Зіткнення цивілізацій

Чому українці аж до 24 лютого 2022 року не вірили в можливість повномасштабного вторгнення, що вважати прийнятним закінченням війни та які завдання постають перед історичною наукою у воєнний час — про це йшлося на одному з нещодавніх засідань Президії НАН України.

Дискусії передувала доповідь провідного наукового співробітника відділу української історіографії Інституту історії України НАН України доктора історичних наук Олексія Яся «Війна в проєкціях і конструкціях історичного часу», яку сам автор схарактеризував як «спробу подати загальний діапазон поглядів, які склалися довкола проблеми представлення війни в історичній науці». Науковець обстоює думку, що представлення війни не є лише академічною проблемою — за певних обставин вона стає больовою точкою для всього суспільства.

Від античності до сьогодення

Свій огляд доповідач розпочав буквально здалеку — з найперших оповідей давньогрецьких істориків Геродота і Фукідіда про грецько-перські війни та війну Афін зі Спартою. Відтоді склалася первісна традиція презентації війни — з одного боку її розглядали як жахливе історичне явище, з другого — вважали, що з неї починається новий цикл історичного життя.

У давньому Римі війна перетворилася на універсальний політичний капітал. «Римські тріумфи назавжди стали символом і зразком представлення війни в імперській культурі, — каже Олексій Ясь. — Військова ритуалізація політичної культури перетворилася на неодмінну складову всіх імперських проєктів. Цей аспект є дуже важливим для розуміння природи неоімперського проєкту сучасної росії».

Кожна наступна історична доба вирізнялася іншими типами воєн (громадянські, феодальні, релігійні, торговельні, колоніальні тощо) і задавала нові контексти до їхнього представлення. Класична історіографія запропонувала різні способи презентації війни. Наприклад, у просвітницькому історієписанні вона подавалась, як конфлікт просвітницького розуму із залишками нерозумності (або освічених монархів із варварськими країнами). Романтичне — презентувало війну як історичну драму, котра виводила на авансцену нового колективного героя — народ або націю. («Так постав культ героїзму народу і пантеон слави його провідників, — каже науковець. — Відтоді апологія слави й героїзму у тому чи іншому вигляді побутує майже у всіх репрезентаціях війни»).

Зрештою у межах позитивістського історієписання війна розглядалася як неодмінна ціна, котру суспільству доводилося сплачувати за поступ. Наприклад, саме як кривава данина суспільства переможному поступу задля тріумфу індустріальної Півночі над рабовласницьким Півднем подавалася громадянська війна у США 1861–65 років.

Перша світова війна кардинально похитнула ідею вічного поступу. Після неї війна презентувалась, як хвороба цивілізації чи неодмінний діагноз її занепаду. Окрім того, у міжвоєнний час не бракувало передбачень нової світової війни (зокрема, про її неминучість ще 1921 року писав український історик і публіцист Степан Томашівський).

Вплив Другої світової на західне історієписання був колосальним — війну почали розглядати як травматичний або екстремальний досвід екзистенції історичної людини та соціокультурну катастрофу. А от в Радянському Союзі її презентували зовсім інакше.

— СРСР наслідував імперський культ перемоги й сили, відомий від часів давнього Риму, — підкреслює Олексій Ясь. — Це представлення війни перетворилося на масоване культивування міфообразу «Великої Вітчизняної». Відтоді почалася канонізація «великого» російського народу як «народу-переможця» та «народу-вождя». Для інших націй, передусім українців, цей культ перемоги та імперської сили легітимізував масове зросійщення, економічний визиск і придушення національно-культурного життя.

У 90-х роках минулого століття, коли здавалося, що війна у планетарному масштабі стане маргінальним явищем, політолог Самуель Гантінгтон висунув концепцію зіткнення цивілізацій. Щоправда, передбачаючи конфлікт між західним та ісламським світами, ризики українсько-російської війни він вважав мінімальними (на відміну від свого опонента Джона Міршаймера, який ще 1993 року оцінював ці ризики як цілковито реальні та закликав Київ зберегти ядерну зброю). Проте, каже науковець, у світлі нинішньої війни України з росією тези Гантінгтона про нові цивілізаційні символи й культурні лінії демаркації видаються слушними.

Відкладена війна

Сучасна російсько-українська війна, зауважує доповідач, продукує багато історичних аналогій і контекстів. Значною мірою її характер визначається самою природою конфлікту з росією. Недарма ще у 2014 році цю війну називали запізнілою чи відкладеною — за інших передумов вона могла спалахнути ще на початку 1990-х. Російсько-українські «рахунки» були закладені ще за доби української революції 1917–1921 років, а історичне коріння протистояння України з Московщиною є ще давнішим і сягає щонайменше 17 століття. У сьогоднішній росії — спадкоємниці Радянського Союзу та Російської імперії — панує той самий імперський культ сили й перемоги.

— Отже, постає важливий інтелектуальний і культурний підтекст нинішньої війни, — веде далі Олексій Васильович. — Це цілковитий розрив України з імперською та тоталітарною спадщиною. Заперечення путінською росією права України на існування як держави повністю відображає ще один вимір цієї війни — логіку дій і стратегій старих колоніальних імперій. З такої перспективи Україна у російській рецепції — «своя територія», яку москва хоче повернути до лона неоімперії.

Звідси — постколоніальні смисли сучасної російсько-української війни як війни за національну і державну незалежність. Та не менш важливим є екзистенційний вимір війни — як війни за існування самої української ідентичності.

Врешті, нинішня війна ведеться путінським режимом як реваншистська й антиглобалістська. За російським переднакресленням, вона має повернути підпорядковане становище України й українців. Тому це війна не тільки за демократичні цінності, а й за модель їхньої циркуляції у глобальному світі.

На думку доповідача, для представлення цієї війни доцільно використовувати означення «війна за незалежність України». Це дає змогу, по-перше, продемонструвати історичну ретроспективу сучасної війни як фінального акту багатовікової боротьби України за визволення; по-друге, підкреслити екзистенційне значення війни для України; і по-третє, запропонувати очевидну аналогію з війною за незалежність Сполучених Штатів 1775–1783 років.

«Певна річ, розробка цієї проблематики потребує подальшого студіювання, обговорення, поглибленого осмислення всіма фахівцями нашої великої академічної спільноти», — резюмував Олексій Ясь.

Має залишитись хтось один

Традиційне обговорення було не менш цікавим і змістовним, ніж сама доповідь. Декан історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка, науковий співробітник Центру досліджень воєнної історії Збройних Сил України, професор Іван Патриляк окреслив декілька фундаментальних питань, на які нам як суспільству необхідно відповісти.

Перше: як стало можливим, що ця війна у масштабах, небачених з 1945 року, вибухнула посеред Європи у 21 столітті? Друге: що вважати прийнятним закінченням війни? Тобто чи достатньо буде збереження в будь-яких кордонах зорієнтованої на західний світ української держави, чи розглядатимемо як перемогу тільки цілковите відновлення територіальної цілісності, і знищення, відповідно, росії. І третє — як жити далі, виходячи з досвіду цієї війни.

Іван Казимирович розповів, що за майже рік служби в Збройних Силах спілкувався з багатьма військовими — від рядових до генералів. Ніхто з них — попри попередження західних розвідок та окремих політичних лідерів до останнього моменту не міг передбачити, що війна набуде таких масштабів. Хоча ми як історична спільнота, очевидно, повинні були усвідомлювати, що ця «відкладена» війна все-таки мала відбутись. Тому що її природа — не в політичному режимі путіна і навіть не в його постаті, а в самому світогляді російського народу, який просто не уявляє своєї держави без поглинення нашої.

Тому говорячи про буттєвий вимір війни для України, каже професор, треба розуміти, що таким самим буттєвим цей вимір є і для росії. З цього випливає, що війна може завершитися тільки тоді, коли залишиться хтось один. У тому вигляді, в тих кордонах і в тому розумінні, в якому існують обидві держави.

