7 жовтня 2025 року відбулися вибори Президента НАН України. На посаду Президента було висунуто дві кандидатури – академіків Анатолія Загороднього та Богдана Данилишина, повідомили у пресслужбі НАНУ у соцмережі.
Після виступів і обговорення виборчих програм відбулося таємне голосування.
За підсумками голосування:
- за академіка Анатолія Загороднього – 608 голосів
- за академіка Богдана Данилишина – 60 голосів
Президентом Національної академії наук України обрано академіка Анатолія Глібовича Загороднього.
Анатолій Загородній – доктор фізико-математичних наук (1990), професор (1998), академік НАНУ (2006). Відповідно до інформації з Енциклопедії сучасної України (https://esu.com.ua/article-15180), Загородній – заслужений діяч науки і техніки України (2021).
Серед нагород: премія ім. К. Синельникова АН УРСР (1991), Державна премія України в галузі науки і техніки (2005). Науковець є повним кавалером ордена «За заслуги» (2008, 2016, 2021).
Закінчив Харківський університет (1972). Відтоді працює в Інституті теоретичної фізики НАНУ (Київ): 1980–88 — учений секретар, 1989–2002 — заступник директора з наукової роботи, 1996–2016 — завідувач відділу теорії та моделювання плазмових процесів, 2002–24 — директор. Водночас 2009–12 — головний учений секретар, 2012–20 — віцепрезидент, від 2020 — президент НАНУ (2025 переобрано на другий термін). За сумісництвом був професором кафедри фізико-математичних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія» (1992–2005) та кафедри квантової теорії поля фізичного факультету Київського університету (від 1996). Головний редактор «Українського фізичного журналу» (від 2011).
Наукові дослідження: теорія електромагнітних флуктуацій у плазмі та плазмово-молекулярних системах; кінетична теорія турбулентних та запорошених плазм. Розробив статистичну теорію просторово-обмежених плазмово-молекулярних систем; послідовну кінетичну теорію запорошеної плазми і сформулював строгі мікроскопічні рівняння й ланцюжок рівнянь Боголюбова для такої плазми; розвинув теорію гальмівного випромінювання у плазмово-молекулярних системах, яка послідовно враховує усі можливі процеси розсіювання за участі заряджених частинок та молекул; узагальнив теорію флуктуацій у стійкій стаціонарній плазмі на випадок турбулентної плазми з дифузійно-дрейфовими рухами рідинного типу; запропонував модель немарківної дифузії частинок у турбулентній плазмі, що дає змогу описувати насичення плазмових нестійкостей у граничних випадках слабкої та сильної турбулентностей.
Читайте також: