Нинішній рік — ювілейний для Верховної Ради України. 35 років тому, в березні 1990-го відбулися вибори до Верховної Ради тоді ще Української РСР. Це були перші вибори на альтернативній основі: український парламент тоді оновився майже на 90 %. 15 травня 1990 року відбулося перше засідання Верховної Ради УРСР 12-го скликання, яке пізніше назвали першим скликанням Верховної Ради України. Це були легендарні часи й легендарні люди, яким випало ухвалювати рішення про створення й утвердження незалежної України. І їхнім першим найважливішим кроком на цьому шляху стало ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України.
Депутатом першого скликання Верховної Ради України був і Микола Якович ГОЛОВЕНКО, нині — доктор біологічних наук, професор, академік НАМН України, завідувач відділу біомедицини Фізико-хімічного інституту НАНУ. У першому депутатському складі він очолював підкомісію з питань науки Комісії з питань освіти та науки Верховної Ради, потім став членом Асоціації народних депутатів України. Тож продовжує активно співпрацювати з колишніми й нинішніми колегами. І як учений не може не аналізувати: він здійснив наукове дослідження щодо того, як відрізняються погляди й дії науковців і політиків під час роботи у складі парламенту і як знайти ту «золоту середину» (і «золоту кількість»), коли синергія їхніх кращих якостей буде найпродуктивнішою в діяльності ВРУ. Пропонуємо вашій увазі скорочений варіант цього дослідження.
То були особливі вибори. Передвиборча кампанія 1990 року поставила на порядок денний створення української державності, необхідність докорінних змін в економічній і політичній системах. Уперше почали звертати увагу на моральні якості кандидата в депутати. Це були справді перші демократичні вибори в Україні.
Освітній рівень народних депутатів, обраних до Верховної Ради, значною мірою відрізнявся від попередніх каденцій: 430 депутатів, або 95,8 % мали вищу або незакінчену вищу освіту, 77 обранців — науковий ступінь або вчене звання, з них — 10 академіків та членів-кореспондентів Академії наук України. Отже, 17,7 % депутатів були науковцями. Серед цієї групи опинився і я, що дало мені змогу на власному досвіді й на досвіді колег спостерігати за адаптацією вчених до нової професії та шляхами їхньої взаємодії з політиками. Після закінчення каденції я вступив до Асоціації народних депутатів України, з якою співпрацюю й понині, ділимось думками про проблеми в країні, взаємодію депутатів різних скликань і спеціальностей. Це дало мені змогу «змалювати» портрети науковців і політиків різних часів та провести компаративний аналіз їхньої діяльності.
Чому це порівняння є цікавим і важливим
І науковці, й політики мають значний вплив на суспільство, хоча їхні підходи суттєво відрізняються. Наприклад, науковці прагнуть формувати майбутнє через відкриття, дослідження і технологічний прогрес. Політики ухвалюють рішення, що регулюють життя суспільства, і водночас вирішують, як і де будуть застосовуватись наукові відкриття, які сфери дістануть фінансування. Іноді політика сприяє розвитку науки, фінансуючи дослідження та стимулюючи інновації, а іноді ігнорує, або навіть заперечує наукові факти, якщо ті суперечать політичним чи економічним інтересам.
Наука ґрунтується на логіці, доказах і експериментах, політика ж часто керується емоціями, компромісами, що нерідко призводить до конфліктів, а надто коли наукові факти суперечать політичним інтересам. Для нового відкриття в науці необхідні роки досліджень і перевірок, політики ж мислять короткими виборчими циклами. Наука без політики — це ідеї без механізму впровадження, а політика без науки — це рішення, засновані на інтуїції чи маніпуляціях, і тільки їхній баланс може забезпечити стабільний розвиток країні й загалом — цивілізації.
Механізми ухвалення рішень. Схожості та відмінності
Політики розробляють і ухвалюють закони й нормативні акти, які регулюють життя суспільства, зокрема міжнародних відносин, оборони й безпеки. Забезпечують політичну стабільність та економічний розвиток.
Науковці глибоко вивчають явища і процеси, виявляють нові факти й закономірності, які можуть бути застосовані для розвитку нових галузей і підприємств. Роблять прогнози, які використовують політики для ухвалення рішень.
Для політичних методів характерні консенсус, пряме голосування, популізм та дипломатія й переговори. Наукові методи — це емпіричний аналіз, моделювання, міждисциплінарний підхід і теоретичне дослідження.
У цілому, політики орієнтовані на ухвалення рішень, що мають швидкий вплив на суспільство, тоді як дослідження науковців для досягнення переконливого результату може тривати довго.
Якщо наукова література для вчених — це джерело інформації та знань (рецензовані статті, монографії, матеріали конференцій), то політики нерідко посилаються на наукові дослідження, лише щоб виправдати свої рішення перед громадськістю, зазвичай використовуючи те, що їм вигідно.
Науковець працює на далеку перспективу, його відкриття можуть стати корисними через десятки років. Політик часто орієнтований на найближчі вибори, тому ухвалює рішення, які дадуть швидкий ефект.
Підкреслю також, що важливими рисами науковця є автономність, яка залежить від його знань та аналітичних здібностей. У політиці ж немає місця для «самітників», адже без підтримки колективу навіть найкраща ідея залишиться лише думкою. Тому ключовими рисами є здатність об’єднувати групи людей, гнучкість і компроміс.
Сумнів і скептицизм є теж складовими наукового методу: вони необхідні для забезпечення об’єктивності й перевірки ідей, гіпотез і теорій, що дає змогу бути готовим до переосмислення, уточнення чи навіть відмови від старих теорій. Учені повинні ставити під сумнів навіть авторитети та відомі теорії, а нові ідеї мають бути оцінені через об’єктивні дослідження, а не ім’я того, хто їх запропонував.
У політиці скептицизм нерідко виступає як інструмент для дискредитації суперників або відтермінування непопулярних реформ. Часом політики навмисно ігнорують очевидні факти, якщо вони їм невигідні.
Обидві сфери мають чітко визначену ієрархічну структуру.Науковці зазвичай більш самостійні в межах своєї професії й рідше підкоряються прямій авторитарній владі, хоча й можуть бути залежними від таких чинників як фінансування чи політичні пріоритети. Депутати, своєю чергою, мають чітку підпорядкованість політичній ієрархії, і їхня діяльність здебільшого орієнтована на досягнення політичних цілей.
Виклики й компроміси
Як для політиків, так і для науковців на шляху до перемоги неабияку роль відіграє здатність до компромісів, але межі допустимого різні. Науковець може вимушено використовувати менш досконале обладнання, спростити виклад матеріалу для його популяризації, вибрати тему досліджень залежно від фінансування, але він не допустить викривлення або фальсифікації даних, публікацію неперевірених або неправдивих висновків.
Політики завжди шукають баланс між ідеалами й реальністю. Допустимими компромісами для них є співпраця з політичними опонентами заради ухвалення рішень, часткове врахування інтересів виборців, відстрочка або поетапне впровадження реформ. Неприпустимі (але, на жаль, трапляються) — зрада національних інтересів, корупція та лобіювання в особистих інтересах, голосування всупереч інтересам суспільства.
Компроміс між науковцями й політиками часто стає полем битви між істиною та практичністю. Вчені змушені брати участь у дослідженнях, які фінансуються державою або корпораціями, що накладає обмеження на їхню незалежність. Політики нечасто можуть дозволити собі абсолютну правду, вважаючи, що суспільство не завжди готове її сприйняти й, до речі, бояться радикальних наукових змін, що здатні вплинути на економіку чи соціальну рівновагу.
Науковці в парламенті: перспектива чи утопія?
Наукою керує держава, тож, якщо вчені стоятимуть осторонь і нехтуватимуть політичною діяльністю, то не тільки процвітання, а й виживання науки опиниться під загрозою. Балотуватися в депутати науковцям доцільно, якщо вони хочуть вплинути на законодавчі рішення, що стосуються науки, освіти, екології, охорони здоров’я та технологічного розвитку. Але депутатство для науковців — це питання з багатьма плюсами й мінусами.
Перевагами є те, що науковці надаватимуть наукові дані та рекомендації — це підвищить ефективність політичних рішень, сприятимуть появі законів, основаних на сучасних відкриттях і технологічних досягненнях. Вони домагатимуться кращого фінансування науки, реформи освіти, захисту академічних свобод, просування інновацій, залучення міжнародних фондів і приватних інвесторів задля створення інноваційної інфраструктури. Зможуть полегшити бюрократичні процедури для стартапів, наукових парків і технополісів, а також підтримати політику співробітництва між академічними та бізнес-структурами, ініціювати відкриття цільових програм підтримки молодих учених та підприємців.
Звичайно, для науковця в парламенті є свої ризики. Ставши політиком, він може втрапити в залежність від політичних інтересів, зіткнутися з необхідністю голосувати за те, що суперечить його науковим принципам. Окрім того, балотування й робота в парламенті забирають багато часу, що може позначитися на науковій кар’єрі та експериментальній роботі.
