У 1991 році площа природно-заповідного фонду України (ПЗФ) становила близько 1,9 мільйона гектарів — 3,2 % від загальної площі країни. Зараз маємо майже 7 % заповідної території. Очевидний прогрес. Хоча, якщо дивитися на виконання планів розвитку, то не все так добре. Якщо всі країни-члени ЄС, відповідно до Європейської програми збереження біологічного різноманіття, до 2030 року повинні збільшити свої площі ПЗФ до 30 %, то ми, згідно зі Стратегією сталого розвитку України до 2030 року, маємо досягти за цей час 15 %. Тобто, збільшити площі ПЗФ більш ніж удвічі. Що, зважаючи на нинішні темпи створення нових заповідних територій, видається досить проблематичним.
Але проблема не тільки в цифрах. Нині в Україні — одна з найгірших ситуацій з охороною довкілля за усі 34 роки.
Причин цьому щонайменше дві. Перша — російська агресія. На сьогодні збитки довкіллю від розв’язаної росією війни становлять понад 108 млрд доларів. За словами ексзаступниці міністра екології Вікторії Киреєвої, понад 1 млн га природно-заповідного фонду нині під окупацією або в зоні бойових дій. 900 об’єктів ПЗФ постраждало, 80 — втрачено. Війна щільно «накрила» понад 2 мільйони гектарів наших лісів — вони постраждали через пожежі, обстріли, замінування — це п’ята частина лісового фонду країни. Забруднені ґрунти, річки й озера. Загибель тварин і цілих популяцій. Перетовчені війною степи.
Друга причина — недостатнє розуміння тими, хто керував державою, важливості збереження природи, не кажучи про відсутність навіть базових природничих знань (хоча винятки за ці 34 роки були).
Попри все, набуття Україною незалежності було і є важливим кроком для збереження довкілля. За часів КПРС у ставленні до природи ключовою ідеологемою було «Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї — ось наша задача» (Іван Мічурін це говорив про вирощування нових сортів садових культур, але більшовики його вислів використали геть по-іншому). Природу вони — за тим гаслом — підкорювали, а те, що залишалось, удосконалювали. Тепер повсюди звучать європейські та загальноцивілізаційні гасла, але залишки «радянізму» не вмерли.
Сьогодні курс на підкорення природи проявився у Програмі дій уряду-2025, зокрема, в ліквідації цим урядом Міністерства захисту довкілля з передаванням його функцій Мінекономіки.
Досі усі позитивні зміни у природоохоронній діяльності відбувалися завдяки постійній і наполегливій роботі відчайдушних екологістів, природоохоронців, притомних науковців, які періодично опинялися в органах виконавчої та законодавчої влади. Так було із законом про охорону пралісів, який, попри шалений спротив лісогубів, було ухвалено у 2017 році спільними зусиллями громадськості, групи парламентарів, науковців та медійників.
Різну роль в усі ці роки відігравали міністри захисту довкілля (та й саме міністерство за цей час називалось по-різному). Про декого з них, як і про їхні команди, можу сказати чимало доброго. Насамперед варто згадати про відомого вченого, письменника і дипломата Юрія Щербака, який був першим міністром екології незалежної України. А також про його наступника Юрія Костенка. Обидва Юрії, як і четвертий міністр Іван Заєць, були представниками когорти тих, хто виборював незалежність. Іван Заєць чимало зробив і на посаді заступника голови комiтету ВР з екополiтики, зокрема, допоміг зупинити антигуманне весняне полювання на перелітних птахів. З молодшого покоління міністрів назву Романа Абрамовського, Остапа Семерака.
Віктор Янукович та Микола Азаров (у ролі в. о. прем’єр-міністра), депутати від Партії регіонів та їхні союзники завдали страшної шкоди довкіллю, ухваливши закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації повноважень органів виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів, у тому числі на місцевому рівні». У межах так званої адміністративної реформи були закриті районні та міжрайонні екологічні інспекції, обласні управління Мінприроди тощо. Групі екологістів удалося відстояти Червону книгу (від якої теж збиралися відмовитись), залишити за лісниками й екоінспекторами право складати протоколи на браконьєрів. Але захистити обласні управління Мінприроди від закриття — ми виявилися не спроможні. (Ну, а про любов Януковича до полювання, зокрема на червонокнижні види, про захоплення ним Дніпровсько-Тетерівського лісомисливського господарства під власний, фактично мисливський, уділ «Сухолуччя» хто тільки не писав).
Були й масштабніші проєкти знищення довкілля, як-от: відбулося підписання напівтаємних угод про видобуток сланцевого газу. Транснаціональним корпораціям планували дозволити не зважати на українське природоохоронне законодавство і на мешканців тих сіл і містечок, де планувався видобуток.
Нинішня влада теж відзначилася нищенням природоохоронних інституцій. У 2019 році вона ліквідувала Мінприроди, приєднавши його до Міненерго. Відразу почалися проблеми, захист довкілля почав «просідати», посипалися скарги як з різних регіонів України, так і з-за кордону. Тоді міністерство вдалося відновити. Після відновлення воно доволі активно працювало, а потім Романа Абрамовського змінив Руслан Стрілець, і куди й поділася та активність… За останні 10 місяців, уже перед новим приєднанням, Міндовкілля мало чим відзначилося в охороні природи.
І все-таки деякі важливі ініціативи вдалося просунути. Дуже непогано міністерство (за підтримки екоНУО, міжнародних організацій, деяких депутатів) пройшло скринінг в екосфері для вступу до ЄС.
Тож здавалося, що за правильної природозахисної політики, посиленої команди міністерства та підтримки профільного парламентського комітету будуть проведені потрібні реформи та зміцнено позиції природоохорони з пасивної на активну. Але…Міндовкілля знову ліквідували, приєднавши до міністерства-монстра (Мінекономіки, МінАПП, Міндовкілля).
Днями відбулася зустріч міністра економ/агро/екології Олексія Соболєва і його заступників з екологічною громадськістю. Екоактивістам знову, вже вкотре, доводиться пояснювати чиновникам важливі екологічні принципи й акценти та брати на себе частину роботи державних органів.
Водночас триває руйнування системи державного екологічного контролю. Під приводом воєнного стану перевірки бізнесу обмежені, а обіцяна реформа екоконтролю (з хорошими пропозиціями) так і не настала. Так само досі не реалізована ідея створення окремої Агенції заповідної справи, про яку стільки говорила нинішня влада.
Як зростала кількість національних природних парків (після природних та біосферних заповідників — найцінніші заповідні території, які до того ж мають штат науковців, охорону, відділи рекреації), можна побачити на графіку (детальніша табличка з інформацією про парки — у Вікі). Так, зростання відбувалось.
Але трактування цього процесу — це окрема історія. Якщо вам здасться, що створення «Подільських Товтр» — це вершина перемог, пригадайте, що з 261 316 га (вилучена в землекористувача територія) у власності парку — аж… 4,5 тис. га. Якщо хочете побачити ефективність діяльності попередніх міністрів у створенні НПП, то спробуйте накласти на графік з Вікіпедії інформацію про роки роботи очільників Міндовкілля/Мінприроди (яких тільки назв не давали цьому нещасному міністерству).
Але там не буде інформації про те, скажімо, що документи на створення НПП «Дніпровсько-Тетерівський» (колишнє «Сухолуччя» Януковича) двічі були схвалені Кабміном і подані на підпис президенту. Це зробили свого часу Остап Семерак та Роман Абрамовський у співпраці з громадськістю, науковцями та департаментом заповідної справи міністерства. Але обидва рази любителі пополювати в цих угіддях впливали на підсумок цього рішення. І ні попередній президент, ні нинішній укази про створення парку не підписали.
До речі, експерти Української природоохоронної групи вважають, що 2024-й був найгіршим за останні 10 років для створення нових заповідних територій: https://uncg.org.ua/stvorennya-novyh-zapovidnyh…/.
Якщо ж комусь захочеться з’ясувати, за якого ж президента України національним паркам жилося найкраще, то, імовірно, він дійде висновку, що найпалкішим прихильником створення парків був Віктор Ющенко. Але є деталь: купу указів про їх створення він підписав після того, як стало відомо, що вибори він програв. Цікаво.
На жаль, поки що не було у нас президента, який має чітке артикульоване прагнення замість нинішніх 7 % заповідності досягти зазначених у державній стратегії 15 (не кажучи вже про «європейські» 30 ).
А завдання таке, якщо хочемо в ЄС, також постане.
Олег ЛИСТОПАД, журналіст і екоактивіст
На фото: графік зростання площі та кількості НПП
Читайте також: