Борис КОВАЛЬСЬКИЙ: «СПОРТ І НАУКА СТАЛИ МОЇМ ЖИТТЯМ»

Борис Павлович Ковальський — жива легенда НТУУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського». Відомий український історик, професор, у минулому — багаторічний завідувач кафедри, автор багатьох статей на історичні та історико-політичні теми, які у різні часи друкувалися в українських ЗМІ. А також — член збірних команд України з важкої та легкої атлетики, чемпіон і призер багатьох всеукраїнських і міжнародних змагань, колись — студентських, тепер — ветеранських, на які їздить з 1995 року та ніколи не повертається з порожніми руками.

Кілька тижнів тому у свої 79 років він представляв Україну у п’яти видах змагань на Малому чемпіонаті Європи з легкої атлетики, що проходив у Чехії, і привіз звідти п’ять медалей — золоту, три срібних і бронзову, а також кубок рекордсмена з метання молота.

В Україні є чимало відомих істориків і ще більше успішних спортсменів. Але так, щоб ці дві іпостасі понад пів століття вдало поєднувались в одній людині — буває, м’яко кажучи, нечасто. Наше видання поцікавилося витоками цього унікального довготривалого поєднання — крізь усе життя. Борис Павлович родом із Житомирщини. Він з’явився на світ у партизанському загоні об’єднання Ковпака. Батько командував ротою підривників і розвідників, мати була медсестрою.

Дитинство минуло у Бердичеві, де батько після війни будував найбільшу у Радянському Союзі МТС, а син опановував середню освіту у кількох українських школах. У 7 класі хлопець захопився спортом, у 8 — вже брав участь у «дорослих» змаганнях з вільної боротьби. Ще чотири роки займався стрибками у висоту у відомого тренера Віталія Лонського, а потім перейшов на десятиборство.

ПО ТОЙ БІК ДОШКИ

Любов до історії прищепив шкільний учитель Ісаак Абрамович. «Завдяки йому, — згадує Борис Павлович, — я захопився історичною літературою». Й оскільки начитаний хлопець весь час заважав викладачеві (підказував однокласникам або коментував розповіді вчителя), той придумав спосіб «нейтралізації» непослуха, і щойно виголосивши тему уроку, відправляв його за перекидну дошку. «Там, за дошкою, я і провів усі уроки історії протягом трьох років, — посміхається науковець, — і завдяки цьому взяв від них максимум, бо ні на що інше не відволікався».

Однак, захоплюючись історією, молодий Ковальський не готовий був пов’язати з нею життя. Батько хотів, щоб син став, як і він, будівельником, тим більше, що хлопець удвох із батьком (а точніше — під його керівництвом) за три роки побудував хату. А сам Борис мріяв про тренерську кар’єру. Два роки поспіль подавав документи в педагогічні виші, але… забирав їх. «Я хотів більшого — мати учнів, їздити по світу», — пригадує Борис Павлович.

Стати істориком йому порадили на Бердичівському верстатобудівному заводі, де юнак працював після школи. (Він розповідав робітникам цікаві історичні сюжети, а 1961 року, під час всеосяжної радості з приводу першого польоту людини в космос, зібрав навколо себе з пів сотні слухачів, розповідаючи про все, що передувало визначній події — від польотів на саморобних крилах до ідей Ціолковського.)

«Чом би й ні?» — подумав майбутній професор, і підготувавшись, склав іспити на історико-філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. А оскільки він вже тоді мав 1 розряд з десятиборства, «новобранця» одразу ж відрядили у складі університетської збірної на студентську олімпіаду в Харкові — видавши персональний наказ про зарахування, ще й достроково вручили студентський квиток.

Відтоді всі роки навчання він їздив на спортивні змагання — зокрема й за кордон (та ще й возив із собою купу підручників). «Заняття спортом в університеті дуже заохочувались, — пригадує. — Окрім звичайної, була ще й спортивна стипендія. До того ж, давали талони на збори — за місяць чи два перед змаганням. То в мене грошей було, як у доцента».

У 1968 році він став майстром спорту з десятиборства, тоді ж — закінчив університет і поїхав працювати за розподілом у Запоріжжя, хоча йому як голові студентської ради Києва пропонували залишитися у міськкомі комсомолу.

