Професор Науково-дослідного інституту українознавства КНУ імені Тараса Шевченка Роман ДОДОНОВ — про те, як війна змінила фокус українських студій, чому Європа знову відкриває для себе Україну, які дослідження нині ведуться в Інституті та чому гуманітарна наука залишається ключем до розуміння національної ідентичності. Попри складнощі, науковці НДІУ продовжують працювати, розвиваючи українознавство як простір осмислення і творення майбутнього.
— Пане Романе, як ви сьогодні формулюєте місію Науково-дослідного інституту українознавства?
— НДІ українознавства створено для «проведення науково-дослідних розробок, фундаментальних і прикладних досліджень з проблем українознавства; наукового забезпечення українознавчого складника в системі освіти і виховання України, підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії; поширення наукової та науково-популярної інформації про Україну та українство у світі». Ця місія зафіксована в Положенні інституту. Власне, так воно і є. Додам, що українознавство спеціалізується на міждисциплінарних дослідженнях, що виходять за межі традиційного предметного поля історії, мовознавства, соціальної філософії чи соціології. Власне кажучи, саме з такою метою Інститут і було створено на філологічному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка в далекому вже 1992 році. Тобто він фактично є однолітком української незалежності.
— А яке місце українознавство займає в сучасному науковому просторі України? Чи можна сказати, що у зв’язку із складними подіями в нашій країні воно переживає новий етап розвитку?
— Наприкінці 2021 року Український інститут МЗС України провів дослідження про стан українських і кримськотатарських студій за кордоном. З’ясувалося, що більшість таких центрів або походять від старих совєтологічних інституцій часів Холодної війни, або діють при університетах у вигляді кафедр і лабораторій. Попри короткий підйом після розпаду СРСР, галузь поступово занепадала через зниження інтересу до гуманітарних наук і складнощі з працевлаштуванням у цій сфері.
Ситуація докорінно змінилася після 24 лютого 2022 року, коли мільйони українських біженців хлинули в Європу, а героїчний спротив України російській навалі викликав на Заході захоплення й повагу до нашої держави. В Європі відродився інтерес науковців, а в суспільстві виникла навіть мода на все українське. І хоч порівняно з 2022-2023 роками спостерігається помітний спад в цьому напрямку, все ж таки можна впевнено надати позитивну відповідь на Ваше запитання: так, у зв’язку з війною українознавчі студії переживають новий етап розвитку.
— Можливо, й у НДІУ проводилися дослідження цього феномену, суспільного підйому?
— Так, науковці досліджували змістовну специфіку цього етапу в межах внутрішньоуніверситетського проєкту КНУ «Актуальність та перспективність напрямів досліджень в галузі українознавства шляхом моніторингу основних наукових трендів світових центрів Ukrainian Studies», ініційованого проректоркою з наукової роботи, проф. Ганною Толстановою. Цей грант допоміг зберегти колектив у перехідний період між науковими роботами. Результати моніторингу показали зсув фокусу Ukrainian Studies від тем «Культура-Мова-Історія» до «Війна-Політика-Україна». Тепер українознавство має не лише описову, а й прикладну місію — теоретично обґрунтовувати управлінські рішення у сфері геополітики, економіки, конфліктології та збереження культурної спадщини.
Також у цьому контексті цікавою є стаття «Navigating (im)mobility in an urban space: migrant’s lived experience in Kyiv/Ukraine before 2022», опублікована у рейтинговому журналі бази даних Scopus квартиль 1 «Comparative Migration Studies». Співавторкою дослідження разом із польськими колегами є старша наукова співробітниця НДІУ Олена Соболєва. У статті акцент зроблено на міському вимірі мобільності, зокрема на прикладі Києва, щоб показати, як економічні, політичні, соціальні й культурні чинники впливають на рішення людей про переїзд. На основі польових досліджень у Києві виокремлено чотири типи міграційних стратегій: повернення додому, подальший переїзд у межах країни або за кордон, залишення в місті чи невизначеність у планах. Автори наголошують, що прагнення залишитися в Україні має важливе значення для розуміння нинішніх процесів повернення вимушених мігрантів під час війни.
— Ви говорили про відродження інтересу Європи до українських гуманітарних студій. У чому саме це виражається?
— Особисто я поділяю думку, що перспективи українознавства – у міжнародному співробітництві: у підтримуванні наших співвітчизників за кордоном, у розвитку народної дипломатії та формуванні інтернаціональних наукових мікроколективів, здатних вигравати й засвоювати гранти міжнародних фондів.
У науковому плані в Європі з’явилися нові дослідницькі центри. Наприклад, в Німеччині до «старих» українознавчих міст – Мюнхена та Берліна – додалися нові адреси: Франкфурт-на-Одері, Регенсбург, Бохум. У 2024 році в Німеччині відкрито два центри міждисциплінарних українознавчих студій: «Denkraum Ukraine» при Регенсбурзькому університеті й «Науковий альянс міждисциплінарних українських студій Франкфурт-на-Одері – Берлін (KIU)», заснований Європейським університетом Віадріна. Делегація НДІУ відвідала ці центри, мала нагоду поспілкуватися з німецькими колегами й обговорити подальші наукові проєкти. Зокрема, ми в тісному контакті з професором Хьюго Хаусманом з Університету Регенсбурга та з професором Александром Вьоллем з Потсдамського університету.
— Які наукові розвідки проводять наразі вчені НДІУ?
— Визначення тем наукових досліджень — це складний процес, у якому поєднуються ініціативи науковців і державні пріоритети. У час війни основна увага зосереджена на військових і медичних розробках, тоді як гуманітарні напрями залишаються поза увагою. Водночас саме дослідження духовних і матеріальних втрат чи наслідків руйнувань могли б стати важливим внеском українознавчих інститутів.
Наші науковці розробили конкурсні теми, присвячені гуманітарним аспектам національної безпеки, культурній деокупації та протидії російській агресії. Серед них — «М’яка сила українства як інструмент гуманітарної політики», «Культурна деокупація постконфліктних територій», «Героїзм у формуванні національної пам’яті» та «Волонтерство як чинник громадянського опору». Ці дослідження спрямовані на зміцнення ідентичності, розвиток дипломатії й збереження історичної пам’яті України.
Загалом попередні наукові дослідження Інституту були тісно пов’язані з темою національної ідентичності. Серед них — роботи про етногенез українського народу, геополітичну суб’єктивність України, формування нової політичної нації, мовну політику на деокупованих територіях та роль українознавства у патріотичному вихованні. Усі ці теми спрямовані на осмислення українства як культурного та політичного феномена. У 2025 році Конкурс МОН уперше включив напрями, близькі до українознавства, — зокрема збереження культурної спадщини під час війни, дослідження історичної пам’яті, протидію російським наративам і застосування ШІ у сфері гуманітарної безпеки. Це відкриває нові можливості для українських науковців реалізувати свій потенціал у сучасних гуманітарних дослідженнях.
— Чи є серед останніх досліджень або публікацій Інституту ті, якими ви особливо пишаєтеся?
— Усі монографії, рекомендовані до друку вченою радою НДІ українознавства, є якісними науковими дослідженнями, за які мені точно не соромно. Минулий рік був особливо результативний. Побачили світ «Етногенез українського народу» професора Леоніда Залізняка, посібник «Українознавство: гуманітарні виміри» професора Валентина Крисаченка та колективні монографії «Культурні практики населення України під час війни», «Геополітична суб’єктність України», «Україна: духовно-практичні виміри євроінтеграції». Хочу похизуватися і своєю працею «Підводна спадщина України: британські кораблі на дні Чорного моря», створену в результаті десятирічних досліджень. Особливою гордістю Інституту стала книга «Чумаки. Студії з історії та історіографії» під керівництвом професора Віталія Андрєєва — найповніше видання про феномен чумацтва, що об’єднало здобутки кількох поколінь учених. Ця енциклопедична праця стала помітним внеском у розвиток українознавства.
— Уже майже два роки, як НДІ українознавства є структурним підрозділом КНУ імені Тараса Шевченка. Що змінилося за цей час?
— Слід визнати, що процес реорганізації НДІУ був досить болісним. Достатньо сказати, що штат наукових співробітників на момент початку реорганізації складав 64 особи, в університет перейшло 32, наразі в Інституті працює 21 науковець. Проти рішення Міністерства освіти і науки ліквідувати НДІУ як юридичну особу виступило чимало науковців і діячів культури. Були пікетування, скарги, судові позиви. Сьогодні все це в минулому, колектив зайнятий нормальною науковою роботою. Пристрасті згасли, хоча крапка в процесі реорганізації ще не поставлена. Позитивним моментом стала перемога українознавців в основному конкурсі МОН, де з 6 наших заявок 4 отримали підтримку. Ці 4 теми забезпечили мінімум фінансування колективу. Керівництво університету всіляко підтримує наші ініціативи, тож працюємо задля спільної мети. Ми зі стриманим оптимізмом дивимось у майбутнє: готуємо нові проєкти на гранти НФДУ, на білатеральні гранти, на новий конкурс МОН.
— Що, на вашу думку, найбільше заважає розвитку гуманітарної науки в
Україні, і як це можна змінити?
— Не хочеться завершувати розмову на негативній ноті, але проблем вистачає. Сьогодні в Україні склалася система організації наукових досліджень, яка орієнтована, в цілому, на зарубіжжя. Орієнтуючись на Європу, ми часто не помічаємо, як починаємо грати проти себе. Адже політика наукових фондів побудована таким чином, щоб забезпечити «відтік мізків» з України; принципи відкритої науки спрямовані на добровільне віддавання результатів наукової праці; умови білатеральних проєктів передбачають, що всі виграні гроші залишаються в західних університетах. Європа зацікавлена насамперед у технологіях і точних науках, а до гуманітаристики ставиться обережно — у межах власних інтересів. Було б наївним вважати, що європейці готові фінансувати розвиток українського гуманітарного простору. Цим має опікуватися українська держава. Але наразі в неї є більш важливі справи. В реальності громадянське суспільство й окремі меценати, волонтери роблять для української культури набагато більше, ніж спеціально створені для цього державні органи. Як тут не пригадати Черчилля з його афоризмом «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?» Усе ж ми не опускаємо рук й працюємо над нашої спільною метою — кожен на своєму місці й доступними йому засобами.
Аліна ВОЛИК