Інтерв’ю історика Сергія Стельмаха про порівняльний аналіз депутінізації та денацифікації

Фахівець з теоретичних проблем історії, зарубіжної історіографії та історії Німеччини ХІХ–ХХІ століття, головний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії НАН України доктор історичних наук Сергій Стельмах розповів про те, як Німеччина переосмислювала Другу світову війну, що таке німецька політика пам’яті, чи можна порівнювати депутінізацію та денацифікацію та яким було ставлення Німеччини до України впродовж останнього століття.

Учений зазначив: «Політика пам’яті поряд із демократією та антифашизмом – це ключові стовпи повоєнного німецького суспільства. Після Другої світової війни, коли було необхідно розбудовувати демократичні інституції, мусили щось робити з націонал-соціалістським минулим. Але маємо пам’ятати, що з 1949 року існувало дві Німеччини – Федеративна Республіка Німеччина і Німецька Демократична Республіка. Процеси у ФРН і НДР відрізнялися, хоч мали низку подібностей. ФРН перебувала у трьох окупаційних зонах – американській, британській та французькій, НДР – у радянській. У перші повоєнні роки формування політики пам’яті у ФРН здійснювала окупаційна влада, тобто американці, британці та французи. Політика пам’яті в цьому випадку – це складний процес, оскільки він був багаторівневим. Насамперед йшлося про покарання злочинців за вчинені злочини. По-друге, він передбачав формування інституцій, які відповідають за суспільну пам’ять, тобто за певний консенсус, який має бути вироблений в суспільстві відповідно до тоталітарного, антидемократичного минулого».

Сергій Стельмах пояснив, чим може бути корисний досвід денацифікації Німеччини, коли ми говоримо про депутінізацію росії: «У союзників, тобто американців, британців, французів, була консолідована думка про те, що ми не можемо покладати загальну вину за злочини, вчинені під час Другої світової війни, на всіх німців. Немає такого поняття, як “колективна вина”. Згодом теоретично це обґрунтував Карл Ясперс, який говорив про те, що може бути лише колективна відповідальність, але вона більшою мірою належить до моральної відповідальності, а не політичної. Натомість провина може бути лише індивідуальною, тобто необхідно підходити до кожного злочину індивідуально. Таку позицію поділяла і Ганна Арендт. Цей теоретичний підхід є консенсусним. (…) Є різні практичні дії, пов’язані з цими двома категоріями – провини та відповідальності. Конкретна вина передбачає судовий процес. Якщо ж ідеться про колективну відповідальність, то необхідно, щоб суспільство насамперед усвідомило, в чому полягає його колективна відповідальність. Я думаю, що саме цей концепт буде застосований після перемоги і до російського народу, і до Росії в цілому. Іншого варіанту я поки що не бачу. Принаймні у політичному та науковому дискурсах».

Ознайомитися з відеозаписом інтерв’ю

Читайте також: