Politicians who are not trained in science should not meddle in our day-to-day business, or tell scientists what’s right or wrong
Марія Лептін, Nature, 25 жовтня 2021 р.
У перекладі з англійської слова Марії Лептін, Президента Європейської дослідницької ради, звучать так: «Політики, які не навчалися науці, не повинні втручатися у наші щоденні справи або говорити вченим, шо є правильним, а що ні»…
Як на українські реалії, звучить дуже актуально.
Гадаю, важко заперечити, що наше життя в останні роки доволі помітно політизувалося. Я не маю на увазі розвиток політичних наук, а те, що тепер будь-яка наукова галузь відчутно залежить від політики: це стало нормою, і якщо політичні структури працюють, м’яко кажучи, не бездоганно, наука, а також освіта від цього потерпають. Гляньмо хоча б, як у нашій країні визначаються найактуальніші, так звані – пріоритетні – напрями розвитку наукових досліджень, які мають підтримуватися державою, і порівняємо з тим, як це робиться у розвинених країнах. Там вирішальною є думка виключно наукового співтовариства і найбільш відомих вчених – спеціалістів в тій чи іншій науці, незалежно від їхніх посад чи звань. У нас все «трохи» не так: вчені, звісно, можуть висловити свої думки і щось порадити, але остаточно все вирішується в кабінетах можновладців, які, зазвичай, жодного (принаймні, прямого) відношення до науки не мають і в ній не працюють. Можна припустити, що це невеликий недолік нашої, ще молодої країни, мені ж здається – логічний наслідок адміністративної державної вертикалі, яка перейшла до нас з радянських часів. При цьому все пояснюється турботою про науку, хоча мало кому з нас вдається уникнути тонко розставлених політиками від науки капканів. Воістину, «ученість створює труднощі».
Так, в країні існує спеціалізована наукова самоврядна структура – НАН України, до висновків якої як консолідованої думки найкращих в країні професіоналів, керівництво держави мало б дослухатися. Але, виявляється, що незалежна поведінка академії, насправді, дратує владу, яка вважає, що, фінансуючи дослідження, має право визначати головні, так би мовити, корисні пріоритети або висловлювати незадоволення наукою, хоча гроші, що передаються вченим на дослідження, належать не владі, а суспільству через сплату ним податків. Саме розподілом грошей серед визначених нею пріоритетними напрямів досліджень влада легко «керує», як наукою, так і її носіями. Можна сказати більше: усі передові країни вкладають гроші у фундаментальну науку, розуміючи її роль і перспективу, і довіряючи вченим та їхній спроможності розібратися, які напрями насамперед і в якому обсязі підтримувати, оскільки переконані, що саме професіонали можуть зробити правильні висновки.
Не виключено, що пересічний громадянин згадає відомий вислів і заявить: «А яка різниця, хто визначає пріоритетні напрями?». Як на мене, дуже велика, бо у чиновників своє уявлення про науку та її завдання – тож з міркувань, відомих тільки їм, на щось дають гроші охоче, а щось підтримувати не люблять. Фундаментальну науку, мета якої зовсім не прибуток, чиновники зазвичай недолюблюють, хоча всі знають, скажімо, що ядерний щит СРСР спирався на фізику ядра і без неї був би неможливим. Схоже, що недолюблюють і конкретно фізику, оскільки ЗНО з головної науки із пізнання природи – не є обов’язковим.
І невтямки їм, що без фундаментальних досліджень великий загін академічних вчених і навіть установ, випадаючи з її пріоритетної підтримки, опиниться в заручниках такої «наукової» політики держави, і саме в тій сфері, де вона сягає світового рівня знань і бере активну участь у найпередовіших дослідженнях.
Наміри зменшити або зовсім не фінансувати базисні наукові напрями наразі легко простежуються і в спробах МОН внести такі зміни до Закону про науково-технічну діяльність, які фактично спрямовані на встановлення чиновничого контролю за роботою Національного фонду досліджень України, розмір грантів якого є порівняним із зарубіжними і який, без перебільшень, став чи не найважливішим кроком у підтримці науки в країні. Появу Фонду високо оцінила наукова спільнота, а от МОНу, очевидно, не сподобалася надана йому свобода у визначенні переможців (і тим самим в управлінні фінансами). Тож міністерство запропонувало квотний принцип складу Наглядової ради фонду, до якої мають входити не незалежні й обрані спеціальним органом експерти з високими науковими рейтингами (як цього вимагає Закон), а легко керовані представники різних органів виконавчої влади (включаючи міністрів і їхніх заступників), ректори, президенти або віцепрезиденти державних академій тощо. А це, як на мене, спотворює саму ідею проведення вільних від адміністративного тиску конкурсів, коли змагаються наукові ідеї, а не установи. При цьому склад цієї ради теж має визначати чиновник за тільки йому відомими критеріями! Про інші достатньо недоречні поправки до чинного Закону говорити не буду, бо якщо пройде бодай вищезазначена зміна, усі інші вже не матимуть жодного значення.
Світовий досвід не вигадав нічого кращого, ніж розподіл коштів на наукові дослідження за грантами на підставі рецензій незалежних і змінюваних через певний термін національних і міжнародних фахівців. Не менш суттєво, щоб справжньою науковою одиницею виступали відділ чи лабораторія, очолювані практикуючим лідером, а не цілий інститут, в якому різні, не завжди науково ефективні підрозділи. Не секрет, що роль завідувача наукового підрозділу інституту у нас сильно принижена, і її не порівняєш із впливом чи можливостями директора чи ще вищих посадовців, які взагалі не ведуть поточних наукових досліджень. Ми ж не забули, до чого призводять нав’язувані «зверху» єдино правильні вчення і політично виправдані гіпотези?!
Хотів би звернутися до народних депутатів з проханням не схвалювати «ідеї», що не підуть на користь українській науці. Хоч маю певні сумніви, чи почують. Водночас і песімистом бути не хочеться. Я переконаний, що співтовариство вчених може розв’язувати питання тематики і розподілу грантових коштів абсолютно самостійно і справедливо, виходячи виключно з наукової цінності того чи іншого проєкту і враховуючи при цьому інтереси держави. Адже, повторююсь, така – загальносвітова – методика працює в усіх країнах, де наука і вчені є шанованою сферою занять і шанованою верствою суспільства.
До речі, вимогу про те, що наука має себе окуповувати, про що часто можна почути з вуст чиновників, вона може виконати лише тоді, коли її розумітиме більшість суспільства, яке на це неспроможне. Тому єдиний спосіб – дати їй змогу розвиватися за законами, що визначають її розвиток у передових країнах світу.
А до тих пір, доки справжня наука країні буде непотрібна, і доки ера поваги до вчених не наступить, наука перетворюватиметься на імітацію. Сподіваюсь, не цього прагне керівництво галузі й країни, намагаючись взяти науку на фінансовий поводок, і смикати її згідно зі своїми політичними пріоритетами.
Вадим ЛОКТЄВ, академік НАН України
Газета “Світ”, № 41 – 42, листопад 2021 р.