Одного пізнього вечора наприкінці літа чи то вже у вересні 1988 року Іван Драч запросив мене прогулятися біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Моросив теплий дощик, але ми не звертали на нього уваги. Іван Драч розповідав про нещодавню поїздку з латиським поетом Янісом Петерсом і литовським – Альгімантасом Балтакісом, про створення в їхніх республіках народних фронтів, про плани щодо згуртування всіх творчих спілок задля організації в Україні інтелектуально потужної громадсько-політичної сили.
– Думаю, що і нам пора подумати над проведенням пленуму творчих спілок, чи загальних зборів київської інтелігенції. Як голова Київської організації Спілки письменників, думаю, зможу підняти на цю справу нашу письменницьку громаду, а як Інститут літератури? – запитав Іван Драч.
Я запевнив його, що інститут підтримає цю справу.
…Були зустрічі й розмови на квартирі Віктора Терена, була чи не перша організаційна нарада в Ірпінському будинку творчості, а саме – в кімнаті Анатолія Шевченка, в якій взяли участь В’ячеслав Брюховецький, Віктор Терен, Віталій Дончик, Олександр Божко, Анатолій Шевченко, Сергій Гречанюк, Станіслав Тельнюк, Григорій Клочек, Юрій Цеков, Михайло Слабошпицький, Ігор Малишевський, Олександр Лук’яненко…
Спочатку всі погоджувалися на назву «Народний Фронт». Але після виступу фронтовика Олександра Лук’яненка, вирішили, що Рух краще.… Мовляв, «це те, що об’єднує».
Про ідею створення Народного Руху вголос чи не вперше сказав Віктор Терен, якому, як членові КПРС, на нараді в Будинку творчості письменників було доручено зробити це на партійних зборах СП. Збори підтримали створення ініціативної групи Руху і обрали до складу парткому майбутніх активних діячів та розробників Програми НРУ, Статуту: Івана Драча, Дмитра Павличка, Сергія Гречанюка, Сергія Плачинду, Станіслава Тельнюка, Володимира Маняка…
І ось ця перша, ініціативна група зібралася 23 листопада 1988 року в Спілці письменників України. На зборах головували Павло Мовчан і Віктор Терен. Ми, члени ініціативної групи Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України (чоловік п’ятнадцять), теж прибули на ці збори. Як заявив у своєму виступі Віталій Дончик, науковий колектив Інституту підтримує ідею, бо необхідність Народного Руху випливає «з самої суті революційної перебудови».
Я також виступив на цих зборах, оскільки представляв як заступник директора керівництво інституту: «Справді, нам час ставати народом… Ми повинні створити дуже авторитетну і всебічно компетентну ініціативну групу, яка б зайнялася виробленням програми…»
Одноголосно була ухвалена резолюція:
«1. Створити ініціативну групу Руху в складі: І Драч (голова), Д. Павличко (керівник координаційного центру), С. Тельнюк (голова редакційної комісії), М. Слабошпицький (відповідальний за випуск бюлетеня), В. Терен (відповідальний за зв’язки з молоддю та підприємствами), П. Мовчан (зв’язки з газетою «Літературна Україна» та іншими засобами масової інформації), В. Яременко (зв’язки з університетом), В. Брюховецький (Інститут літератури), а також А. Погрібний, І. Ющук, В. Дончик, І. Дзюба, В. Гмир, О. Божко, Г. Сивокінь.
2. Доручити ініціативній групі створити проект Програми Народного Руху за перебудову».
Слід наголосити, що перше нелегальне організаційне засідання, присвячене створенню громадсько-політичної організації на зразок польської «Солідарності» та литовського «Саюдіса», відбулося з ініціативи голови Київської письменницької організації Івана Драча, на яке були запрошені вчені Академії наук – В’ячеслав Брюховецький, Віталій Дончик, Микола Жулинський, Юрій Цеков та письменники Сергій Гречанюк, Станіслав Тельнюк і Володимир Маняк. Згодом, в березні 1989 року, вчені-літературознавці були обрані до Координаційної ради Народного Руху України м. Києва, головою якої було обрано доктора філософських наук, представника Інституту філософії АН Мирослава Поповича.
