Повернення “Одіссеї” Петра Ніщинського

Українська література накопичила великий корпус перекладів тих непроминущого значення текстів, які складають так званий «Західний канон». У певних випадках маємо вибір між різними перекладацькими рішеннями: і «Новий Завіт», і «Божественна Комедія», і «Гамлет», і «Дон Кіхот» існують у різних високохудожніх українських версіях. Частину з них сьогодні охоче передруковують, частину — вважають «архаїчними», хоча часом їхній потенціал ще анітрохи не вичерпано.

Так, до шкільних та університетських антологій «Іліада» та «Одіссея» незмінно входять в еталонних перекладах Бориса Тена (вийшли друком 1977 та 1963 року відповідно).

І ось у розпал жорстокої війни за національне тривання України видавництво «Апріорі» порадувало нас «Одіссеєю» Гомера в перекладі «родом з ХІХ століття», що належить перу Петра Ніщинського. Щоб зрозуміти й оцінити значення цієї події, варто здійснити бодай короткий екскурс у той час, коли Україна «привласнювала» собі Гомера.Це відбувалося в час дії валуєвської (1863) та емської (1876) заборон, коли, пропускаючи ще друк оригінальних творів із селянської тематики «на малоруському наріччі» (із дотриманням ускладненої цензурної процедури та «загальноросійського правопису»), імперська влада цілковито забороняла наукові й навчальні книжки та переклади українською мовою — лише за ознакою їх «українськості». І в цьому вона була послідовна — адже, перекладаючи своєю мовою європейську класику, тодішні українські перекладачі не тільки (і не стільки) прагнули познайомити власну аудиторію з новими текстами (освічені читачі знали ці тексти мовами імперій, або й в оригіналі, а неосвічені — перекладів ще не потребували взагалі). Вони насамперед утверджували серед цієї аудиторії усвідомлення належності до окремої української нації, яка потребує і власних перекладів. Тому аж до 1905 року єдиним місцем для легального друку українських перекладів була Галичина, що входила до складу ліберальнішої Імперії Габсбургів.

Обстоюючи повновартісність своєї літератури й культури, Пантелеймон Куліш, Михайло Старицький, Іван Франко, Леся Українка, Володимир Самійленко, Павло Грабовський та інші провідні літературні постаті того часу самовіддано працювали й на перекладацькій ниві, вдягаючи вершинні твори світового письменства в «одежу українського слова».

Утверджуючи себе через переклад, молода література повинна була неминуче звернутися до античності. Причому вже не на рівні травестованої «Енеїди» чи «Гараськових од» Петра Гулака-Артемовського. Античність (і насамперед Гомерові поеми, що лежали в основі гімназійної гуманітарної освіти) повинна була з’явитися у серйозних перекладах, що відповідали б тодішнім науковим критеріям.

Перекладач античної поезії відразу ж змушений визначитися: як саме він відтворюватиме античні метри із зовсім іншої системи віршування — квантитативної (греки й римляни розрізняли не наголошені й ненаголошені, а довгі й короткі склади). Ще на межі XVI–XVII століть Лаврентій Зизаній та Мелетій Смотрицький робили були спробу пристосувати цю систему до віршування книжною українською мовою, оголошуючи одні голосні — довгими, а інші — короткими. Але практично складати вірші за такими приписами виявилося неможливо.

Тому, коли в українському віршуванні запанувала силаботоніка, до нього було привнесено ту модель гекзаметра, що її було вже вироблено російською та німецькою просодією. Рядок «повного» українського гекзаметра складається з п’яти дактилів і прикінцевого хорея (застосування хореїв на місці окремих дактилів давало змогу урізноманітнити ритм вірша, посилити художнє враження).

Хоч як це дивно, але буквально з першої спроби ця модель продемонструвала свої багатющі виражальні можливості. Костянтин Думитрашко, ровесник Шевченка, вихованець, а згодом — бібліотекар Київської Академії (вже перетвореної на духовну) переклав 1859 року гекзаметром класичну приписувану колись Гомеру давньогрецьку поему «Батрахоміомахія». Характерна й українська назва перекладу — «Жабомишодраківка, з гречеського лиця на козацький виворот на швидку нитку перештопана» (хоч, безумовно, сьогоднішній перекладач на такий «смачний» новотвір ніколи не наважиться, віддавши перевагу нейтральному «Війна жаб і мишей»).

