Нещодавно Рада молодих вчених при Міністерстві освіти і науки України та ВГО «Інноваційний Університет» організували відкриту онлайн-дискусію «Майбутнє України крізь призму досвіду війни в Югославії», спікером якої став американський історик, письменник і міжнародник, професор і директор Центру центральноєвропейських досліджень в Університеті Південної Каліфорнії Роберт ІНГЛІШ. Спеціально для «Світу» він поділився своїми думками щодо теми дискусії.
Центральною ідеєю моєї презентації було запропонувати деякі уроки-застереження з воєнного та повоєнного досвіду колишньої Югославії, зокрема Боснії та Хорватії. Після розпаду Югославії на початку – середині 1990-их років почалася жорстока війна, що тривала понад три роки і в багатьох аспектах нагадувала російську війну проти України. У випадку Югославії Сербія була головним агресором у війнах, які призвели до значного руйнування інфраструктури, широкомасштабних «етнічних чисток» і жертв серед цивільного населення ще більшими темпами, ніж в Україні.
Держави, що вціліли, зазнали більш руйнівних суспільних наслідків, ніж уявлялося на той час. Сподівання на швидке післявоєнне відновлення були стримані проблемами — від падіння народжуваності до тривалих міжетнічних заворушень. Слід зазначити, що, в той час як війна в Україні, сподіваємося, наближається до припинення вогню та врегулювання, можливості для отримання значної європейської допомоги у відбудові видаються складнішими, ніж це було для колишньої Югославії в 1990-х роках. Витрати України будуть в рази вищими, європейські економіки зростають набагато повільніше, а суспільна підтримка допомоги послабилася. Це пов’язано не лише зі значно більшими потенційними витратами на відбудову України, але й з подвійною кризою — корупції та повернення біженців.
Це й були два головні неочікувані уроки повоєнної колишньої Югославії (Хорватії та Боснії). Корупція в приватному та державному секторах, яка й без того була високою, значно погіршилася в умовах війни — як проблема, прихована скрутами війни, як це було і в Україні. І хоча скандали з хабарництвом, контрабандою та відкатами були викриті пізніше під час війни (як і в Україні), це була лише верхівка айсберга. Програми повоєнної відбудови лише створили багато додаткових можливостей для корупції, оскільки великі потоки допомоги надавали нові можливості для зловживань. Це не лише безпосередньо перешкоджало зусиллям з відбудови, але й підривало довіру громадян Боснії та Хорватії, водночас випробовуючи терпіння іноземних донорів.
Усе це загострило другу ключову повоєнну проблему, а саме — повернення біженців. Як Боснія, так і Хорватія пережили руйнівний «відтік мізків» — втрату багатьох своїх найталановитіших, найамбітніших та найенергійніших молодих громадян, які виїхали на довгострокове або постійне проживання за кордон. Очікуваний наплив повернення біженців воєнного часу виявився лише незначним потічком — Боснії знадобилося понад десять років, аби повернувся один мільйон боснійських біженців. Причини були такими ж, якими вони будуть і для України: після кількох років перебування за кордоном боснійські та хорватські біженці воєнного часу «пустили коріння» та адаптувалися до нового успішного життя в країнах, що їх прийняли. Відмовитися від цього та знову різко змінити життя своїх дітей було кроком, який важко виправдати в умовах, коли рідна країна залишалася поруйнованою та корумпованою. Знову ж таки, як і у випадку з економічною допомогою, обставини в Європі ще більше все ускладнюють для України 2020-х років, порівняно з Боснією 1990-х. Це пояснюється тим, що боснійці, які переважно були мусульманами, важче асимільовувалися в Європі, аніж це тепер роблять українські біженці, які є переважно християнами, — особливо враховуючи те, що народжуваність у самій Європі за цей час різко знизилася. Це робить українських біженців «ідеальними іммігрантами» у дедалі більш популістських, націоналістичних та ісламофобських країнах Центральної та Західної Європи, які водночас страждають від нестачі робочої сили.
Можна було б навести й багато інших факторів. Головна суть цього короткого уроку історії полягає в тому, щоб стримати очікування та підготуватися до найгіршого. Нереалістичні очікування та надмірно оптимістичні обіцянки — чи то від посадовців ЄС у Брюсселі, чи від українських посадовців у Києві, — призведуть до розчарування та негативної реакції. Ми надто часто бачили це в ході ведення самої війни, і результатом був поворот у бік скепсису стосовно України, відображеного як у європейській, так і в українській громадській думці. Настав час для жорсткої чесності та чіткого об’єктивного бачення. Піар та пропаганда призводять до розчарування та негативної реакції лише тоді, коли їх викривають як нереалістичні або, що гірше, нечесні. Україна вступить у повоєнний період із набагато більшими економічними та соціальними проблемами, в міжнародній атмосфері набагато більшого скептицизму та вразливості. Непохитна підтримка Брюсселю разом з Берліном, Лондоном та Парижем може протривати лише до наступної економічної кризи в ЄС та хвилі перемог ультраправих на виборах.
Своїми думками після дискусії поділилась голова Ради молодих вчених при МОН Анастасія СІМАХОВА:
— Виклики корупції та масової міграції, які окреслив Роберт Інгліш, є не другорядними ризиками, а структурними загрозами повоєнному відновленню України. Досвід Боснії та Хорватії показує, що саме ці загрози здатні звести нанівець навіть масштабну міжнародну допомогу. Для України ці ризики посилюються значно більшими обсягами фінансування, складнішою геополітичною ситуацією та конкурентним середовищем у самій Європі, де підтримка може швидко зменшуватися. Якщо ці проблеми не будуть визнані відкрито, суспільне розчарування всередині країни та втома донорів за кордоном можуть, на думку професора Інгліша, підірвати довіру до держави швидше, ніж економічні труднощі
Відповідь на ці виклики потребує не декларацій, а жорстких інституційних рішень. По-перше, антикорупційна політика має бути інтегрована безпосередньо в механізми відбудови: повна прозорість використання коштів, незалежний міжнародно-національний нагляд та моніторинг, цифрові системи відстеження проєктів і персональна відповідальність посадовців. По-друге, політика повернення біженців має ґрунтуватися на реальних стимулах: гарантіях безпеки, доступному житлу, зокрема, соціальному, робочих місцях для висококваліфікованих фахівців, спрощених механізмах відкриття бізнесу та визнанні освіти й досвіду, здобутих за кордоном. Важливим аспектом є збереження наукового та людського потенціалу країни.