У науковців і політиків різні стилі комунікації, пріоритети й навіть світоглядні підходи. Політик спрощує, узагальнює і часто говорить гаслами, щоб його зрозуміла більшість. Науковець будуватиме аргументи на логіці, доказах і перевірених даних, говоритиме про майбутні наслідки, тоді як політику важливіші наступні вибори й рейтинги.
Подолання бар’єра між ними можливе через поліпшення комунікації та навчання. Коли політик готовий слухати експертів, а науковець здатен адаптувати свою мову до широкого загалу, між ними може бути продуктивний діалог. Важливо, щоб обидві сторони бачили одне в одному не суперників, а партнерів.
Науковцю не завадить знання основ політики, уміння вести переговори, розуміння процесів лобіювання і стратегій виборчих кампаній.Це дасть йому змогу ефективніше спілкуватися з громадськістю та політичними опонентами, доступно пояснювати складні наукові концепції.
У разі перемоги на виборах його чекає безліч комітетських засідань, голосувань, переговорів, тиск політичних сил. Це може викликати розчарування, але якщо науковець має достатньо терпіння, політичного чуття і бачить, як реалізувати свої ідеї, то його парламентська діяльність приносить дуже велику користь.
І це засвідчила робота науковців у складі парламенту 1-го скликання. З нашою активною допомогою було ухвалено Декларацію про державний суверенітет Україний Акт проголошення незалежності України. Нагадаю, що серед депутатів «наукова квота» тоді була найсоліднішою порівняно з іншими скликаннями ВРУ. До неї ввійшли представники НАН України: Ігор Юхновський (фізика), Михайло Голубець (екологія), Степан Павлюк (етнографія), Сергій Дорогунцов (економіка), Павло Кислий (матеріалознавство), Юрій Костенко (технологія), Микола Головенко (біологія). Члени НАНУ працювали й в інших відомствах, очолювали такі важливі напрямки роботи як освіта, наука, охорона здоров’я та екологія. Це Анатолій Савченко (економіка), Борис Резнік (медицина), Любомир Пиріг (медицина). За нашої участі було ухвалено Закони України «Про освіту», «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про основи науково-технічної політики», «Про інформацію», «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Усі вони були дуже важливими для розбудови незалежної України. Л. Пиріг, М. Головенко, Б. Резнік та представники МОЗ України А. Лобенко, В. Бондаренко були ініціаторами створення Академії медичних наук (нині НАМН) і стали її академіками-фундаторами.
Повторю, адаптація вчених до парламентської роботи потребує поєднання їхньої наукової компетентності з політичною гнучкістю і практичними навичками. Але це допомагає ефективно застосовувати наукові підходи для розв’язання актуальних політичних і соціальних проблем. Загалом, робота в парламенті потребує вміння переконувати, вести дебати, домовлятися і розуміти позиції різних груп.
Юристи, політологи, соціологи, історики, філософи, працюючи в парламенті, можуть аналізувати правові ініціативи й забезпечувати їхню відповідність суспільним потребам. Фахівці з етики допомагають формулювати законодавство з урахуванням моральних принципів і прав людини, а соціологи й психологи досліджують громадську думку, прогнозують реакцію суспільства на нові законопроєкти. Експерти з комунікацій можуть розробляти ефективні стратегії донесення рішень парламенту до громадян.
Представники будь-яких наукових спеціальностей потрібні й корисні в законодавчому органі. І якщо казати про вчених природничих наук, то вони відіграють важливу роль, надаючи експертні висновки щодо екологічної політики, енергетики, охорони здоров’я, біотехнологій тощо. Просувають STEM-освіту і наукову грамотність, сприяють гармонізації наукових стандартів з європейськими й світовими нормами. Завдяки науковцям законодавство стає більш ефективним і науково обґрунтованим. Недарма у деяких країнах є квоти або спеціальні механізми для залучення науковців до парламентської роботи, ба більше: учених вносять до виборчих списків, забезпечуючи їхнє проходження в парламент.
У нашій країні вчені також виступають експертами важливих проєктів законодавчих рішень. Саме НАН України уповноважена забезпечувати цю роботу. У такому рішенні закладена висока оцінка знань і діяльності наших учених. Але саме тепер, коли перед Україною постають глобальні, історичної ваги завдання, за значущістю близькі до тих, що були на початку 90-х, роль науковців у Верховній Раді має бути вагомішою. Згадаймо про це, коли настане час нових парламентських виборів. Український парламент потребує більше українських учених.
Микола ГОЛОВЕНКО