Відхід у вічність першого Президента незалежної України Леоніда Макаровича Кравчука викликав надто різні думки та оцінки щодо його ролі в житті країни, її історії, впливу на майбутнє. Навіть несподівано різні.
Але не може бути недостатньо великою роль політика, який був першим головою Верховної Ради України, першим Президентом незалежної України, при якому було ухвалено визначальні для майбутнього держави документи. За його головування у Верховній Раді було прийнято Декларацію про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. А через рік – 24 серпня 1991 року –проголосовано Акт проголошення Незалежності України. Інші події, історичні і вікопомні: 1 грудня 1991 року – Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності України і того ж дня – перші в незалежній Україні вибори Президента.
Нагадаємо їх підсумки: незалежність України підтримали 90,32% громадян. А на посаду Президента України балотувалося шість кандидатів. І в першому ж турі за Леоніда Кравчука проголосувало 61,59% виборців. Другий результат був у В’ячеслава Чорновола (23,27%), а на третьому місці – Левко Лук’яненко (4,49%).
Так розпорядилася історія – щоб біля керма молодої держави з тисячолітнім минулим став саме такий президент як Леонід Кравчук. Люди обрали його тому, що на той час саме такий тип керівника з-поміж кандидатів найбільше відповідав їх уявленням, ступеню підготовки до творення держави і розумінню завдань, які чекають попереду. І немає сенсу додумувати, хто міг би бути кращим і достойнішим у цій ролі.
Усі головні події в перші роки молодої держави були пов’язані з Леонідом Макаровичем Кравчуком.Парадокс, а, може, й закономірність полягали в тому, що недавній керівник ідеологічного відділу КПУ – тоді ще як голова президії ВР України, – підтримав закриття компартії України.
А найважливішою місією свого життя Леонід Макарович назвав підписання Біловезької угоди про кінець існування Радянського Союзу, разом з президентом Росії Борисом Єльциним і головою Верховної Ради Білорусії Станіславом Шушкевичем.
«Навіть не Кравчук розвалив СРСР, – казав він в інтерв’ю BBC, – а український народ на референдумі 1 грудня 1991 року. Я виконав волю українського народу – розвалити СРСР, я щасливий, що зробив це».
Людина, яка народилася на території довоєнної Польщі і, вочевидь, чула від рідних про інше облаштування суспільства, людина, яка виросла в умовах Союзу, одержала радянську освіту, пройшла жорсткий комсомольсько-партійний відбір і вишкіл, кар’єрне зростання і дослужилась до посади завідувача ідеологічного відділу ЦК, а потім і секретаря компартії України, – доклалась до руйнування цієї країни і її системи найбезпосереднішим чином. У цьому теж була історична справедливість.
Здавалось, його досвід мав би протистояти цьому. Але, мабуть, «внутрішня робота», свого роду особистісна революція, у ньому тривала й раніше. І попри партійні догми озивалась ментальна риса українця – прагнення свободи. Як сказав активний «рухівець», народний депутат п’яти перших скликань Верховної Ради України Іван Заєць, «правовірного комуніста з Кравчука так і не вийшло», українець у ньому переміг.
А його обережність, уміння проходити «між крапельками» не допустило інших сценаріїв здобуття незалежності, сказав Укрінформу Віталій Кулик, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства. Можуть сказати, що якби ми у 1991 році «пройшли крізь кров і страждання, то мали б сьогодні зовсім іншу країну. Проте насправді не факт, що у нас були б ці 30 років, якби не Кравчук».
Цікаві спогади в ці дні оприлюднив Юрій Гнаткевич, народний депутат, обраний на перших альтернативних парламентських виборах 1990 року, який до виборів працював завідувачем кафедри німецької мови Київського політехнічного інституту. У своєму пості на ФБ він пригадує червневі дні 1991 року. Ще немає ніякого путчу, ще майже три місяці до проголошення Незалежності.
А партноменклатурною «групою 239» керують з Орджонікідзе (по-нинішньому, Банкова), де розміщений ЦК КПУ. Москва вимагає визначатись (звісно, позитивно) щодо майбутнього підписання Союзного договору, який скріпить існування СРСР.
«Підходить до мене у залі Верховної Ради Степан Волковецький, який сказав, що мене запрошують прибути в кабінет Кравчука о 6-й вечора, – пише Юрій Гнаткевич. – Я здивувався, але прийшов. Там я побачив Юхновського, Павличка, Драча, Голубця і інших націонал-патріотів. Хмари не було, бо він сидів на Лук’янівці. Кравчук попросив усіх зайти в закапелок, бо тут, каже, «Стіни вуха мають». Там він сказав: «Наближається день підписання нового союзного договору Я їхати в Новоогарьово не хочу, бо ми вже з ними два рази підписували: у1922-ому році і після Берестечка. І зараз я нову кабалу на себе брати не хочу. Але якщо зал за вказівкою з Орджонікідзе проголосує їхати, я мушу буду їхати». Ми обговорювали питання, як «викрутитися» і прийняли рішення затягнути обговорення. Плющ взяв цю функцію на себе. Правда, мало так статися, що ми з ним у кінці червня вдвох поїхали в Канаду з нагоди відзначення 100-річчя переселення першого українця до Канади. Я перекладав Плющу, що газети пишуть про Україну. Коли я показав йому замітку, що Україна відклала підписання нового договору до осені, Плющ вигукнув: «Молодець Кравчук!».
…Отаким чином Україна зірвала задумане тоді підписання «союзного договору», який мав дати нове життя країні, перспективи розвитку якої бачимо на прикладі путінської росії.
До речі, уже 24 серпня 1991 року Верховна Рада України під головуванням Леоніда Макаровича підпорядкувала всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України, утворила Міноборони. Було розуміння, що державу треба захищати. А ось про Чорноморський флот тоді не «згадали». Аж у квітні 1992 року Президент Кравчук підпорядкував його Україні, але «дзеркальне» рішення тут же ухвалив і Єльцин. І почалася довга і нерівна тяжба з поділом флоту (то вже після Кравчука під тягарем «газових зашморгів» відбувалася поступова здача позицій України, подовження термінів перебування флоту в українському Криму – і аж до його захоплення).
Першому Президенту випав перший і найважчий період трансформації держави, її економіки, і після затяжної кризи, після шахтарських страйків з політичними вимогами, Леонід Кравчук пішов на дострокові вибори президента, а програвши їх Леонідові Кучмі, гідно визнав поразку і заклав в Україні цивілізовану демократичну передачу влади.
Леоніду Макаровичу багато чого закидають: від здачі ядерної зброї (хоча не він її здавав, і за тих умов кожного, хто був на верхівці влади, чекала подібна участь) – до зубожіння народу, символом чого стала «кравчучка»… Ми не будемо про це. Завтра відбудуться похорони першого Президента незалежної України. Скажемо йому слова подяки за його непересічну роль у час ухвалення історичних рішень за здобуття Незалежності, за мирний вихід України з комуністичного рабства, за його зусилля на посту Президента держави і намагання бути корисним Україні до свого останнього дня! Вічна і світла пам’ять!
Лариса ОСТРОЛУЦЬКА
Фото УНІАН та Олександра Клименка