ПОБАЧИТИ Й ОСМИСЛИТИ

Потім була аспірантура в альма-матер, захист кандидатської дисертації, робота над докторською — про радянську національну політику (її захист через смерть «дорогого Леоніда Ілліча» був перенесений на невизначений термін). А потім помінялась і політика, і не стало держави, яка її проводила.

Чверть століття Борис Павлович очолював у Київському політехнічному інституті кафедру історії. Свого часу об’їздив усі тодішні радянські республіки — працював у архівах, виступав на конференціях, брав участь у дискусіях. Пригадує, як у 1988 році був у Вірменії — на нараді, яка проходила в тамтешньому інституті історії партії. В кабінеті заступника директора на стіні висіла велика карта Вірменії. Поглянувши на неї, Ковальський сказав: «Оце — війна». А через три місяці вибухнув Карабах. «Там розвивалися події, які я зміг побачити й осмислити», — пояснює. Щоправда, війну росії проти України професор спрогнозувати не міг навіть у думках.

До наукових інтересів ученого належить також історія науки і техніки, пов’язаної з війною. «Це цікаво в багатьох аспектах, — каже науковець. — Бо під час воєн часто пробуджувались такі думки й варіанти технічних та інженерних рішень, які в мирний час могли й не з’явитися. Це закономірність, яка полягає в мобілізації усіх ресурсів у військову сферу. Цілком зрозуміло, що коли концентруються кошти і зусилля, то з’являються надзвичайно потужні новації».

У ті майже незапам’ятні часи, коли Ковальський очолив кафедру, у всіх вишах читали історію КПРС. Запитую, чи змінювалися погляди вченого із плином років і зміною епох, чи, можливо, він від початку, як зараз би сказали, «тримав дулю в кишені», або й потерпав від «вищестоячих». Ні, каже, не потерпав, дулі не тримав, але не погоджувався із засиллям ідеології і терпіти не міг засилля партійних гасел. Звичайно, зміни, які розпочалися в 90-х, від усіх вимагали глибокого переосмислення подій і відповідних коректив. І в житті, і у викладанні історії, і у трактування історичних подій.

СПОРТ ЯК СПОСІБ ЖИТТЯ

«А що ж зі спортом?», — запитаєте. Йому науковець не зраджував ніколи. Зокрема — й коли став ветераном (ветеранство в спорті починається з 35 років). Завойовував медалі на 4-х європейських і 3-х ветеранських олімпійських іграх. Є майстром спорту з десятиборства, абсолютним чемпіоном з легкої атлетики серед ветеранів, а до 70 років був чемпіоном КПІ з важкої атлетики серед студентів. Як йому це вдається?

«Передусім кожен спортсмен повинен розраховувати на свої дані, — відповідає чемпіон. — Мій перший козир — це сила. Я вигравав змагання зі штовхання ядра у хлопців зростом понад два метри. Другий козир — це координація (що вища і габаритніша людина — то гірша в неї координація рухів), і третій — швидкість. Моя власна методика полягає в тому, щоб розвивати всі ці компоненти як пріоритетні. Наприклад, для того, щоб розвивати силу, я тренуюсь зі штангою. Є також група вправ для розвитку координації і цілий комплекс — на швидкість і витривалість».

А загалом спорт для Бориса Павловича — це навіть не захоплення, а спосіб життя. Щоранку перш ніж встати з ліжка, він близько 15 хвилин робить вправи на різні частини тіла. Потім ще 15 — вже на ногах. Жартує: «Коли дивлюсь на фото Шварценеггера, який одного зі мною віку, і на себе в дзеркало, кажу: Арнольде, щось ти дуже здав». (Насправді дідусь Арні на п’ять років молодший за нашого героя — авт.)

ПЕРШИЙ ІСТОРИК СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

«Я завжди стояв на наукових позиціях, — підкреслює вчений. — Наприклад, Богдана Хмельницького одні називали героєм, а інші — зрадником. Я вважаю, що потрібно оцінювати, якою ця людина була у свій історичний час. А він був на чолі народу. І, хоч лусни, але якщо казатимеш, що він зрадник — то ти або дурень, або нічого не розумієш в історії». Безумовно, може бути певна кореляція з того чи іншого питання, зауважує історик, але не з ключових. Бо історія — це не мистецтво, а точна наука, і треба насамперед опиратися на реалії того часу, коли відбувалася певна подія — відкинувши будь-яку ідеологію. Інакше можна дійти до різних абсурдних тверджень, які нерідко трапляється чути чи читати.

У 1991-92 роках Історія України була введена у всіх закладах вищої освіти держави. (Спочатку вона викладалася лише в класичних університетах та педагогічних вишах). І започаткувала цей процес саме кафедра історії Київського політехнічного інституту на чолі зі своїм завідувачем. Перший рік усі навчалися за посібником, написаним співробітниками кафедри й укладеним Борисом Ковальським. До речі, 19 серпня 1991 року, коли в москві стався путч, увесь тираж свіжонадрукованого підручника було заарештовано. У тому ж 91-му, після проголошення незалежності України, завідувач кафедри організував проведення в КПІ всеукраїнського семінару-наради, де представники різних історичних закладів обговорювали нові принципи викладання історії.

Борис Павлович називає себе першим істориком сучасної України. Попри те, що на очолюваній ним кафедрі було 13 викладачів із Західної України, перший рік історію України українською мовою читав лише він. Інші не те щоб не хотіли — не мали відповідних навичок. Звісно, на кафедрі проводилися методичні семінари, і вже наступного року більшість викладачів перейшли на українську. До того ж, невдовзі з’явився закон, який зобов’язував це робити. «Було образливо і смішно, коли прийняли положення про те, що тим, хто читає українською мовою, доплачують 20% зарплати, — розповідає професор. — І коли мені запропонували написати заяву на отримання цих відсотків, я сказав: слухайте, у вас усі вдома? Я читаю в Україні історію України українською мовою, і ви мені хочете за це доплачувати? Та ніколи в житті!».

У ТОВАРИСТВІ КОЛЕГ

Тоді ж, на початку 90-х, він став співголовою Асоціації істориків вищої школи і членом редакційної колегії започаткованого на кафедрі видання «Сторінки історії. Збірник наукових праць» — єдиного на той час історичного журналу в Україні.

Коли Борис Павлович розповідає про свою роботу на кафедрі, до лавочки біля музею КПІ, де ми з ним сидимо, раптово з усіх боків злітаються голуби — щонайменше два десятки. Це видається досить дивним, бо зазвичай вони так поводяться, коли є чим поживитись. Але в нас з професором не було геть нічого, щоб почастувати птахів. «То, мабуть, мої колеги, які пішли у засвіти, зібралися послухати, про що ми тут говоримо», — жартує вчений. А може, й не жартує. Бо на запитання, чи вірить він у реальність тих самих засвітів, професор розповідає пару прикладів зі свого життя, які свідчать на користь цієї гіпотези. Коли втрачаєш рідних — це особливо відчувається, каже він (кілька років тому його дочка — талановита науковиця — померла у віці 48 років).

…Слухати Бориса Павловича можна нескінченно: про те, як на одній з конференцій він обґрунтував і увів в обіг новий напрямок історичної науки — трактологію (тобто різне трактування фактів); як перемагав студентів у важкій атлетиці; як на одному з чемпіонатів у Іспанії був свідком зворушливого видовища, коли на забіг для тих, кому за 90, здоровезний онук привів за ручку маленьку 105-літню бабусю, і вона бігла «поруч із 90-річними молодухами» 800 метрів; як проходили зібрання Асоціації істориків вищої школи, — спорт і наука в його оповіді переплелися, як у житті.

У Бориса Ковальського велика родина — два сини й семеро онуків від 5 до 16 років. Він досі викладає три дисципліни, включно з історією науки й техніки. Багато пише у фейсбуці. Складає вірші. Як завжди тричі на тиждень тренується у спорткомплексі інституту. А перед наступними змаганнями кількість тренувань — знову-таки, як завжди — збільшиться до 5 разів двічі на день — вранці і ввечері. На чергових європейських іграх, які відбудуться 2023 року в Тампере, Борис Павлович виступатиме як легкоатлет і штангіст. Ми ж побажаємо йому нових перемог як мінімум на два найближчі десятиліття.

Наталія КУЛИК

Газета “Світ”, №33-34, вересень, 2022 р.

Читайте також: