Знайдено стінгазети легендарного УФТІ
У 1944 році у звільненому від фашистських загарбників Харкові співробітники Українського фізико-технічного інституту, які залишилися в місті, чекали колег з евакуації. Шукали житло, прибирали уламки скла. Раділи: «Скоро наші приїдуть!». Потім зустрічали на вокзалі потяг з Алмати — з квітами й обіймами.
Про все це науковці УФТІ згадують у замітках першого та наступних випусків стінних газет. Один із дописів у стінгазеті за 1946 рік має назву «Мы вернулись!». У газетах «Наука» й «Импульс» за цей та наступні роки вони розкажуть про роботу в евакуації (у двох вагонах в Алмати вивезли найцінніше), згадають колег, які працювали в УФТІ до війни, напишуть про плани, мрії, досягнення, курйозні випадки. Рік за роком учені описуватимуть своє щоденне життя.
Ці та інші стіннівки, що є своєрідним літописом установи, нещодавно знайшли на горищі головного корпусу «старого майданчика» ННЦ «Харківський фізико-технічний інститут» (ХФТІ). Трапилося це випадково — коли співробітники фізико-технічного факультету ХНУ ім. В. Н. Каразіна обстежували стан даху головного корпусу (після значних руйнувань будівлі факультету у 2022 році студентів навчають саме у головному корпусі «старого майданчика»).
На горищі вчені знайшли десятки старих рулонів. Розгорнули й не повірили своїм очам: перед ними були стіннівки 40-х років минулого століття.
«Дочекалися, коли я приїду, зайшли в кабінет і кажуть: дивіться, що ми знайшли, — згадує кандидатка культурології, керівниця музейного сектору ННЦ «ХФТІ» Ірина Споденець. — І це, справді, скарб».
Артефакти були в різному стані — деякі збереглися дуже добре, деякі ледь трималися купи. На деяких сувоях були сліди будівельних матеріалів, їх використовували під час ремонту, щоб не забруднити підлогу фарбою. Також рулони попсувала волога та шкідники. Але, попри все, стінгазети вижили.
Науковиця розуміла: стіннівки потрібно негайно вивозити з міста, яке удень і вночі обстрілюють КАБами. «Побачила оголошення Центру міської історії (громадської організації, що поєднує академічні дослідження у сфері міських студій та освітні проєкти) у Львові про індивідуальні дослідницькі гранти. Подала заявку на участь у конкурсному відборі, і проєкт підтримали, — продовжила розповідь співрозмовниця. — Науковці центру запропонували розмістити газети у сховищі, де є всі умови для безпечного зберігання артефактів».
Колеги у Харкові спакували стіннівки у чотири величезні коробки й відвезли на пошту, а пані Ірина отримала їх у Львові. Так почалася спецоперація з порятунку артефактів, а також дослідження щоденного життя фізиків, які розщепили атомне ядро, запатентували ядерну бомбу і здійснили низку відкриттів світового рівня.
«Дослідження почалося з найобережнішого розгортання кожної газети й фотографування її змісту, — каже пані Ірина. — Разом з колегами з Центру міської історії ми провели мінімальну реставрацію, укріпили краї, приклеїли фото, обробили спеціальним засобом від плісняви. Далі — оцифрування і дослідження».
Ті, що вціліли
На фотографіях і малюнках 1944 року можна побачити інститут після звільнення Харкова. На передньому плані однієї зі світлин — зруйнований хол, купи сміття, і серед цієї руїни, поруч зі вцілілими металевими конструкціями, — постать вченого у світлому костюмі. «Це двотаврові металеві балки з лінкора «Імператриця Марія», — пояснює співрозмовниця. — Інститут був побудований так, щоб кожен метр підлоги витримував максимальне навантаження. Під час відступу німці спробували підірвати будівлю, вибухова хвиля прокотилася коридорами, вибила вікна. Дах, який стояв у пазах, підійнявся й знову став на місце. Будівля вистояла». Згадані події описані в одній зі стінгазет.
Але до вибухової хвилі, що прокотилася установою у 1943 році, кількома роками раніше інститутом пройшла інша, набагато більш руйнівна хвиля радянських репресій.
Український фізико-технічний інститут, створений у 1928 році, зібрав команду з найталановитіших фізиків, серед яких Лев Шубников, Лев Ландау, Кирило Синельников, Євген Ліфшиць, Борис Лазарєв, Дмитро Іваненко, Олександр Ахієзер. Саме тут у 1932 році вперше в СРСР було розщеплено ядро атома літію, отримано рідкі водень і гелій, збудовано перший трикоординатний радіолокатор. У 1940 році співробітники інституту подали першу у світі авторську заявку на створення атомної бомби (свідоцтво не оформили через недовіру чиновників, які вважали винахід «фантазійним»). Пізніше в інституті буде створена Лабораторія № 1, яка візьме участь у ядерному проєкті під керівництвом Ігоря Курчатова.
Під час однієї з харківських виїзних сесій Академії наук СРСР академік Сергій Вавілов наголосив, що праці УФТІ — це чверть усієї радянської фізики.
Але ні неймовірні успіхи, ні світове визнання не вберегли талановитих фізиків від репресій. У 1937 році було заарештовано 16 (за іншими даними — 17) співробітників інституту. Вісім — розстріляно. Загинули Лев Шубников, Конрад Вайсельберг, Лев Розенкевич, Вадим Горський, Валентин Фомін, невідомою залишилася доля Петра Комарова, Абрама Давидовича.
Про смерть учених їхні рідні дізналися набагато пізніше. Наприклад, свідоцтво про смерть Лева Шубникова його дружина Ольга Трапезникова отримала у 1995 році. Ірина Споденець розповіла, що читала справу Шубникова і розуміла, що жодна людина добровільно таку дичину проти себе й колег не підпише. Пізніше вона натрапила на інформацію, що науковця привезли в пологовий до дружини й новонародженого сина, і сказали, що якщо не підпише, то його сім’я «піде за ним».
«Кажуть, що незамінних людей не буває. Абсолютно з цим не згодна, — каже співрозмовниця. — Кожна людина — незамінна. Втрата талановитих науковців загальмувала розвиток української фізики. Це — наші неотримані Нобелівки, нездійснені відкриття».
Звісно, у стіннівках інституту немає згадок про арешти. Але дописів, натяків і жартів, які свідчать про волелюбний характер учених, у стіннівках дуже багато.
Усього збереглося понад сто газет. «Ці матеріали вперше вводяться до наукового обігу. Вони є унікальним першоджерелом інформації про щоденне життя вчених», — каже пані Ірина.
Як харків’яни переробили гелієву установку
Про що ж розповідають газети?
Попередній контент-аналіз, який провела дослідниця, свідчить: за періодичністю випусків стіннівки були постійними, кожен випуск мав номер. Окремі були присвячені певній темі чи події, ювілейним датам. Деякі — майже повністю заповнені фотографіями.
Структурні підрозділи випускали стінгазети під різними назвами — «Наука» й «Импульс». Вони містили величезну кількість науково-технічної інформації, тому керівництво вирішило їх підшивати. У цих підшивках співробітники мали можливість прочитати про історії винаходів, досліди, експерименти, технічні деталі.
До речі, у стіннівках майже немає переписаних з тодішніх газет передовиць. Навіть у номері до 60-річчя жовтневої революції вчені розповідали про участь у соцзмаганнях і описували власну роботу. «Звісно, замітки про партійне, комсомольське та профспілкове життя інституту теж були, але акцент редколегія робила на науковій роботі та її результатах», — зазначає дослідниця.
У стіннівках знайшли підтвердження і деякі легенди інституту. Наприклад, голова редколегії газети «Импульс» Володимир Хоткевич (син мистецтвознавця і мецената Гната Хоткевича) розповів історію з бракованою установкою.
Для експериментів ученим потрібен був рідкий азот. У 30-х роках його купували за кордоном, за шалені кошти. І постійно економили, тому не могли виконати всі необхідні досліди. Мріяли мати власну станцію для перетворення азоту з газового стану на рідкий.
Таку машину інститут замовив з Німеччини. Установку доставили, змонтували та запустили. Проте очікуваної кількості рідкого азоту, вказаної в технічній документації, отримати не вдалося. За свідченням Хоткевича, машина вмикалася, щось шипіло й текло. Для з’ясування причин несправності на кілька днів спеціально приїхав автор конструкції цієї установки — Мейснер. Однак навіть він розводив руками й лише з прикрістю констатував низьку якість фірми Linde.
Після того, як представники фірми-виробника не змогли усунути несправність, науковці розібрали установку, дісталися до теплообмінників і виявили погану якість пайки. Після повторного пайкування машина запрацювала.
Замітки часто виходять за часові рамки номера й описують тридцяті, сорокові роки. «Я читала і думала: чому їм важливо було занотувати спогади? І знайшла відповідь, — каже співрозмовниця. — Один з дописувачів наголошує: дуже важливо зберігати саме малопомітні події, подробиці, які швидко забуваються, і з яких складається повсякдення УФТІ. Завдяки тому, що фізики робили нотатки про своє життя і роботу, ми маємо ці унікальні матеріали».
В одній з газет, що погано збереглася, є навіть згадка про секретну Лабораторію № 1, яку створили в інституті у 1946 році і яка відіграла ключову роль у реалізації радянського ядерного проєкту.
«У замітці йдеться про організацію експериментальної майстерні для Лабораторії № 1, — пояснює пані Ірина. — А ось на цьому малюнку аквареллю зображено лабораторний корпус, який називали ще й високовольтним. Саме тут містилася Лабораторія № 1. Малювали (олівцем, гуашшю, аквареллю) досить професійно, до речі, теж учені».
Якщо щось не влаштовувало — про це говорили вголос
Історія інституту свідчить: науковці були дуже вільнолюбними. Коли в установі ввели суворий пропускний режим, фізики почали жартувати над цими обмеженнями. «Є спогади, що Лев Ландау на прохідній прикладав перепустку до спини, а то й нижче, а Ольга Трапезникова вішала перепустку на собачий ошийник, — продовжує розповідь Ірина Споденець. — Підтвердження такого ставлення до пропускного режиму я знайшла й у стіннівках. Наприклад, в одній з газет є віршик «Весна»: «Я задержалась чуть, друзья, сотрудники УФТИ. Ведь никому сейчас нельзя свободно к вам войти. Неделю я на проходной сидела, пропуск оформляли. Пренебрежение весной я вспомню вам в начале мая (…)».
До речі, в одній зі стіннівок міститься фото Л. Ландау зі згадкою про те, що навіть він писав замітки у стінгазету, зокрема, «Отчет теоргруппы за 1935 год».
Часто у дописах учені критикували роботу відділу робочого постачання (ОРС). Згадували про погану якість реактивів, картали за відсутність обладнання. Висміювали. Водночас розуміли, що будь-яку критику можуть трактувати як наклеп на радянську владу й автор допису (а під кожним дописом було ім’я, анонімки тут не друкували) матиме неприємності.
Співробітники не боялися писати й про неналежні побутові умови. Поруч з інститутом стояв житловий будинок № 8, і вчені часто писали, що «скільки ж можна», що печі димлять (централізоване опалення у місті запрацювало пізніше), що умови життя незадовільні. «Здавалося б, після арештів 30-х років вони мали б утримуватися від висловлювань, проте цього не сталося, — зазначає дослідниця. — Уявіть сьогоднішній корпоративний телеграм-канал будь-якої установи на кілька сотень людей. Чи часто співробітники критикують керівництво? Дуже сумніваюся. А фізики у повоєнному Харкові не мовчали, якщо щось не влаштовувало — про це говорили вголос».
Коли неприйнятні вчинки робили колеги, діставалося і їм. В одній зі стіннівок є історія, що співробітнику доручили привітати дітей з новорічними святами, але він «насвяткувався» і не виконав доручення.
Кожен випуск стіннівки уважно читав увесь інститут. Герої критичних дописів відповідали на конструктивну критику в наступних випусках.
На покосі
У радянські часи одним з обов’язків співробітників була так звана допомога колгоспам і радгоспам. Академіки й аспіранти відкладали досліди й косили траву, збирали картоплю чи буряк.
«Це на конференції ти зірка фізики, а в колгоспі бери косу й працюй, — каже дослідниця. — Був у групі, яка зробила прорив у ядерних технологіях? Чудово, коси ретельніше».
Одна з фотогазет так і називається; «На покосі». У ній засмаглі науковці, яких з радістю взяли б у найкращі світові лабораторії, заготовляють сіно для худоби. І сміються в об’єктив. Жартувати фізики, попри все, уміли.
Віртуоз, що увійшов в історію
У Харківському фізико-технічному інституті працювали й віртуози, чиї таланти межували з мистецтвом. Одним з таких фахівців був склодув Єгор Петушков, який з 1931 року працював у майстерні інституту. У ХФТІ його називали «артистом, склодувом, художником». За словами дослідниці, вона не раз чула про нього від старших співробітників і саме в стіннівках знайшла додаткові підтвердження. «У нього був девіз: «Усе, що ви намалюєте, я зроблю зі скла», — каже пані Ірина. — Єгор Васильович робив справді дивовижні речі. Затверджених технічних характеристик щодо колб не було, співробітники підходили й пояснювали, які саме колби, чашки, лієчки їм потрібні. І він усе міг зробити».
Наприкінці 1960-х років склодувна майстерня ХФТІ виконувала замовлення Києва, Москви, Махачкали. Близько п’ятдесяти учнів Єгора Васильовича роз’їхалися по різних містах Радянського Союзу, працювали в інститутах під керівництвом Петра Капиці, Ігоря Курчатова.
Хочеш купити машину? Викликаємо міліцію
Стіннівки зберігають пам’ять і про курйозні випадки з життя вчених ХФТІ, що вже стали міськими легендами. Але дуже цікаво, як на такі випадки реагували колеги. Зокрема, на одному з малюнків у стіннівках зображено академіка, фізика-ядерника Антона Карловича Вальтера, який сидить у крутій на той час автівці «ЗіМ». Машина коштувала 40 тисяч рублів, купити її можна було в автомагазині на розі провулка Плетнівського та майдану Рози Люксембург. Є свідчення, що магазин продав лише два такі автомобілі: один — священнику, другий — академіку Антону Вальтеру.
Антон Карлович прийшов в автосалон із валізкою під рукою, відкрив її, дістав гроші й попросив продати йому «ЗіМ». «У магазині стався шок та переполох із викликом міліції та з’ясуванням обставин, — усміхається дослідниця. — Міліцію, яка прибула розібратися, звідки у людини 40 тисяч рублів, швидко вгамували. Приїхали представники іншого силового відомства, що були кураторами інституту… і академік Вальтер все-таки придбав «ЗіМ».
Нині є дві версії, кому належала та автівка — ученому чи інституту. За словами співрозмовниці, чимало дослідників вважають, що науковій установі. Зберігали її в гаражі інституту, на місці якого нині стоїть сучасна багатоповерхівка.
І фізики, і лірики
Наприкінці 1950-х років у радянських виданнях розгорілася дискусія: хто важливіший — фізики чи лірики. Це було своєрідне протистояння між представниками науки й мистецтва. У публікаціях висміювали «ліриків», натомість образ «фізика» вибудовувався як ідеал ученого майбутнього. Але фізики з ХФТІ поважали й поезію, і мистецтво. Вони писали вірші, малювали, грали на скрипці, влаштовували театральні вистави.
«У стіннівках я уперше знайшла інформацію, що Лев Ландау, Борис і Любов Лазарєви, Кирило та Една Синельникови, Антон і Анна Вальтер брали участь у самодіяльних виставах, — каже Ірина Споденець. — Синельников грав на скрипці, Ландау з Вальтером розігрували скетчі — невеличкі театральні гумористичні постановки. Вистави ставили не тільки для колег в інституті, а й для друзів і знайомих у місті».
Також у стіннівках опубліковано десятки віршів Г. Ніколаєва. Дізнатися про цього вченого-лірика більше — завдання «з зірочкою» для сучасних дослідників.
Свідки епохи
Учені ХФТІ були не тільки розумними, а й спортивними. Любили гірськолижний спорт, слалом, описували свої мандрівки у стіннівках. Жартували, що в гори ходять тільки розумні люди. Під час евакуації в Алмати чимало вчених закінчили школу інструкторів-альпіністів з навчання елементів альпінізму військових підрозділів. Після війни цей досвід став у пригоді під час мандрівок.
До речі, як розповіла співрозмовниця, традиції альпінізму мали продовження і в новітній історії інституту. У 2008 році, з нагоди 80-річчя ХФТІ, була організована альпіністська експедиція до Кавказьких гір. Її метою стало надання одній із безіменних вершин у східному відрозі Ельбрусу імені «ХФТІ» та встановлення на ній пам’ятної дошки. Ця місія завершилася успішно: назву вершини було офіційно затверджено Географічним товариством. Загалом у сходженні взяли участь майже 30 осіб. Експедицію очолював Валерій Овчаренко, серед тренерів і безпосередніх учасників були також Олександр Бакай і Володимир Юферов.
…Цікаво, що на території інституту (від перших днів роботи до 60-х років) діяв тенісний корт. Цілком звичним було вийти й пограти в теніс під час обідньої перерви. «Ось фото Ландау на тенісному корті, — показує пані Ірина. — Це унікальні фото, бо про тенісний корт я лише читала, але жодного фото не бачила».
Науковці любили бокс, шахи, баскетбол, волейбол, футбол та влаштовували турніри між відділами. І — реагували на всі події у житті інституту й міста.
Насамкінець розмови дослідниця підсумовує, що знайдені стінгазети — не лише артефакти минулого, а свідки епохи, які розповідають про повсякденне життя, настрої й думки людей.
«Це не просто папір — це голос епохи, який дійшов до нас через десятиліття, — наголошує пані Ірина. — Кожен аркуш — це сторінка історії, що дає змогу вийти за межі офіційних документів і побачити людей, які творили науку. Саме такі знахідки допомагають розуміти минуле і робити висновки для майбутнього».
Світлана ГАЛАТА
На фото – стіннівки ХФТІ