“Чимало військових і цивільних з пораненнями помирають не через характер отриманих травм, а від бактерій, які “з’їдають” організм, оскільки виробили стійкість до антибіотиків, зокрема й новітніх. Давно не секрет, що наші військові, потрапивши на лікування в Європу, привезли туди бактерії із нетиповими для Європи геномами, які “зірвали дах” найсучаснішим і ефективним донедавна антибіотикам, наприклад, цефідероколу і цефтазидиму-авібактаму. Тобто зробили ці ліки непрацюючими”.
Чому проблему антибіотикорезистентності вносять у стартегічні документи національної безпеки у Великій Британії, а не в Уураїні? – Колонка Олени Мошинець, мікробіологині, керівниці проєкту з розвитку Центру досліджень антибіотикорезистентності SURE-AMR,на Українській правді:
Днями я виступала перед парламентарями з доповіддю про масштаб загроз, які створили стійкі до антибіотиків інфекції, що неймовірно потужно розвинулися під час війни (називатиму їх далі загальноприйнятою в науковому світі абревіатурою AMR, тобто Antimicrobial Resistance).
Чимало військових і цивільних з пораненнями помирають не через характер отриманих травм, а від бактерій, які “з’їдають” організм, оскільки виробили стійкість до антибіотиків, зокрема й новітніх. Давно не секрет, що наші військові, потрапивши на лікування в Європу, привезли туди бактерії із нетиповими для Європи геномами, які “зірвали дах” найсучаснішим і ефективним донедавна антибіотикам, наприклад, цефідероколу і цефтазидиму-авібактаму. Тобто зробили ці ліки непрацюючими.
Ви здивуєтеся, але мою доповідь про шляхи подолання цієї біди забажали послухати не українські депутати, а… британські. Хоча проблема антибіотикорезистентності “горить” у нас, але, схоже, нею більше переймаються політики та урядовці “у них”, на Заході. Власне, я би сказала, що в Україні AMR уже не просто проблема, а катастрофа.
Так, в України є велетенська екзистенційна загроза – війна, в якій Росія пожирає наших людей і наші території. Такої загрози, принаймні в цей момент, немає в країнах Європи. Проте антибіотикорезистентність – ситуація, коли ми не зможемо подолати найдрібнішу інфекцію і втрачатимемо тисячі й тисячі наших людей, насамперед наших захисників, – є одним з аспектів нашої війни на виживання, і потребує розумного, відповідального підходу держави. Це історія про те, коли розробка політик і втілення стратегій потребують відповідального, розумного підходу, і при цьому не потребують значного вливання коштів.
У парламенті Великої Британії є навіть профільна група з протидії антибіотикорезистентності – APPG (All-Party Parliamentary Group), яка складається з представників усіх парламентських партій. Саме на її засідання я була запрошена з доповіддю. APPG надали засіданню статус надзвичайного і визнали проблему стійких до антибіотиків мікробів загрозою національній безпеці своєї країни.
Напрацювання цієї парламентської групи мають бути враховані в оновленій Стратегії національної безпеки, яку уряд Великої Британії, як очікується, планує оприлюднити у травні. Понад те – APPG закликала уряд включити шляхи боротьби з антибіотикорезистентними мікробами окремим розділом до Стратегії національної безпеки. Депутати наводять такі обґрунтування: “З огляду на серйозні глобальні виклики, такі як війна в Україні, можливе розгортання британських військ для підтримки миротворчих зусиль в Україні, тривалі кризи в Газі та Сирії, а також ймовірність інших війн у всьому світі, обговорення AMR у контексті національної безпеки є актуальним як ніколи досі”.
В Україні ж не тільки немає парламентської групи, яка б переймалася антибіотикорезистентністю, чи лобістів цієї теми серед депутатів – немає навіть національного моніторингу антибіотикорезистентності та моніторингу госпітальних інфекцій у Міністерстві охорони здоров’я, а робота, проведена ще до великої війни під егідою ВООЗ, є радше риторичною.
Наприкінці минулого року наукова програма Європейського Союзу “Горизонт” профінансувала проєкт задля створення в Україні експертного центру антибіотикорезистентності (SURE-AMR). Чому саме в Україні, пояснювати не треба. Цей проєкт розпочав роботу на базі Інституту молекулярної біології і генетики НАН України, де я є старшим науковим співробітником, оскільки саме у нас є багаторічні напрацювання з AMR.
Очікувано, жодного інтересу до проєкту українська влада та, зокрема, МОЗ не виявляють, швидше, ігнорують.
У влади немає запиту на вирішення проблеми AMR, немає запиту на створення національного експертного середовища з цієї проблеми. Схоже, для уряду, МОЗ, профільного комітету Верховної Ради і самої проблеми такої не існує. Тому SURE-AMR для МОЗ – лиш науковий колектив на самоокупності, тобто на бюджеті європейських грантодавців, і, як мені здалося, наукові розробки вітчизняних вчених (не лише в царині антибіотикорезистентності, а ширше) ігноруються Міністерством охорони здоров’я.
Як науковець я досліджую проблему антибіотикостійких бактерій упродовж 12 років і можу запевнити: держава завжди дивилася на проблему AMR крізь пальці, начебто це паперовий тигр, щось загрозливе, але малопомітне, некричуще, а тому не настільки й важливе. І навіть зараз, коли у світі винятково зросло розуміння важливості AMR як чинника національної безпеки, в Україні ця проблема залишається проблемою винятково пацієнтів.
Після моєї доповіді британські депутати цікавилися, чи катастрофа AMR стала наслідком тільки лише війни. Я вважаю, що не тільки.
Система охорони здоров’я в Україні, успадкована від СРСР, була консервативною та не відповідала сучасним потребам, але замість осучаснення її повністю демонтували. Реформи 2015-2025 років, спрямовані на зменшення корупції, на мою думку, дуже послабили систему, зокрема в епідеміології та інфекційному контролі. Тому не можна назвати першопричиною лише повномасштабну війну, оскільки криза почалася ще до лютого 2022-го та загострилася через системні проблеми.
Війна посилила кризу антимікробної терапії, коли багато лікарень зіткнулися з небаченими інфекціями, стійкими до різних препаратів. Відсутність національних протоколів антимікробної терапії та інфекційного контролю призвела до непослідовної практики лікування таких інфекцій у шпиталях. Це ускладнюється хронічним недофінансуванням і використанням субтерапевтичних (тобто занизьких) доз антибіотиків. Ці проблеми поєднуються і створюють ефект ідеального шторму, що призводить до винятково сприятливих умов для появи та розповсюдження мікроорганізмів, стійких до антимікробних препаратів.
Наша група вчених вивчає проблему абсолютної резистентності в українських госпітальних штамів, зокрема, у клебсієли (це найрозповсюдженіший вид “лікарняних” патогенних бактерій). За підтримки Національного фонду досліджень України у 2020-2023 роках ми вивчали нові можливості терапії клебсієльних інфекцій наявними в Україні і відносно доступними антибіотиками.
На жаль, зараз ці роботи не фінансуються, тому просуваються дуже повільно. Попри це, ми співпрацюємо з лікарями у лікуванні пацієнтів за нашою схемою і можемо похвалитися чудовими результатами: не зафіксовано жодного випадку, коли інфекцію не було подолано.
Фактично всі пацієнти, з якими ми працювали, – це військові після важких поранень.
Також ми продовжуємо фундаментальні дослідження нещодавно відкритого, але поки не описаного нами феномену азитроміцин-індукованої колатеральної чутливості. Вибачте, що “вантажу” вас термінами, це дослідження також стосується AMR. Згадую про нього, щоб проілюструвати “увагу” держави до гостроважливих фундаментальних та прикладних наукових досліджень.
Отже, державного фінансування не виділено, тому реактивами нам допомагають іноземні колеги, зокрема, колеги з Німеччини подарували реактиви для визначення лактамазної активності, а британці вислали об’ємну посилку з діагностичними наборами для характеристики ферментів антибіотикорезистентності, які продукують наші госпітальні ізоляті.
Європейські партнери співчувають такому нашому становищу і самі шукають шляхи, щоб передати в Україну витратні матеріали, які ми собі дозволити не можемо. Треба розуміти, що сучасна біологічна наука коштує дуже дорого, і виконувати сучасні наукові дослідження без ресурсів абсолютно неможливо.
Хтось може заперечити, що зараз фінансування науки не на часі. На це відповім так: по-перше, в Україні всі роки незалежності фінансування науки “не на часі”, тоді як всі розвинуті країни і ті, які готуються до якісного суспільно-економічного стрибка, навпаки, вкладають кошти в науку; по-друге, йдеться про вирішення нагальних завдань національної безпеки, які ніхто за нас і для нас не вирішить.
На мою думку, в Україні конче необхідно розробити чітку вертикальну систему управління для нагляду та моніторингу AMR. Це включає створення національних протоколів антимікробної терапії та інфекційного контролю. Власне, це стосується не лише України, де AMR стала бідою кожного шпиталю, а й Великої Британії і всіх країн, куди прийшла, наразі маленькими кроками, ця проблема.
На запитання британських парламентарів щодо моїх рекомендацій я порадила організувати регулярні навчальні курси для медиків з антибіотиків та інфекційного контролю, щоб покращити практику епіднагляду та лікування. До цих програм варто залучати експертів з міжнародних наукових установ. Це саме я би порадила й українським урядовцям. Якщо вони досі не розуміють рівень кризи, то мають звернутись до британських колег за консультацією, бо, здається, в Лондоні обізнані щодо цієї української проблеми більше, аніж наші чиновники в Києві.