Чи була неминучою нинішня українсько-російська війна? Чому український опір здивував Європу та світ? За що воюють українці? Про це й інше в інтерв’ю YouTube-каналу «Сіль» розповів 58-річний боєць 112-ї Київської бригади територіальної оборони Ігор Жалоба – доктор історичних наук, професор, старший науковий співробітник відділу історії міжнародних відносин і зовнішньої політики Інституту історії України НАН України, викладач кількох українських університетів.
«Моє життєве кредо: «Не быць скотам» [слова з вірша білоруського літератора Янки Купали, написані 1908 року]. Там є дуже хороші рядки: «Чаго хочаш? <…> – Хлеба, солі! – Чаго болей? – Зямлі, волі!». Це ключове: матеріальне робить тебе економічно незалежним, але при цьому ти маєш бути і політично незалежним. Це настільки здоровий посил! Не дати риби, а дати вудку і навчити ловити рибу, щоб кожен був самодостатнім. <…> Своїх студентів я намагаюся навчити не скиглити, не просити, а бачити можливості і реалізувати їх. Коли не за них, а вони роблять».
«За півтора місяця до початку [широкомасштабної] війни я почав готуватися фізично. Я знав, що не тікатиму з Києва, а піду добровольцем. Плани вторгнення були відомі, але переважна більшість західних експертів говорили, що Путін не нападе. Наші говорили: максимум, що буде, – це загострення на Сході. Усі проводили паралелі з 1938 роком, із політикою умиротворення [Гітлера]. А я своїм студентам наводив приклад 1990–1991 років. Саддам Хусейн почав готувати і концентрувати війська на кордоні з Кувейтом. Зверніть увагу, його пропаганда стверджувала, що Кувейт – штучна держава, створена англійськими колонізаторами, що кувейтського народу не існує, що це частина іракського народу, що кувейтці крадуть нафту з іракських свердловин. Усе йшло до війни. Західні експерти говорили, що в разі нападу Іраку на Кувейт, з огляду на міжнародну ситуацію, СРСР не наважиться застосувати право вето [у Раді безпеки ООН], не скористається Договором про дружбу та співробітництво з Іраком і не надасть йому підтримки, оскільки всі визнають Ірак агресором; в ООН практично всі підтримають санкції проти Іраку – аж до мандату ООН на використання багатонаціональних сил для вигнання Іраку з території Кувейту. І тому робили висновок, що Саддаму Хусейну не вигідно ухвалювати рішення про напад, бо це вдарить по всіх його позиціях і він виявиться ізгоєм. З погляду тих, хто сидить у кабінетах в демократичних країнах, це виглядало абсолютно логічно. І все підтвердилося – за винятком ключового висновку аналітиків, що, зважаючи на ці аргументи, Хусейн не нападе. Чому так сталося? Бо Саддам Хусейн уже з 1972 року жив у своєму світі, у власній реальності. Всі, хто проти нього виступав, були або у в’язниці, або в могилі, або за кордоном. Те саме сьогодні з Путіним. Він історії Росії не знає (у нього Петро І воює під час Семирічної війни, яка насправді почалася за 30 років із гаком після його смерті) і вчить нас, яка у нас історія. Це проблема всіх диктаторів: вони потрапляють у власну реальність, тому всі раціональні аргументи не працюють».
«У мене не було шоку [24 лютого]. Я був готовий, я знав, що це станеться у четвер або в п’ятницю. Але була тривога, бо ти стаєш на стезю невідомості. <…> 25 лютого почалася моя тероборонівська епопея. Тут я зустрів просто фантастичних людей. Вдячний долі, що вона нас звела. <…> У мене не тремтітиме рука, я стрілятиму і вбиватиму кожного, хто прийшов сюди зі зброєю. <…> Я знаю, що маю захищати свою Батьківщину, свою сім’ю, своє місто, свій дім. <…> Для мене це природний стан. Пишаюся тим, що я українець і ніколи за 30 років цього не соромився. <…>
Колеги кажуть: у тебе ж професійні навички, ти міг би реалізовувати себе в іншій галузі, інформаційно. Але, по-перше, я не хочу і не буду. По-друге, я пишаюся своїми вихованцями, вони це роблять краще за мене. І, щоб вони не були тут, де я, з автоматом, – я прийшов сюди. Вважаю, що за ці роки я виплекав покоління, які мають право реалізувати себе саме в Незалежній Україні. Відповідно, я маю виконати місію – захистити їх і остаточно відстояти нашу Незалежність.
Ключовим для мене у викладацькій роботі було слугувати прикладом для студентів. <…> Вони завжди були зі мною відверті, бо бачили, що і я з ними відвертий. І я вважаю, що саме на щирості й відвертості – цих базових моральних принципах – має вибудовуватись українське суспільство. Досі ми багато в чому жили у матриці імітації, яка дісталася нам від СРСР. <…> Оце «для галочки» є найгіршим, що досі вбиває Україну».
«Зараз просто феноменальний момент в історії України та світу. <…> Я глибоко переконаний, що те, що відбувається з Україною, протистояння України і Росії має глобальний вимір. Для мене це однозначно. <…> Світ «замкнувся» зараз на Україні. <…> Як історик я завжди описував якісь зламні епохи, а тут я не просто бачу і можу описувати – я активний учасник. Мені подобається жити в часи змін. Зараз відкрилося вікно можливостей».
«У мене була можливість залишитися в Австрії: 1997 року я отримав від австрійського уряду право на поселення та легальне працевлаштування. Але не жалкую, що не залишився там. В умовну Австрію чи Німеччину ви приїжджаєте на все готове. Там ви споживач, тут ви – творець. І за право творити я тут воюю».
«Моя мрія – зайнятися винятково наукою. Відійду від усякої громадської діяльності і, можливо, навіть не викладатиму. Поїду на дачу (там у мене маса архівних матеріалів), сяду і спокійно писатиму заплановану монографію з історії Чорного моря (про торгово-транспортні відносини)».