— Ми повинні надзвичайно чітко усвідомлювати, — наголошує Іван Патриляк, — що ця війна як війна екзистенційна — триватиме не один тиждень, не один місяць і, можливо, не один рік. Може, й не одне десятиліття. Тож маємо навчитися з цим жити. Нам як історикам — Академії наук, університетів, різних дослідницьких осередків — на мій погляд, треба докласти всіх зусиль для того, щоб готувати суспільство до такої тривалої війни. Щоб воно усвідомлювало, що це війна за фундаментальні речі. Очевидно, робота, спрямована на переосмислення війни та осмислення її підвалин, яку сьогодні проводить НАН України, профільні інститути, зокрема Інститут історії, — це правильний курс. Єдине прохання — підтримувати істориків на цьому шляху і максимально популяризувати ті історичні знання, які, на жаль, здебільшого капсулюються у невеликому полі фахових дослідників.

«Броня» від науковців

Ймовірно, у підручниках майбутнього російсько-українська війна визначатиметься як столітня. Саме так її вже тепер називає професор Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного Андрій Харук. Столітня війна, каже він, — це не якась абстрактна фігура. Це реальна боротьба, яка триває від часів української революції 1917–1921 років — у різних формах, з певними періодами розвитку і затухання, спалахами та переходом з гарячої стадії в холодну і навпаки. Наше покоління добре відчуває тяглість подій цієї столітньої війни, наголошує Андрій Харук — бо сьогодні наші діти гинуть за те, що сто років тому не довели до завершення наші прадіди. Основне тепер завдання — не перекласти це й на онуків.

Питання стосовно того, що вважати цілями у війні (а відповідно й перемогою), Андрій Іванович вважає позбавленим сенсу. Бо відповідь — на поверхні.

— Ми маємо Конституцію, де закріплені основні характеристики нашої держави й визначені її територіальні межі. Ворог хоче у нас це відібрати. Ми маємо відстояти. Тобто це війна на захист не лише нашої національної ідентичності, а й конституційного ладу. І якщо для перемоги в ній знадобиться демонтаж російської імперії у її нинішній іпостасі — нічого не вдієш, ми муситимемо це зробити. Звісно, бліцкригу не буде, це тривала боротьба. І роль істориків, науковців, суспільствознавців, полягає і в тому, щоб наш народ отримував відповідну морально-психологічну броню — щоб вистояти проти навали. І зрештою завершити — підкреслюю — ту справу, яку свого часу не завершили наші предки.

Під час обговорення лунали різні думки — від констатації того, що події війни актуалізували низку невивчених наукових проблем (академік Валерій Смолій) до роздумів про ймовірність планетарної катастрофи, яка нависла над людством (академік Сергій Комісаренко). Спільним було усвідомлення необхідності культивування і донесення до широкого загалу знань про екзистенційне значення російсько-української війни — як столітньої та відкладеної. Як битви з одвічним ворогом. Як зіткнення цивілізацій.

Підводячи риску, президент НАН Анатолій Загородній зауважив, що інститути соціогуманітарного профілю Академії наук вже зробили важливий внесок у розвінчання російської пропаганди, особливо щодо викриття конструкта так званого «русского міра». Однак очевидно, що воєнне сьогодення вимагає розширення історичних і соціогуманітарних досліджень, які дали б змогу всебічно проаналізувати передумови й причини російсько-української війни. Водночас необхідно вивчати й аналізувати світовий досвід, зокрема місце України на уявній цивілізаційній мапі світу. «Ця проблематика вимагає дослідження цивілізаційних вимірів нинішньої війни й висвітлення з такої перспективи окремих періодів і епох в історії України, — акцентував Анатолій Глібович. — Мені здається, що академічна спільнота має ініціювати проведення масштабних наукових форумів, круглих столів з історії російсько-українського протистояння, котрі розкривають і пояснюють причини сучасної російської агресії проти України. Слід активно залучати до цих заходів колег із закладів вищої освіти, з громадських організацій і державних установ, і якнайширше висвітлювати їх в інформаційному просторі. Багато вже зроблено, але треба зробити ще більше».

Підготувала Наталія КУЛИК

Читайте також: