Чим українські захисники відрізняються від російських загарбників? Як залишитися людиною під час війни? Чому не можна жити ненавистю й люттю? Чи допомагають молитви й інші духовні практики відрефлексувати психотравми та за яких умов? Про це й інше розповів в інтерв’ю YouTube-каналові «AristocratsBusiness» учений-релігієзнавець, cтарший науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України кандидат історичних наук Ігор Козловський.
«Стикаючись із небезпекою (а не просто тривогою і не тільки страхом смерті), ми не знаємо, що буде за хвилину, не можемо спрогнозувати, коли закінчиться війна – і це виснажує, це вимагає від людини додаткових зусиль. Це виклик, пов’язаний з тим, що людина має повернутися до себе. Вижити і лишитися цілісною – завдання для будь-якої свідомої людини».
«Зараз триває дорослішання, ми розвиваємося в зоні дискомфорту, а війна – це найстрашніший дискомфорт. Це нові виклики, які постають перед нами і вимагають від нас відповідей. Доросла людина відрізняється від інфантильної тим, що усвідомлює себе, свою невипадковість, свою місійність – і несе за це відповідальність. <…> Кожен з нас, розуміючи, що він невипадковий, так чи інакше проявляє це у діях, у своїх справах. Оце і є людський вимір: як стати людиною, як залишитися людиною, як дорослішати як людина».
«Це не звичайна війна, хоча в ній є всі складові звичайної війни, пов’язані із загрозою фізичного знищення. Це й війна культурна, цивілізаційна, екзистенційна. Бо ми стоїмо і боремося, щоб не просто вижити, а щоб захистити свої цінності – як загальнонаціональні, так і цінності, які формують конкретну людину (це свобода, гідність, наповнене сенсом життя – цінності екзистенційного характеру). Тому потрібно зберігати і розвивати саме цей людський вимір, пов’язаний із нашою природою, зокрема емоційною, а саме – емпатією. За всіх труднощів та особистісних переживань ми все-таки показуємо світові, що ми є носіями цих цінностей, а не просто декларуємо їх. Ми втілюємо їх у життя. Це можна побачити через прояви взаємної емпатії та взаємної допомоги. Багато хто навіть ризикує своїм життям як цінністю, щоб витягти когось із окупації. Це і є – залишатися людиною. І це означає, що у нас є потенціал, який дозволить не просто вижити, а жити гідно і цілісно».
«Чим ми відрізняємося від російських окупантів? Увесь світ фіксує відсутність у них людського виміру – співпереживання, емпатії. І навіть навпаки: присутня психопатія. Це якраз війна між людським і нелюдським. Ми розуміємо, що відстоюємо не тільки своє життя. Ми – на фронтирі людської цивілізації перед патологічною дикістю. <…> У люті й ненависті є бажання віддзеркалити ненависника, щоб він пережив те, що переживаю я. Емоційно це зрозуміло, це не можна засуджувати. Але [для нас] можливо і необхідно залишатися людьми. Це наш виклик цим психопатам. Це наш прапор. Ми не повинні ставати такими, як вони. <…> Ми вигоряємо від люті, а, вигоряючи, недодаватимемо любові близьким, рідним і не знайомим, але своїм людям. Перебуваючи в полоні, я вивів для себе формулу: жити і виживати в тих страшних умовах можна лише тоді, коли ти думаєш не тільки про себе або не про себе. <…> Це важливий момент, який дозволяє нам залишатися людьми, розвивати своє людське, працювати над людським у собі. І не дозволяє займатися самодегуманізацією».
«Ненависть – частина нашої травми. Ми зараз проживаємо як колективну травму, так і індивідуальну, особистісну. <…> Травму потрібно бачити, визнавати. Дуже багато людей не визнає. <…> Це означає, що людина не до кінця усвідомлює, що це – досвід травми. Його треба також відрефлексовувати. Будь-яке рефлексування починається з питання: що дає мені ця ненависть? Зараз, переповнений негативними емоціями, я забираю свою любов у близьких. Від цього страждає моя нервова система, серце… <…> Якщо людина просто реагує [ненавистю на певні травматичні події] і не усвідомлює свого стресу – травма поглиблюватиметься. Звикаючи, людина переносить свою травму на близьких, на мирний час. <…> Будь-яка ненависть і лють рветься назовні, і треба дати їй можливість перейти у конструктивну дію. Ми повинні мати перелік справ, який треба зробити протягом дня. Допомагайте своєму населеному пункту, наводьте лад у своєму житті (зокрема, і через лад у помешканні), позбувайтеся зайвого. І в жодному разі не забувайте про любов. Говоріть про свою любов рідним і близьким. Перебивайте проявами любові цю виснажливу ненависть. Треба працювати над своєю любов’ю. Тоді в нас є майбутнє».
«Зрозуміло, що під час війни ідеалізують своїх і демонізують противника. Але російські окупанти дегуманізували і демонізували себе самі. Вони самі все для цього роблять. І роблять не тільки зараз – вони вже прийшли такими, без емпатії. Природа їхньої психопатії, скоріш за все, є частиною існування цих людей, простору, який їх формував, соціуму, який плекав цю дегуманізацію і давав карт-бланш на знищення «неправильних», з їхнього погляду, людей. Про це ми маємо пам’ятати і говорити».
«Чую зараз багато закликів не брати [загарбників] у полон, убивати. Нам потрібні ці полонені. По-перше, це джерело вкрай необхідної інформації. Вона важлива, щоб подавати позови до гаазьких судів та інших міжнародних інстанцій. І щоб узагалі усвідомлювати, звідки йде це зло. Це також обмінний фонд для визволення наших рідних і близьких. Це наше завдання, ми маємо пам’ятати про них. Якщо ми показуємо приклад цивілізованому світові, то маємо дотримуватись і Женевської конвенції, яка регламентує поводження з полоненими. Ми не повинні виявляти жорстокості, яку до наших полонених виявляє наш ворог. Ми – інші. Ми люди, вони – нелюди. І це треба постійно підкреслювати. Показувати світові, що є величезна різниця між нами і ворогом. Не тільки культурна – цивілізаційна, ціннісна».