На бюст Кобзаря, що стоїть на подвір’ї Будинку-музею Тараса Шевченка в Києві, падає сніг. Отакий, трясця, у нас квітень. Але у самому будинку тепло. А у його головній вітальні — ще й суперцікаво. Заступник директора з наукової роботи Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, завідувач відділу шевченкознавства Олександр Боронь презентує нове видання повісті «Близнята». Він є упорядником тексту й автором коментарів і передмови.
«У повісті «Близнята» (друкується в українському перекладі відомого майстра слова Леоніда Смілянського) Шевченко провів свого роду педагогічний експеримент, узалежнивши долю двох братів від освіти та відповідного середовища. Любовно змальовано старосвітське хутірське життя і давні шкільні звичаї. У творі також відбилися враження від перебування поета на засланні. Текст доповнюють вступна стаття і вперше такі докладні коментарі. Розраховано на широке коло читачів», — анотує книжку видавництво «Ліра-К».
«Цей переклад читається дуже гарно, так, ніби Шевченко написав його українською. Такою, знаєте, зі своїми особливостями, нюансами. І ти відчуваєш, що майстер слова, професійний письменник вдумливо перекладав, це не дослівний і не буквальний переклад. Часом він змінював побудову речень… Бо російська Шевченка, як ви розумієте, — специфічна, вона часом звучить трохи казенно», — сказав Олександр Боронь.
Доповідач також звернув увагу на свою вступну статтю до видання, у якій, зокрема, йдеться про уточнення дати написання повісті.
«Я передатував повість з 1855 року на 1854-й. Бо ця дата, умовно 1855 рік, була прийнята десь у середині XX століття після різних дискусій. Але у своїй докторській я написав, що 1854-й — не менш вірогідний. Кожен може переконатися, ознайомитись з аргументами за і проти й побачити, що Шевченко писав, очевидно, у 1854 році цю повість».
Промовець підкреслив, що прозова творчість Шевченка завжди вважалася другорядною, менш важливою, не такою цікавою, як поезія. Але попри те, вона дуже цікава, змістовна, і так само потребує детальних історичних і літературних коментарів. І навів низку прикладів саме до «Близнят».
«От у повісті згадуються «китайські тіні» [«Верблюди косогором сунули один за одним і зникали в червонуватій імлі, неначе китайські тіні»]. Тут варто пояснити, що мається на увазі китайський театр тіней. Хоча, може, освіченим достатньо читачам пояснювати й не треба. Або ось Успенська церква, яку згадує Шевченко: «вславлена року 1654 тим, що тут склав присягу на вірність московському цареві Олексієві Михайловичу гетьман Зиновій Богдан Хмельницький».
Шевченко свідомий того, що це, звичайно, не та самісінька церква — вона була дерев’яна і не збереглася. Після неї були ще три церкви на тому ж місці. І ось я на двох сторінках коментарів розказую її історію, пояснюю, скільки в неї було бань, яку саме церкву бачив Шевченко, бо і та вже втрачена, цитую наукові статті про неї», — розповів Олександр Боронь.
На думку науковця, саме врахувавши такі пояснення, такі зміни, можна скласти уявлення і про художній текст, і про ту історичну реальність.
«Є цікавий момент щодо терміну «портупей-майор». У багатьох виданнях були коментарі, що це такий чин стародавній. Ні, друзі! Такого чину не існувало взагалі. І професійні історики це знають. Був портупей-прапорщик, був портупей-юнкер, а портупей-майора не було. Згаданий у повісті «Близнята» Карпо Сокира мав чин ротмістра гвардії. Але записався він на посаду, де потрібен чин майора. Тобто це про практику, коли портупей-юнкери або портупей-прапорщики іноді виконували вищі функції, що і хотів сказати Шевченко, назвавши Сокиру портупей-майором.
Або, наприклад, ось момент спілкування Григорія Сковороди «з приятелем своїм Якимом Лукашевичем у Березані». Яким Лукашевич — батько Платона Лукашевича. Це ж, пам’ятаєте, той поміщик, який змусив свого кріпака в мороз іти в Яготин, і Шевченко з цим поміщиком через те посварився. І ми також знаємо, які фольклорні збірки випускав Платон Лукашевич. Він тоді був узагалі фанатом української чи малоросійської справи. І от це лежало на поверхні й ніяк не коментувалося у попередніх виданнях «Близнят». Але завдяки Вадиму Модзалевському і його «Малоросійському родословнику» можна з’ясувати, що Яким Лукашевич служив у Петербурзі. І він тільки в 1788 році вийшов у відставку. Станом на 1801-й — мешкав у Березані, мав кріпаків тощо. І ми знаємо біографію Сковороди, що він робив в останні роки свого життя, починаючи з 1789 року — довго хворів, у 1791-му осів, тобто він за межі Харківщини не виїжджав. І треба накласти одне на інше, зрозуміти, звідки взялося, чи є правдою. Очевидно, що вони не були знайомі, найімовірніше, це вигадка. Звідки ж цю інформацію взяв Шевченко? Мабуть, йому розказував Платон Лукашевич якусь свою родинну легенду. І в такий спосіб теж самостверджувався», — розкриває секрети видання науковець.
Шевченкознавець наголошує на тому, що усі такі нестикування та невідповідності треба перевіряти.
«Це ніяк не впливає на розуміння художнього твору, бо ви ж знаєте, що там є анахронізми, вони дуже цікаві й дуже показові. У повісті батько Нечипора Сокири втік із братського монастиря на Запорізьку Січ, якої вже не існувало на той момент. Бо ми знаємо, що він народився не раніше 1760 року. Хронологія не узгоджується в Шевченка. Очевидно, це свідомо було. Оці перестрибування дуже дивні, але вони характеризують творчий метод, Шевченкову манеру», — додає Олександр Боронь.
Серед коментарів, якими науковець пишається, тлумачення фрази «…в похід на супротивного галла і на два десятий язик».
«Фраза іде від указу Олександра I «Об установлении празднества Декабря 25, в воспоминание избавления Церкви и Державы Российской от нашествия Галлов и с ними двадесяти язык». Тодішній читач сприймав це, йому було зрозуміло, про що йдеться — про цей молебень, який щороку правився у зв’язку із закінченням війни, яка вважалася вітчизняною 1812 року. Нам це вже менше щось говорить. Ми розуміємо, про що йдеться, але чому така от драматична форма? Воно не зовсім зрозуміло. Довелося пояснювати», — інтригує Олександр Боронь, не розкриваючи до кінця зміст коментаря.
Хто такий Фалалей?
У повісті згадується пісня «О, Фалалей, Фалалей». Вважалося, що це народний твір. Але це не так.
«Мені пощастило з’ясувати ім’я автора цієї пісні. Це Петро Пелський, він маловідомий російський поет. Є його збірка 1803 року. Я її на власні очі, на жаль, не бачив, в Україні її немає. Але текст цієї пісні ми знаємо. І розуміємо цей натяк.
Чому Шевченко пише, що Параска вивчила «і навіть «О, Фалалей, Фалалей»? Бо це така фривольна пісенька. Кожна строфа її закінчується цим «о, Фалалей». Яке повторюється п’ять разів!
Річ у тім, що тут це не ім’я, бо персонажів пісні звали Гріша і Маша. А фалалей — це простак. Це російське слово забуте. Тобто кожна строфа закінчується тим, як Маша намагалася звабити Грішу, а він, фалалей, не розумів цього. І весь епізод про Параску відкривається нам зовсім інакше.
Або, от, скажімо, трохимівка («Карло Осипович… іноді вип’є чарку трохимівки»). Що це таке? А це трав’яна настоянка, яку запропонував для лікування шлунку відомий лікар Михайло Трохимовський. Родом з Ніжинщини. Народився у дворянській сім’ї. Навчався в Києво-Могилянській академії. Він видав дуже важливу працю «Рассуждения о растениях в Крымской степи, полковым лекарем усмотренных» (1772, СПБ).
А ось коментар про танцклас Марцінкевича. У цьому славнозвісному танцкласі, пам’ятаєте, побився Зося з черкесами за жінок і з цього почалося падіння його кар’єри, його перевели з гвардії до армії. Ну побився, що такого на той час для гвардійця? Виявляється, це був заклад дуже сумнівної репутації. За деякими старовинними джерелами, за путівниками можна знайти, хто цей Кузьма Матвійович Марцінкевич. І більшість його таких закладів мали певну репутацію. Завсідницями були жінки легкої поведінки, незрідка виникали сварки та бійки між молодиками. Шевченко про це сказав, і читач прекрасно розумів, про що йдеться. Який заклад, які там були жінки, як характеризує бійка всіх їх учасників. Ну, це п’яне якесь побоїще», — ділиться Олександр Боронь.
Були ще розповіді про пошук пояснень щодо «Титана» Флаксмана і як він обернувся зі скульптури на гравюру, і про річку на Оренбуржчині, яка з Сакмари перетворилася на Самару і ще багато цікавих майже детективних історій.
А завершимо подякою пана Олександра видавництву «Ліра-К», «яке навіть виділяє коректора, а не так, як роблять інші: самі й читайте. І будемо сподіватись, що воно і далі буде успішно працювати».
Олег ЛИСТОПАД.
На фото автора: Олександр Боронь та нова книжка в інтер’єрах Будинку-музею Тараса Шевченка в Києві