Коли до перекладу поем Гомера взялися серйозно, то проблема високого, вже не забарвленого «котляревщиною» українського гекзаметра постала вельми гостро. За Гомерові поеми послідовно бралися Олександр Навроцький (колишній кирило-мефодіївець, після арешту аж до смерті змушений був служити поза Україною, — не плутати з повним тезкою, російським поетом), Степан Руданський і Олександр Потебня. Всі вони використовували різні розміри, — чотиристоповий амфібрахій (Потебня), наближений до амфібрахія силабічний дванадцятискладівник з цезурою посередині рядка (Руданський), та шостистоповий хорей (Навроцький).

Повністю переклад «Іліади» Руданського було надруковано у Львові (1903) через тридцять років після поетової смерті з супровідною статтею і за редакцією Івана Франка. А ще через вісім років знадобилося й друге видання.

До перекладу окремих пісень Гомерових поем бралися наприкінці 1880-х ще зовсім молоді Володимир Самійленко (першу пісню «Іліади» надруковано 1887 року в харківському альманаху «Складка») та Леся Українка (переклала 1888 року третю й частину четвертої пісні «Одіссеї»). Проте заслуга появи перших наближених до сучасних вимог і критеріїв перекладів поем Гомера належить чи не першому українському власне перекладачеві Петрові Ніщинському (з оригінальних творів Ніщинського до історії нашої культури ввійшли тільки хор «Ой закувала та сива зозуля» й декілька інших музичних композицій).

Випускник Київської духовної семінарії, Ніщинський (1832—1896) закінчив 1856 року Атенський університет, де здобув бездоганне знання грецької. Нею було написано його магістерську дисертацію «Про єресі та розколи в російській церкві». Потому Ніщинський працював гімназіальним та семінарським викладачем грецької, і навіть переклав цією мовою (гекзаметрами!) «Слово о полку Ігоревім», — на жаль, цей рукопис не зберігся.Переклад «Антігони» Софокла Ніщинський зумів надрукувати 1883 року в Одесі — цензурна система імперії зрідка, але давала таки незбагненні «збої». Огляд цього перекладу та його впливу на тодішню літературну ситуацію можна знайти в блискучій статті Григорія Кочура «Століття української Антігони» — написаній у 1983 році, але вперше надрукованій тільки через майже чверть століття, коли її закінчення було вже, на жаль, загублено.

Пишучи цю статтю, Кочур виявив справжню наукову й громадянську відвагу — адже він торкався тих обставин імперських репресій щодо української мови, яких тоді торкатися було не вільно, тим більше — колишньому в’язневі радянських концтаборів, виключеному зі Спілки письменників і поставленому поза межами офіційного літературного життя. Але саму статтю прогнозовано не було надруковано — навіть у малотиражному науковому збірнику «Класична філологія», куди автор її надіслав.

Говорячи про «Антігону» Ніщинського-Байди, в цілому не можна не погодитися з оцінкою Кочурового університетського вчителя Миколи Зерова: цей переклад надто «відгонить стилістичною старовиною». Справді, хори в ньому перекладено римованим віршем (давні ж греки ніяких рим не знали!).

Проте в 1880–90-х роках Ніщинський переклав (уже гекзаметром!) усю «Одіссею» і першу половину «Іліади» (роботу перервала смерть перекладача). Перші 12 пісень «Одіссеї» було надруковано у Львові 1890 року накладом «Правди» (перекладач заховався під псевдонімом Петро Байда — псевдонімів, щоб уникнути поліційного переслідування, уживали більшість «наддніпрянців», посилаючи тексти до галицьких видань).

Переклад цей відразу ж здобувся на схвальні відгуки української критики в обох імперіях, до складу яких входила тоді Україна. Зокрема, один з найвідоміших тодішніх російських часописів «Русская мысль» писав: «Ми цілком згоджуємся з автором передмови до «Одіссеї», що «той народ, котрий спромігся перекласти на власну мову твори великих геніїв, вже тим самим і найпевніше доводить, що має не тільки право, але й хист і снагу на самостійний розвиток». Привітаючи сей цінний здобуток українсько-руського письменства, побажаємо, щоб і останні 12 пісень «Одіссеї» були видані якомога швидше. Мова перекладчика Петра Байди чиста, свіжа, щиро народня і дуже близько, а місцями цілком дослівно переказує оригінал; шкода тільки, що в книжці чимало друкарських помилок». Побажання анонімного рецензента (ним був Михайло Комаров) збулося: завершальні 12 пісень вийшли 1892 року, й український читач отримав повний текст Гомерової поеми.

Справедливість оцінки рецензента можна бачити майже з будь-якого навмання обраного уривка, починаючи зі знаменитих перших рядків:

Музо! Повідай мені про бувалого лицаря того,
Що наблукався по світу, столицю троян зруйнувавши,
Що на всіляких людей надивився, й спізнав весь їх побит,
В морі ж біди натерпівся та горя — як тілом, так духом,
—Щоб і себе, й товариство спасти і вернути додому.

Аналізуючи цей переклад у передмові до його нового видання, молодий львівський філолог-«класик» і перекладач зі школи Андрія Содомори Назар Ващишин слушно зауважує: «Байдина «Одіссея» одомашнена, вона глибоко українська — але не вбранням і декораціями, а передовсім музикою, просодикою, фразою, синтаксисом та інтертекстом».

У хрестоматійному перекладі Бориса Тена ці нотки одомашнення вже відсутні. Так, у пісні І Телемах, говорячи про свого батька, вживає прикметник επιστροφοζ — дослівно: такий, що обертається між людьми. Борис Тен відтворив його цілком адекватно: «що з людьми мав широкі стосунки». Але все ж особливий чар має вирішення його попередника: «Бо панотець мій любив, щоб з людьми хліба-соли ділити». Формально воно відбігає від оригіналу, але насправді ідеально відтворює сам дух тієї патріархальної доби, в якій живуть і діють гомерові герої. Тому не можна не погодитися з іще одним висновком Назара Ващишина: «Зіставляти Байдину «Одіссею» з Теновою — значить, зокрема, говорити про саму опозицію «мова народна — мова літературна», про те, як цей розрив виник і як розростався».

Але й цією «народною мовою» перекладач здатен викликати гострі емоції в сучасного читача. Ось як, наприклад, сцена страти Телемахом жінок-челядинок з оселі свого батька, вся провина яких полягала в тому, що ті легковажно поводилися з повбиваними вже женихами Пенелопи.

Тому слід тільки вітати сміливість видавництва «Апріорі», яке, спеціалізуючись на античності, повернуло нашому читацькому загалові цей незаслужено призабутий текст великої художньої ваги, і подякувати класикові нашого перекладацтва Андрієві Содоморі, чию ідею було таким чином втілено. Доречним виглядало й мінімальне редагування тексту Петра Ніщинського (про принципи його оповідає в ще одній супровідній статті Любомир Коблик; хоч, напевно, можна посперечатися з рішенням, за якого ім’я головного героя — Одиссей, але поема про його пригоди зветься «Одіссеєю»).

…Почав Петро Ніщинський перекладати й «Іліаду». Проте нагла смерть у 64-річному віці під час відпочинку в дочки урвала цю працю. Заціліло лишень 6 пісень, надрукованих (теж у Львові) у 1903–1905 роках. Відтак перекладачем, який повністю переклав обидві Гомерові поеми, судилося стати вже в XX столітті Борисові Тену (Миколі Хомичевському), а про Петра Ніщинського згадували довгий час хіба що принагідно, перелічуючи Тенових попередників.

Але сьогодні, коли «Одіссея» Ніщинського вже знову доступна нашому читацькому загалові, можемо помріяти й про перевидання однією книгою «Антігони» та всього того, що лишилося від роботи перекладача над «Іліадою» (в супроводі вже згаданої вище статті Григорія Кочура, та з використанням фрагментів з розвідок Юрія Микитенка). Тоді весь перекладацький доробок Петра Ніщинського знову буде актуалізовано — і це буде ще одним гідним актом опору шизофренічним злочинним планам кремлівського карлика. Адже народ, що має в різних версіях свого Гомера (а так само й Біблію, Данте, Шекспіра та інших світочів письменства) знищити неможливо.

Максим СТРІХА, професор, лауреат державних премій імені Максима Рильськогота імені Григорія Кочура в галузі художнього перекладу

Газета “Світ”, №47 – 48, грудень, 2022 р.

Читайте також: