Протягом останніх десятиліть росія використовує власне бачення історії Другої світової війни для просування неоімперської ідеології, а уславлення «російської зброї» слугує виправданню загарбницької політики кремля. Нещодавно на засіданні Президії НАН України з доповіддю «Війна російської федерації проти України і контексти пам’яті про Другу світову» виступив завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України, член-кореспондент НАНУ Олександр Лисенко.
За словами науковця, мало хто на Заході помітив, що поступово міф «Великої вітчизняної війни» трансформувався в суто політичний конструкт, покликаний виконувати геополітичну місію. Серед основних рис — ексклюзивна роль СРСР і російського народу в перемозі над нацизмом і фашизмом; применшення ролі інших народів світу в боротьбі проти нацизму і фашизму; вибілювання радянського тоталітарного режиму, замовчування його провини у розв’язанні Другої світової, а також його воєнних злочинів, злочинів проти людяності і навіть злочинів проти власного народу; шовіністичний імперський історичний наратив, що простежується у логіці трактування усього минулого московії/росії. А також — спроби легалізації та легітимації монополізованого права росії на так звані історичні землі та сфери впливу, що є рудиментом цілком дискредитованої історії сталінської геополітичної стратегії.
— Історична і комеморативна політика кремля у вказаному сегменті побудована на конструюванні уявного, але безперервного протистояння росії, як сили добра, і сил зла, якими позмінно або в різних комбінаціях призначається то колективний Захід, то Україна, то мігранти, то поляки чи балтійці, — констатує Олександр Лисенко.
Система пропаганди
Від 2014-го року одночасно з негативним образом колективного Заходу, як екзистенційного супротивника росії, конструюється демонізований образ України як простору «неонацизму» і «антиросійського плацдарму» для всіх ворогів москви. За словами історика, задля просування власного уявлення про світ і нав’язування його іншим, правителі рф вибудували розгалужену інформаційну пропагандистську мережу, такого собі справжнього спрута, що охоплює практично всю планету.
— Сучасна система дезінформації і пропаганди рф — це сукупність офіційних, проксі, анонімних комунікаційних платформ і каналів, які використовуються для формування, поширення та підтримки кремлівської пропаганди, — розповів Олександр Лисенко. — Серед елементів системи можна виокремити п’ять ключових: офіційні транслятори, глобальне мовлення, культивування проксі-ресурсів, соціальні медіа і кібердезінформація.
Внутрішня квазірелігія
Успадкувавши від СРСР центральний історичний міф, російські правлячі еліти постійно мілітаризують масову свідомість власного «глибинного народу». Як зауважив доповідач, серед «червоних дат» російського офіційного календаря – 27 мілітарних позицій. На думку науковця, така особливість історичної політики в сучасній рф, переконливо засвідчує конструювання її ядра довкола ідеологеми «слава російської зброї».
— Поступово свято перемоги над нацизмом набуло в росії ознак карнавальної культури, перетворилося на безперервний воєнно-патріотичний перформанс, — каже Олександр Лисенко. — Вшанування солдата-переможця трансформується в міфічний культ войовничих предків, уособленням якого стало зведення головного храму збройних сил у рф. Власне, і створення цієї внутрішньої квазірелігії «великої перемоги» стало своєрідною компенсацією недостатнього, на думку росіян, зовнішнього визнання світовим співтовариством ролі росії у Другій світовій війні.
В цьому контексті історик згадав про величезну кількість помпезних прийомів на День перемоги, які росія влаштувала в різних країнах світу — там людей пригощали і накачували російськими історичними і політичними наративами. Як констатував Олександр Лисенко, це системна політика, яка триває, просто щоразу у нових формах, приклад — акція «безсмертний полк», яка по суті є мобілізаційною технологією.
Три рашистських міфи
Глорифікація радянського минулого слугує не лише засобом національної гордості, а й виправданням збереження сфер впливу росії на її сусідів. Так, анексія Криму і повномасштабна агресії проти України представлені в російській державній риториці, як продовження боротьби з фашизмом, пов’язуючи сучасні геополітичні конфлікти з пам’яттю про 1945-й рік.
За словами доповідача, головні ідеї радянської спадщини про велику перемогу над фашизмом, про те, що росія завжди перемагає, а ворогом завжди були фашисти і нацисти, відповідним чином трансформовані у три міфи: про силу, про страждання і про визволення.
— Міф про силу покликаний представити росію та її лідерів як впливових світових гравців, концепція сили займає надзвичайно важливе місце у російській суспільній свідомості і допомагає її правителям виправдовувати і узаконювати свої дії, — продовжив Олександр Лисенко. —Міф про страждання — це ще один бік міфу про силу та невід’ємний елемент міфу про «велику вітчизняну війну». Згідно з цим конструктом, російському народу довелося заплатити величезну ціну за «велику перемогу». Міф про страждання опосередковано виправдовував потребу нових жертв. Логічним продовженням міфу про російський народ, як жертву, яка найбільше постраждала у війні, став третій міф про визволення від нацизму, яке він, російський народ, приніс усьому світу.
Повернення до радянського міфу про солдата-визволителя і реанімація історії про порятунок світу від фашизму слугували реабілітації культу авторитарної держави. Основна догма цього міфу: ми врятували весь світ, а тепер нам усі винні, а ті, хто в цьому сумнівається, — невдячні фашисти.
Згубність умиротворення
Друга світова і холодна війни сформували у західноєвропейському сприйнятті несприйняття війни як засобу розв’язання будь-яких конфліктів. За словами історика, Західна Європа виявилася щеплена антивірусом війни настільки глибоко, що навіть тоді, коли треба хоча б продемонструвати, а не задіяти власну збройну потугу, знічується і задкує.
— Світ знову спостерігає наслідки фарсу умиротворення агресора, який супроводжується не тільки відмовою від власних демократичних цінностей і правових принципів, а й територій інших держав, що перебувають за межами колективної парасольки безпеки, — констатує Олександр Лисенко. — Схоже, сьогодні сильні світу цього воліють лікувати не пацієнта, серійного вбивцю, від крайньої форми імперіалістичної параної, а його жертву. Майбутнє неодмінно у всій жорстокій повноті продемонструє згубність такого курсу.
В цьому контексті історик ставить риторичне запитання — як провідні світові гравці припустилися стратегічних помилок такої ваги, фактично створивши можливості для перетворення росії на державу-терориста, агресора, давши йому карт-бланш на диктат щодо інших країн, на порушення принципів добросусідства й недоторканості кордонів, економічну та гуманітарну експансію, втручання у внутрішні справи й пряму агресію.
Аби система безпеки була стійкою
Як нагадав Олександр Лисенко, наприкінці 2024 року члени німецько-української комісії істориків підготували і передали до Бундестагу документ про історичну відповідальність ФРН перед Україною.
— Минуло 80 років для того, щоб німецькі еліти й суспільство усвідомили власну історичну відповідальність не тільки перед росією, як було до цього, а й перед Україною, — зауважив історик. — Нам належить багато зробити, аби донести усвідомлення історичної відповідальності за те, що відбувається протягом останніх 10 років в Україні, до провідних держав світу, які мали можливість цього не допустити.
До речі, Олександра Лисенка запросили до дорадчої комісії з фундаментальної реекспозиції музею «Берлін-Карлсхорст», який було відкрито одразу після підписання акту про капітуляцію Німеччини.
— 80 років там щодня панували російські наративи, — поділився науковець. — На кожне засідання, на кожну дискусію, яка там відбувалася, приходили представники воєнного аташату рф і фсб. Ми це бачили і за риторикою, і за тими запитаннями, які вони ставили. По суті, це передова лінія боротьби із українським, європейським, демократичним наративом.
На думку історика, усвідомлення своєї відповідальності повинно базуватись на відмові від конструювання повоєнного устрою під диктат агресора, без урахування інтересів усього світового співтовариства, ігноруючи такі фундаментальні засади, як право нації на самовизначення, рівноправність, демократія, повага до міжнародного права. «Без цього система міжнародної безпеки не володітиме стійкістю і здатністю стримувати чергову агресію», — резюмував Олександр Лисенко.
Під час обговорення доповіді йшлося про те, що можуть зробити науковці для поширення історичної правди в усьому світі. Було відзначено важливу роль і плідну роботу німецько-української, польсько-української та інших спільних комісій істориків. Пролунали пропозиції щодо запровадження грантів для істориків, які опікуються відповідною тематикою, щодо створення і розвитку наших академічних представництв за кордоном. А ще — приділити більше уваги створенню аудіовізуального контенту, аби краще доносити українську позицію до молоді та дітей. Було згадано й про те, які величезні кошти вкладає росія у фінансування пропагандистської машини, а також про те, що навіть після гіпотетичної мирної угоди вона не припинить конструювати історичні міфи про Другу світову. Як влучно зауважив директор Інституту всесвітньої історії, член-кореспондент НАН України Андрій Кудряченко, сьогодні потрібно докладати значно більших зусиль, щоб об’єктивне уявлення про Україну та її боротьбу за незалежність стало реальністю у сприйнятті й усвідомленні тих політиків, від рішень і підтримки яких залежить наше майбутнє.
Підготував Дмитро Шулікін
Фото автора