає розвиток таких ініціатив, як Глобальна коаліція українських студій та Українська наукова діаспора.
Та головною передумовою для успіху має стати усвідомлення важливості наукової дипломатії, а науковців – як рівноправних партнерів у формуванні державних політик, зокрема у міжнародній сфері.
Богдан ГРУШЕЦЬКИЙ,
кандидат політичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук Національного університету біоресурсів і природокористування України
Читайте також: