УКРАЇНСЬКЕ КІНО: ГЕТЬ ВІД МОСКВИ!

Деколонізація української культури — це сьогодні топ тема у вітчизняному медійному просторі. Щоправда, похопилися занадто пізно. Якби раніше… Але, на жаль, історія не знає умовного способу, тому виходимо з того, що є. Нещодавно група народних депутатів зареєструвала у Верховній Раді законопроєкт про деколонізацію гуманітарної сфери України — тобто позбавлення від імперського та радянського символізму в українському публічному просторі: культурі, освіті, архітектурі, ЗМІ, топоніміці тощо. Про подолання культурно-колоніальної спадщини росії в одній зі сфер культури — українському кінематографі — говорили й на президії Національної академії наук.
Доповідь на цю тему виголосив старший науковий співробітник відділу екранно-сценічних мистецтв та культурології Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського, член-кореспондент НАМ України, заступник голови Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач. Він розпочав свій виступ з того, що «повернув» слухачів у 30 січня 1944 року, коли Сталін на кремлівській нараді «розніс» Довженкову кіноповість «Україна в огні», яка зосередилась на самій Україні, чим і викликала лють «вождя».

— Це був всесоюзний окрик: віднині пора припиняти думати про якийсь окремішній український народ. Є совєцький народ, нація, яка постає у фіналі Другої світової війни — єдиний монолітний колоніальний оркестр під керівництвом єдиного диригента, — розповідає науковець. — Нині оркестрантів хочуть об’єднати знову. Так само силоміць. Тільки в ролі диригента особа з іншим прізвищем. Промова путіна напередодні широкомасштабного вторгнення римується з промовою Сталіна над уявною могилою Довженкової кіноповісті, яку було сприйнято як маніфест української самостійності.
До речі, доповідач навів ще одну паралель, наголосивши, що фінальна стадія сталінської доби сформувала той тип облаштування імперії, який упродовж останнього десятиліття (2012–2022) скопіював путінський режим: одним з його прийомів є використання культури як інструмента політичної влади.

ВІД РОЗВОЮ ДО ЗАНЕПАДУ
У 20-х роках минулого століття, коли Україна розбудовувала національну культуру, кінематограф постав за дуже короткий проміжок часу. «Всього за кілька років наша екранна культура набула рис повноструктурності і повноважності, визнаної у світі», — каже Сергій Тримбач. Причому знайшлося в ній місце і для кіно національних меншин — євреїв і кримських татар. Але тривало це недовго — у 30-му році «Укркіно» було ліквідовано, стерно правління українським кінематографом переведено до москви, внаслідок чого українське кіно на кілька десятиліть перетворилося на колоніальний фрагмент всесоюзної пропагандистської кіномашини.
— Участь російських режисерів у виробництві українських фільмів була гарантом виконання програм і цілей так званої денаціоналізації, — наголошує доповідач, — де українці — це селюки, які що краще усвідомлюють стандарти нової комунізованої свідомості, то більше нагадують росіян, попри майже незмінні вишиванки. У пізніші часи рух українців у напрямку російської «цивілізованості» на тлі архаїчної зашкарублості селюка-українця виглядає чимось магістральним. Навіть у фільмах на історичному матеріалі — згадати хоча б «Весілля в Малинівці». Де, до речі, майже всі ролі виконували російські актори.
Ведучи слухачів стежками минулого, Сергій Васильович згадав і 1964 рік, знаменний появою культового українського фільму «Тіні забутих предків», прем’єра якого стала актом спротиву колоніальній політиці, і 1974 — коли українське кіно, яке мало етнографічний (читай — націоналістичний) ухил, відтворювало національні образи та наративи, спеціальною постановою ЦК компартії України було оголошено «персоною нон грата».
У середині 80-х суспільство (а заразом — і кіно) почало прокидатися, поволі виборсуючись із застійного болота. Тож на початку 90-х, тобто після здобуття Україною незалежності, за логікою речей, мав розпочатися невпинний процес відродження всього українського. Але — не склалося.

ПРОГАВЛЕНИЙ ШАНС І ЙОГО НАСЛІДКИ
На жаль, молода українська держава у дев’яності й нульові занадто мало уваги приділяла виробленню культурної політики, що позначилось, звісно, і на кіно. У 1993 був ліквідований Держкінофонд і на два десятиліття держава по суті відмовилась від серйозної підтримки українського кінематографа.
— У підсумку це призвело до того, що роль вітчизняного кіно перебрало на себе кіно російське, — веде далі Сергій Тримбач. — Яке розвивалося дедалі активніше з приходом до влади гебістських структур. У виробництві популярної телесеріальної та фільмової продукції українці брали участь на 3–4 ролях, оскільки фінансовий бік справи забезпечувала росія.
Кінотелевізійна картинка працювала на користь тези, яку експлуатує нинішня російська пропаганда, що українці й росіяни — це один народ, відмінності між ними є штучними і їх легко здолати. Водночас українські телевізійні канали прибрали до своїх рук олігархічні клани, які так само, як їхні російські партнери, прагнули перетворити народ на електорат. Цим, на мій погляд, пояснюється слабка увага до народознавчих і взагалі гуманітарних дисциплін. Можновладців цікавить не сам народ, а лише технології маніпулювання поведінкою людини й громади.
Лише у 2010 році Держкіно набуло нового статусу. В Україні тим часом з’явилося нове покоління режисерів і сценаристів: Олесь Санін, Мирослав Слабошпицький, Роман Бондарчук, Тарас Ткаченко, Наталія Ворожбит та інші. Українські фільми отримували призи на міжнародних фестивалях та завоювали значну частину вітчизняного кінопрокату.
Але, між нами кажучи, чи могли вони у такій кількості (один-два на рік) скласти реальну конкуренцію навалі російської кіно- і телепродукції, яка нескінченним потоком лилася в український ефір?.. (Адже росія добре засвоїла вислів свого класика щодо найважливішого з мистецтв і, на відміну від України, не шкодувала грошей на кінематограф). А там, між тим, панувала тенденція, яка склалася ще за радянщини: зображувати українців як недорозвинених росіян, що цілком вкладалося в концепцію «одного народу», безумовно поділеного на «старших» і «менших» братів, де останні мали в усьому рівнятися на перших. Хоча були й новації — наприклад, поява особливого градуса небратньої ненависті до всього українського. Передусім до тих «братів», котрі, наполягаючи на власній ідентичності, не побажали стати частиною русского міра. Найяскравіший тому приклад — культовий російський фільм «Брат-2» 2000 року випуску, з його мерзенними випадами на адресу українців. А у стрічці «Матч» 2012 року (коли Україна і Польща проводили на своїх стадіонах Чемпіонат Європи з футболу «Євро-2012») йшлося про «матч смерті» між футболістами київського «Динамо» і командою німецьких окупантів, в якій виведено образи українців як запроданців і зрадників.
(Звернімо увагу, що саме на цих фільмах виростали покоління нинішніх, не обтяжених знаннями й здатністю аналізувати, «патріотів» росії, і, що найстрашніше, — наших місцевих прихильників русского міра, які соромляться навіть власного українського прізвища. І яких насправді чимало не лише на вщент зросійщеному Сході).

КОРДОНИ ВИЗНАЧАЮТЬСЯ КУЛЬТУРОЮ
«За популярною й авторитетною нині концепцією зіткнення цивілізацій американського соціолога і політолога Семюела Гантінгтона, найважливіші кордони, що поділяють людство в сучасному світі, визначаються не ідеологією, не економікою, а культурою, — зазначив Сергій Васильович. — Конфліктують не нації й держави, хоч їхня роль дуже помітна, а нації та групи, які належать до різних цивілізацій. Лінія розлому між цивілізаціями — це і є лінія майбутніх фронтів, писав Гантінгтон у 90-ті. Це той випадок, коли наукова концепція доводить свою спроможність адекватно прогнозувати майбутнє».
Тому, звісно, одне з основних завдань екранної культури в повоєнний період (про який слід замислитися вже сьогодні) — очищення від російських наративів, котрі, як і будь-які паразитарні сутності, вирізняються неабиякою «живучістю». Що для цього треба зробити? Передусім — виправити помилки минулого. На думку Сергія Тримбача, держава має за участі громадянського суспільства і, зокрема, наукової спільноти, виробити програму розвитку аудіо- і візуальних мистецтв на період до 2030 і 2040 року. Необхідно передбачити перехід Держкіно України (чи іншого органу управління кіногалуззю) до режиму співпраці з інституціями громадянського суспільства — науковими в тому числі. «Нині ж діяльність Держкіно, — зазначив доповідач, — викликає велике занепокоєння кіноспільноти очевидними проявами чиновного свавілля».
Також одним із завдань є активніше і системніше включення українського кіно і вітчизняного кінознавства до світового контексту — зокрема йдеться про співпрацю з іноземними продюсерськими компаніями. Досвід такий вже є, але він, вочевидь, недостатній. Національна академія наук зі свого боку має поставити ряд питань щодо розвитку наукових досліджень у сфері екранних мистецтв і технологій. В Україні замало спеціалістів кінознавчого профілю, практично відсутні дослідники світового кіно, бракує знавців архівної та музейної справи — усе це потребує корективів у підготовці кадрів. Окрім того, досі не створено національний музей екранних мистецтв, не вироблено програму пошуку фільмів, які вважаються зниклими, а отже, потрібні серйозні пошукові десанти в закордонні архіви та музеї.
— Новий повоєнний етап розвитку нашої країни за визначенням має підвищити роль і значущість гуманітарних наук, — резюмує Сергій Тримбач. — І в Національній академії наук, і поза її межами. Зокрема слід чи не в першу чергу унеможливити нові проникнення ідеології та культурології русского міра і його цивілізаційних установок — останні завжди напоготові, аби змінити установки українські. Зрештою в Україні створені інституції (зокрема Український культурний фонд), які покликані підтримати креативні ідеї в царині екранних мистецтв. Мистецтв, без яких наша культура не стане повномасштабною — такою, щоб пильно стояти на кордоні цивілізації, з котрою ми себе ідентифікуємо. І які є одним із важливих інструментів національного самопізнання.

ПРОБЛЕМИ ТА ЗРУШЕННЯ
Доповнюючи пропозиції пана Сергія, співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського Роман Росляк наголосив, що Україні потрібен свій кінолітопис, а також акцентував на важливості видання збірників архівних документів з історії вітчизняного кінематографа. Окремі з них варто присвятити київській, одеській, ялтинській кіностудіям, найбільш відомим кіномитцям та їхнім фільмам. І, до речі, майже невивченою досі залишається тема політичних репресій серед українських кінематографістів.
Інші доповідачі, які брали участь в обговоренні, теж акцентували на проблемах, що потребують негайного розв’язання. Окрім нестачі фахівців і неналежної підготовки нових кадрів, це, зокрема, недостатня увага до хронікального і науково-популярного кіно та недосконалість державного замовлення, що оминає сферу популяризації культури й науки — тим часом як Україні є чим гордитися і що розповісти молодому поколінню.
«Ми маємо на порядку денному розрив з росією, але проста заборона російського наративу не дасть якісного результату, якщо натомість не знайдемо ціннісне українське і не створимо якісні твори культури й мистецтва», — зауважив віцепрезидент Національної академії мистецтв України, кінорежисер і культурно-громадський діяч Олександр Санін. Водночас якраз із цим є серйозні проблеми, і не лише через брак бюджетних грошей. «Керівництво галузі діє в абсолютно інший бік від того, який потрібен зараз, щоб консолідувати спільноту. Дії, що пов’язані з переформатуванням, а фактично знищенням центру Довженка, — це взагалі у нинішній воєнний час можна кваліфікувати як шкідництво», — заявив митець.

Підбиваючи підсумки обговорення, президент НАНУ Анатолій Загородній зазначив, що проблеми, про які йшлося, дискутувалися впродовж багатьох років. Але сьогодні у зв’язку з війною росії проти України вони набувають особливої гостроти. Нині сама постановка питання про українську культуру і її еволюцію — річ по-справжньому доленосна.
— На жаль, наше кіномистецтво, як і наука, що його досліджує, впродовж десятиліть перебували в статусі глибокої провінційності, — резюмував Анатолій Глібович. — Останнім часом маємо очевидні позитивні зрушення. Зокрема зусиллями науковців нашої академії постала нова історія українського кіномистецтва, довженківський енциклопедичний словник, з’явились дослідження, позначені цікавими оригінальними версіями нашої кіноісторії. Вони вже ніяк не прив’язані до колоніального минулого. Але це лише початок справжніх перемін, які стосуються не тільки кіногалузі, а й усієї нашої гуманітаристики. Давно на часі необхідність розроблення і схвалення Національної стратегії гуманітарного розвитку. Без цього й академія, і наша держава навряд чи матимуть твердий усталений курс.

Наталія КУЛИК

Читайте також: