Місяць тому я писала про Маріуполь, який на той момент уже перебував в облозі, без їжі, води, тепла, електроенергії, зв’язку, ліків. І в ті дні, прорвавшись на околиці Маріуполя, ворог із танків гатив по багатоповерхівках.
Цей місяць Маріуполь вистояв. Але якою ціною! Смертю тисяч мешканців міста: молодих, старих, дітей… І тих, хто став на його захист – бійців «Азову», морських піхотинців, прикордонної служби, національних гвардійців, поліцейських, добровольців Правого сектору, які продовжували і продовжують стояти насмерть і давати відсіч ворогу.
У попередній публікації я згадувала красивий мирний Маріуполь – яким він був за неповних три місяці до війни. І його людей – з чудовими світлими планами на життя: на розвиток підприємництва, удосконалення навчального процесу, розбудову культурного центру і спорудження собору Православної церкви України…
Спеціально не називала імена людей – щоб не зашкодити, не навести ворогів. Але водночас не давала спокою думка: де вони і що з ними? Евакуаційні автобуси до Маріуполя не допускали, гуманітарну допомогу розвертали і розкрадали. Евакуюватись можна було тільки в напрямку росії. куди силою уже відправили тисячі дітей і дорослих.
Нарешті «зеленими коридорами» почали випускати людей на Бердянськ і Запоріжжя, але тільки на приватних машинах… І з’явилась перша інформація.
МАРІУПОЛЬ-ЗАПОРІЖЖЯ-ДНІПРО… КИЇВ
Повідомлення на фейсбуці 22 березня о 22:49: «Ми добрались до Запоріжжя! Величезне спасибі добрим людям, котрі взяли в свої машини! Бережи вас Бог! Тепер шлях на Дніпро!»
Наступного дня ще одне повідомлення – 23 березня о 17:46. «Сьогодні добрався до Дніпра! Шукаю житло на місяць)»
Це сторінка Максима Стьопіна – заступника декана факультету іноземних мов Маріупольського державного університету. Коли ми були у цьому виші, нам показали, як за спільним проєктом університету і ПРООН тут готуються до відкриття першого на східній Україні дебатного хабу, де юнаки і дівчата навчалися б не бездумно слідувати за тим, що скажуть зверху, а аналізувати, доводити, дискутувати. Дебатний клуб факультету існував уже 18 років, але новий хаб був розрахований ширше: на молодь всього міста. Максим Стьопін як керівник дебатного клубу вів цей проєкт.
Згадувався в публікації й інший проєкт ПРООН та університету – лабораторія дистанційного розвитку, з найсучаснішим обладнанням для відеоконференцій, можливостей навчання онлайн в режимі реального часу… І про Музей науки, який мав постати в місті з ініціативи університету і за підтримки міської влади.
Ми говорили тоді в Маріуполі про формування активної позиції студентів, навичок спілкування й участі у громадських справах, зокрема, навчання через гру.
«У співпраці з ПРООН ми отримали чотири комплекти гри «Світ громад», – розповідав Стьопін. – Гра розроблялася за кошти ООН. Хто не знає, це дуже крутий інструмент залучення гравців до участі в житті реальних громад. Моделювати можна будь-яку ситуацію. Задіяні всі моделі взаємодії громадянина і держави, громади і держави, людини і громади. Це як тренажер: граючи – вчишся і набуваєш досвіду. Ми цілі турніри проводили зі студентами, бажаючих було стільки, що доводилося електронну чергу запроваджувати: хто в якій послідовності бере участь».
І тепер, після порятунку із «пекла», в одному зі своїх постів Максим Стьопін знову згадав про «Світ громад». А ще – про майбутнє університету і Маріуполя.
«Я грав у «Світ громад» разом із своїми студентами у Маріуполі та Бердянську. Тепер Маріуполя майже немає, будівля нашого університету зруйнована, а тимчасово окупований Бердянськ став хабом для біженців…
Проте, головне, це люди! Люди, які вижили та з якими ми відновимо все, що у нас забрали. Я вірю, що я ще проведу не одну гру разом зі своєю родиною МДУ у новому корпусі факультету іноземних мов! Ми відновимо і Дебатний хаб “DIXI” і лабораторію дистанційного навчання «No Distance» і все інше, все це обов’язково буде, а поки я буду щодня шукати тих, хто ще не вийшов на зв’язок, вірити, що вони живі, та чекати на добрі новини…»
Добрі новини прийшли із Києва: міністр освіти і науки Сергій Шкарлет підписав наказ про тимчасове переміщення (до завершення дії воєнного стану) Маріупольського державного університету до Києва. МДУ працюватиме на базі Київського національного університету будівництва і архітектури. І неодмінно повернеться до оновленого Маріуполя.
Ми зв’язалися з Максимом Григоровичем у Дніпрі, де він допомагає волонтерському хабу «Доброго ранку, ми з Маріуполя!», а також готується до відновлення навчальної роботи уже на новому місці.
– Тільки робота допомагає відійти ід спогадів, – каже він. – Мого міста, нашого Маріуполя, яким він був, більше не існує. А найжахливіше, – немає тисяч людей, які в ньому жили, навчались, працювали, любили… Зараз у кожного маріупольця, який врятувався із пекла, головне завдання – відновити зв’язки, дізнатися, де його знайомі, близькі, рідні. Адже уявіть собі: місто залишилося без світла, води і зв’язку ще на початку березня. Величезні проблеми з їжею, водою… Це так, але гнітило ще й те, що люди тижнями перебували в підвалах, не знаючи, що робиться навколо, що робиться в місті і в країні, не маючи змоги ні з ким зв’язатися… І зараз кожний намагається відновити контакти, а це непросто. У нас на факультеті навчалось 258 студентів. Поки що я вийшов на зв’язок тільки з третиною з них…
Максим також перебував у підвалі 18 днів. Вибрався з нього як тільки це стало можливим. Розповідає, що з Бердянська до Запоріжжя їхали 12 годин, через 14 ворожих блокпостів. Шукали, чи немає татуювання і яке воно, переглядали телефони. На кожному з блокпостів дорога на волю могла обірватися. Уже по приїзді в Дніпро дізнався, що в будинок, в якому він мешкав, потрапив снаряд, і всі три під’їзди згоріли.
– Отже, й повертатися вже нікуди?
– Ні, – рішуче заперечує. – Ми обов’язково повернемося в своє місто, відбудуємо його. Розуміємо, що потрібен час і потрібні кошти. Але це буде. І наш університет також повернеться в Маріуполь! Я в цьому переконаний.
Лариса ОСТРОЛУЦЬКА