Від редакції: У першу неділю жовтня, а нинішнього року — це 5 жовтня, Україна відзначає День працівників освіти, який в народі з теплотою і любов’ю називають Днем учителя. Ба більше, у цей день свято буде подвійне, адже 5 жовтня — ще й Всесвітній день учителя, який понад тридцять років тому заснувало ЮНЕСКО.
Цьогоріч, як і завжди, вчителі будуть оточені увагою, шаною, любов’ю, засипані квітами й новими обіцянками. І все це буде щиро і зі сподіванням на краще. Але свята минають, а проблеми залишаються. Чому? Про це — несвяткові думки нашого автора, учителя української мови й літератури загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів села Качківка Ямпільського району Вінницької області, вчителя-методиста вищої кваліфікаційної категорії Михайла ДЕВДЕРИ.
У кожного з нас вчитель є, читачу,
Усі ми – тільки учні й вчителі…
Іван Драч
У молодості, коли в мене допитувалися, чому це я подався у вчителі, а не в стоматологи, я віджартовувався: «Так про стоматологів же не співають». Замість того щоб говорити про мрію, покликання, потребу в спорідненій праці. Про те, що і в учителі, і в стоматологи йдуть не тільки заради набуття матеріальної вигоди.
Я тоді й не підозрював, що настане час, коли й про вчителів уже не співатимуть. Зате їх багато зніматимуть. І навіть виставлятимуть відзняте в інтернеті — на вселюдський осуд чи глум: гляньте, які вони нікчемні й недолугі, ці вчителі. І вчительство мовчки ковтатиме всі ті образи й збиткування, бо в нас тепер дуже легко і просто довести, що це ж сам педагог спровокував якісь гидотні дії вихованців. Та й узагалі, що він за вчитель, коли допустив аж до такого?..
Практично на моїх очах розгорнулася історія кількох останніх поколінь сільських учителів. І таки й справді до певного часу про них гарно співали. Та й статус у них був високий завдяки традиційній повазі, яку мало вчительство в сільського населення. А ще й тому, що компартійною владою вчитель вважався «бійцем ідеологічного фронту», тож зовсім злиднем бути йому не належало.
Гірше було з реальною підтримкою цього статусу. Обіцяного житла вчитель так ніколи й не діставав — мусив квартирувати в чужих хатах і на майбутнє сам мав подбати про власний дім. А коли брався його будувати, то жодної підтримки від держави не мав. Зовсім. Тому повинен був заводити живність — свиней, корів, телят, щоб мати необхідні для будівництва кошти. А щоб ту живність якось вигодувати, треба було входити в тогочасні сільські «корупційні схеми», бо поза ними просто не існувало доступу до кормової бази для худоби. А без кормової бази — погибель. Поступово будівництво і господарювання забирали весь час і вчитель втрачав кваліфікацію. Переставав бути повноцінним учителем.
Через отакі перспективи направлення на роботу в далеке село, де не було нормальної інфраструктури, сприймалося випускниками педагогічних закладів як вирок. Щоб уникнути його, дівчата намагалися вийти заміж, хлопці — знайти роботу в іншій сфері. Тому плинність педагогічних кадрів у сільській місцевості була дуже високою. Для прикладу: за чотири роки з 5 по 8 клас у мене змінилися чотири вчителі української мови, три — фізики, так і не з’явився кваліфікований викладач іноземної… Це попри те, що моє рідне село не належало до категорії «неперспективних» і в школі було до 500 учнів.
У середині й другій половині 80-х років минулого століття вітчизняне вчительство нарешті відчуло, що воно важливе. Спочатку йому значно підвищили платню. А потім дали певну свободу, несподівано підсилену процесами перебудови. І тоді саме вчительське середовище, а не педнаука чи «управлінство», породило явище «педагогіки співпраці» — такий спалах ініціатив, ідей і технологій, про наявність яких у вчителях навіть не підозрювали. Вчителі стали героями телепередач. Їхні відкриті уроки переглядали так, як сьогодні навіть не будь-які шоу переглядають. Освітній процес у загальноосвітній школі почав реально перероджуватися.
Це тривало недовго… Але які результати дало! Один лише факт: на початку 2000-х на 75 місць фізико-математичного факультету мого рідного педуніверситету тільки медалістів претендувало 68 осіб: вони хотіли стати вчителями математики! Це те юнацтво, яке через два-три роки відкрито демонструватиме свою політичну позицію помаранчевими шаликами. Замайорять ті шалики сільськими шляхами-дорогами мого рідного Поділля, якими ці хлопці й дівчата добиратимуться до отчих домівок, щоб там на виборчих дільницях проголосувати за перспективу, яку бачили прийнятною для себе. На жаль, у тих, від кого залежали реальні перспективи, на цю тему були зовсім інші плани.
Можливо, тому вчорашніх наставників тієї молоді держава виштовхала на базари. Спочатку на ті, де треба було збувати висівки чи цукор, що ними видавали вчительську платню. Якщо видавали, а не затримували на 4–5 місяців. Тоді — на політичні, пропонуючи вже грубі гроші, а не висівки й цукор. Але не за вчителювання, а за надання «послуг» на виборах. Від участі в подвірних обходах до наймитування в різних комісіях. Під час перших треба було втовкмачувати своїм колишнім учням, що той, хто сидів, зовсім не сидів, а ті, що крали, насправді займалися благодійною діяльністю. На другому етапі треба було забезпечувати належні «показники» для провладних кандидатів. Маніпулюючи…
Освітні заклади тим часом переживали шторми чергових змін, реальна суть яких прикривалася благородними гаслами. Оптимізація: «малі» школи дають малі знання, ліквідуємо їх, щоб нарешті забезпечити всім учням однаковий доступ до якісної освіти й через «великі» школи дати великі знання. Опоризація: саме опорні заклади — найкраща форма для того, щоб… нарешті забезпечити всім учням однаковий доступ до якісної освіти. Цифровізація: інтернет, освітні платформи й ШІ спрацюють навіть там, де споконвіку нічого не спрацьовувало, щоб… нарешті забезпечити всім учням однаковий доступ до якісної освіти. У результаті «малі» школи щезли, але не з’явилися «великі» знання. Наплодили купу опорних закладів, які свої, далеко не освітні проблеми розв’язали коштом філій, але так і не спромоглися урізноманітнити хоча б варіативну частину навчальних планів. А внаслідок механічної цифровізації процеси, які колись відбувалися в головах учнів, тепер розгортаються переважно на дисплеях комп’ютерів та екранах інтерактивних дощок. А що тим часом діється в учнівських головах — повито таїною.
Учительство в цій каші на словах постійно визнається «важливим», але реально з ним діється щось таке, що чесно було б назвати дискримінацією і дискваліфікацією. Ці процеси та їхні наслідки сягнули аж такого рівня, що в тому самому педуніверситеті, де колись на 75 місць фізмату претендувало 68 медалістів, останні 3–5 років уже ніхто, хоча б терпимо підготовлений до навчання у ЗВО, ні на що не претендує.
І про це всі знають. Тому на робоче місце педпрацівника сьогодні дозволено брати тих, хто не має ніякої психолого-педагогічної підготовленості: знав би хоч щось із того предмета, який доручать викладати, — і вже вчитель! Але найбільші сподівання покладають на щонайширше запровадження в освітній процес ІК-технологій, завдяки яким учителя замінить електронний застосунок «тьютор у кишені», котрий учневі й порадить, і мізки вправить, і цінностями обдарує. Ми матимемо найцифровізованішу освітню систему! Але де докази, що найцифровізованіша — це однозначно найефективніша, найпродуктивніша? Тим паче у виконанні системи, яка з «малого» так і не зробила «великого», з відсутнього — наявного, з «важливих» — хоча б нормально сприйнятних.
Ким буде в цих нових умовах учитель? І чи взагалі буде? Чи вдасться йому зійти зі шляху, який зі статусу героя телебачення привів його до статусу «героя» тиктоків, від захоплення вчительською професією до повної зневаги з боку соціуму?
Не знаю… Залишається тільки сподіватися, що суспільству вистачить здорового глузду, щоб не перейти межу, за якою відбудеться розпад освітньої системи. Залишається тільки вірити, що вчителям вистачить хисту і сил, щоб, за словами поета, бути тими рідкісними людьми, які мешкають одразу на двох планетах — на планеті дітей і на планеті дорослих. Залишається тільки працювати на те, щоб школа сприяла становленню Людини в дитині, а не вмонтуванню її, як біоресурсу, в системи штучного інтелекту…
Ілюстраація Joan Wong, chronicle.com