Академічна ініціативна група під керівництвом завідувача відділу історії української літератури, доктора філологічних наук Віталія Дончика у співпраці з письменниками і розпочала розробляти проект Програми і Статуту майбутнього Руху. Перший проект Програми та Статуту підготували В’ячеслав Брюховецький, Віталій Дончик, Петро Осадчук та Віктор Терен. До них долучалися співробітники Інституту літератури та письменники Юрій Цеков, Наталія Мазепа, Володимир Мельник, Юрій Ковалів, Володимир Моренець, Іван Драч, Дмитро Павличко, Іван Дзюба, Василь Яременко, Юрій Мушкетик, Павло Мовчан, Володимир Яворівський, Анатолій Шевченко, Олександр Лук’яненко, Михайло Слабошпицький, Сергій Гречанюк, Григорій Клочек, Станіслав Тельнюк, Ігор Малишевський, Володимир Маняк…
… Ніколи не забуду того вечірнього (у понеділок 30 січня 1989 року, о 18-тій годині, оскільки важило, щоб збори не відбулися в робочий час), засідання загальних зборів наукового колективу Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, на які було винесено обговорення «Проекту Програми Народного руху України для сприяння перебудові» і Статуту. Про ці збори та про порядок денний стало відомо всім партійним органам аж до ЦК. Їхні представники вже товклися в невеличкому залі засідань Інституту літератури.
Такого бурхливого обговорення, таких гарячих дебатів, емоційних збурень і пристрастей цей зал ще ніколи не бачив. Представник ЦК компартії наполягав на відміні цих зборів, оскільки в Програмі Руху – проігноровано керівну роль компартії.
І ось голосування: лише один – проти («Я змушений голосувати проти», – скаже згодом директор Інституту Ігор Дзеверін), троє – утрималися, всі інші, понад 100 співробітників Інституту, – за).
На другий день вранці, у вівторок 31 січня, представники Інституту літератури прибули до Будинку кіно, де зібралися київські письменники, і уповноважений від Інституту літератури В’ячеслав Брюховецький оприлюднив прийняту на зборах наукового колективу резолюцію з повною підтримкою проекту Програми і Статуту Народного Руху України за перебудову. Таким чином, колектив Інституту літератури 30 січня, а Київська письменницька організація СПУ 31 січня 1989 року затвердили проект Програми і Статуту Народного руху.
І лише 14 лютого 1989 року, коли на запрошення Леоніда Кравчука до його кабінету в ЦК прибули Іван Драч, Дмитро Павличко, В’ячеслав Брюховецький та головний редактор «Літературної України» Борис Рогоза, партійна влада в особі Леоніда Макаровича дає дозвіл на друкування в органі СПУ проекту Програми і Статуту.
Однак, робота над «вдосконаленням» проекту Програми на цьому не закінчилася. Вона продовжилася в друкарні «Київської правди» 15 лютого 1989 року, напередодні виходу в світ 100-тисячним тиражем «Літературної України». Внаслідок цього, уже остаточного перед опублікуванням редагування, в Програмі Руху стала проглядатися лінія на лояльність до тодішнього режиму. Адже без цих компромісних положень навряд чи вдалося б оприлюднити основоположну рухівську програму.
… Завідувач ідеологічного відділу ЦК Компартії України Леонід Кравчук всі три дні роботи Установчому з’їзді Руху перебував у залі. Він знав, що його виступ слухатимуть тисячі людей, які стоять біля Палацу культури Політехнічного інституту.
А в залі домінують представники легалізованих і новопосталих, але вже чисельних громадських організацій – Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка, «Меморіалу», Української асоціації захисту історичного середовища, Української Гельсінської спілки, «Зеленого світу», «Спадщини», Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, Української народно-демократичної ліги, члени національно-культурних товариств, представники всіх творчих спілок, релігійних конфесій. І як істинний політик, вміло «працював на публіку». «Щоб ми прийшли до суверенної України без будь-якої регламентації і обмежень (оплески), але щоб наша державна українська була справді державною (оплески), але щоб ця мова, велика мова великого народу, щоб ніхто з присутніх на території інших народів і словом не міг сказати, і в думці не міг подумати, що ця мова утверджується за рахунок інших».
На той час заявлена в Програмі НРУ за перебудову ціль «сприяти розвитку національно-державного будівництва, скерованого на перетворення Української РСР в демократичну правову державу» і мирним, демократичним шляхом виборювати незалежність України хай і в рівноправному союзі з іншими республіками СРСР для компартії було оптимальним рішенням із метою уникнення революційної конфронтації в республіці. Силового протистояння з комуністичним тоталітарним режимом намагалися уникнути і творці, засновники Руху, формуючи свою програму перебудови українського суспільства, яка в основних своїх положеннях була альтернативною до політики КПРС.
… І коли на завершення третього дня роботи Установчого з’їзду Народного руху України за перебудову головуючий на цьому засіданні Михайло Горинь надає знову слово Леоніду Кравчуку, він говорить очікуване: «Давайте співпрацювати. … не йдімо на конфронтацію. За конфронтацією стоять сили. Треба взаємного розуміння»…
Але розуміння з партією вже не станеться. Незважаючи на агресивну протидію комуно-соціалістичних сил, передусім у Верховній Раді, програма Народного Руху України повільно, але поступово реалізовувалася. Установчий з’їзд НРУ ухвалив багато надзвичайно важливих для утвердження незалежності України рішень. Особливе значення мала резолюція про економічну самостійність УРСР. Визначалися завдання створення в Україні власної фінансово-кредитної системи, Українського національного банку, власної грошової одиниці. По суті, з’їзд Руху розгорнув комплексну програму національного відродження української нації, її державності. До складу цієї програми увійшли такі розділи, як «Держава і суспільство», «Права людини. Права народу», «Економіка», «Екологія», «Національне питання», «Мова. Наука. Культура», «Етика», «Релігія», «Охорона здоров’я. Спорт».
Установчий з’їзд НРУ прийняв звернення до робітників і селян України, до українців, що живуть у Союзі за межами України, до українців, що проживають на території Української РСР і обрали своєю рідною мовою мову російську, проти антисемітизму, до російського населення України, до всіх неукраїнців в Україні, підтримав проект Закону про мови в Українській РСР, але наголосив: «Закон… не буде до кінця справедливим, допоки в ньому не буде сказано, що українська мова на території Української РСР є мовою міжнаціонального спілкування».
Делегати з’їзду проголосували за визнання національною символікою України синьо-жовтого прапора і тризуба.
По суті, найголовніші проблеми, які поставали перед Україною на шляху до державної самостійності, були порушені на з’їзді НРУ і увійшли до ухвалених з’їздом документів. Слід згадати й про ідеї та пропозиції, що дискутувалися делегатами: про необхідність прийняття нової Конституції УРСР, про Конституційний суд, про роздержавлення, про закриття ЧАЕС, про відміну ст. 6 в Конституції про керівну роль КПРС, про державний статус української мови… Ці пропозиції та вимоги знаходитимуть своє вирішення в наступні роки й десятиліття.
Головне, чого прагнули рухівці – це досягнення політичної незалежності України завдяки єднанню всіх етносів і демократичних сил в боротьбі за політичну й економічну самостійність республіки. І це сталося через три роки – 1 грудня 1991 року, коли майже 93 відсотки голосів було подано на референдумі за Незалежність.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Газета “Світ”, № 31-32, серпень 2021.