30 липня 2023 року виповнилося 100 років із дня заснування Канівського природного заповідника — одного із найстаріших заповідників України. Саме цього дня була підписана Постанова № 156 Колегії Наркомзему УРСР, яка й дала початок його створенню.
«Не рубай тополю біля хати»
Передумовою створення заповідника були стихійні лиха, які розгулялися на Канівських горах унаслідок бездумної людської діяльності. Колись правим берегом Дніпра тягнулися суцільні лісові масиви аж до межі зі степом. Але ще в давнину їх почали нещадно вирубувати для різних господарських потреб. У часи Речі Посполитої великі площі лісів пішли в буквальному розумінні на попіл — виварюванням із дерев добували поташ (карбонат калію), який використовувався для виробництва скла, мила, фарб і т. д. Про цю епопею нагадують назви багатьох сіл — буда, поташня, гута. Буда, поташня — це місце, де спалювали деревину й добували поташ. У гутах з його використанням виробляли скло. Як свідчать історики, вже у 1622 році довелося закрити буду в Канівському старостві, бо все, що можна, поблизу вже вирубали, а возити здалеку було нерентабельно.
Коли оголилися схили пагорбів, на них швидко почали рости яри. Ерозію посилювало ще й розорювання. До того ж орали як простіше — вздовж схилу, а не впоперек. Під час танення снігу й після сильних дощів вода текла по борознах, прокладаючи глибокі канави. Вони поступово розросталися, перетворюючись у провалля. Яри щороку поглинали гектари родючих земель, руйнували дороги, створювали загрози й людям. За сотні років на Канівщині вони стали найдовшими й найглибшими в Європі. І ось одним із них у 1903 році прокотився потужний селевий потік, який повністю зніс частину села Хмільна. З винесеного ґрунту утворилася величезна гребля, що перегородила річку Рось. Від цього постраждало ще одне село — вода геть змила Михайлівку. У результаті виник величезний став площею понад 1000 гектарів. Довелося збирати цілий караван землечерпалок, які до 1911 року прокопали нове річище для річки довжиною близько 10 км. Меліоративні роботи в долині Росі тривали ще три роки.
Біда навчить? На жаль, не дуже. Після шаленого розгулу ерозії на пагорбах біля Канева стали відновлювати ліс, але місцеве населення випасало в посадках худобу, що пригнічувало ці посадки. Потрібні були більш радикальні заходи. Тим паче, що на початку 1920-х років уже виникла цілком реальна загроза Чернечій горі з могилою Т.Г. Шевченка — її могли зруйнувати яри, які й далі швидко розросталися. От тоді видатний український геолог В.В. Різниченко й запропонував створити навколо могили поета «заповідний парк» площею близько 10 кв. верст, подібний до природоохоронних територій, що були в Західній Європі та Північній Америці. Ця пропозиція обговорювалася на Колегії Наркомзему УРСР, її підтримав ботанік О.А. Яната. Допомагали створенню заповідника й інші відомі вчені — М.Ф. Біляшівський, С.О. Єфремов, П.А. Тутковський, М.В. Шарлемань.
17 квітня 1924 року Київське губбюро з улаштування держземфондів затвердило проєкт Державного заповідника імені Т.Г. Шевченка площею 1042,5 десятини. Пізніше він став називатися Державним лісостеповим.
Щоправда, на перших порах чиновники з різних відомств почали «тягнути ковдру» — кожен на свій бік. Тож деякий час панував бюрократичний безлад. 20 серпня 1925 року Раднарком УРСР створив історико-культурний заповідник «Могила Т.Г. Шевченка» площею 4 десятини, що був підпорядкований Наркомату освіти. А у 1930 році ВУАН організовує ще й археологічний заповідник «Княжа гора». До нього увійшла частина території Лісостепового заповідника імені Т.Г. Шевченка. Тобто на одній і тій самій території були три заповідники різних відомств.
Але з кінця 1930 року почалася реальна робота над створенням Лісостепового заповідника. Історико-культурний комплекс на могилі Т.Г. Шевченка (тепер — Шевченківський національний заповідник), розташований поряд із ним, став самостійною установою. Археологічний заповідник передали Лісостеповому.
Тяжкий поступ історії
Століття, що минуло, не було легким для заповідника. Не раз змінювалися його назва і площа. У грудні 1933 року він був об’єднаний із державним заповідником Дніпрової заплави «Конча-Заспа» і став називатися Середньодніпровським. Але вже влітку заповідні землі в Конча-Заспі відібрали: у зв’язку з переведенням столиці УРСР з Харкова до Києва вони знадобилися для побудови урядових дач. Заповіднику, як компенсацію, передали острів Заріччя на Дніпрі біля Канева.
29 червня 1939 року Постановою Раднаркому УРСР заповідник був переданий Київському державному університету ім. Т.Г. Шевченка. Відтоді він став базою для проведення наукових досліджень та навчальної практики студентів. Оскільки найбільше тут працювали біологи й географи, заповідник став називатися Канівським біогеографічним.
Під час німецької окупації в роки Другої світової війни заповідник не функціонував, його територія входила до складу Канівського лісництва. Про ті часи й тепер нагадують залишки німецької лінії оборони на кручах правого берега Дніпра та у навколишніх ярах — окопів, вогневих точок, бліндажів. Для її створення було вирубано чимало заповідного лісу. Загальні ж збитки, завдані Канівському заповіднику, оцінювалися майже в пів мільйона тодішніх карбованців — були знищені споруди, пограбоване майно, загинули наукові колекції.
Одразу після визволення Канівщини у 1944 році робота заповідника відновилася. Він знову увійшов до складу університету. Студенти й викладачі почали відбудовувати садибу заповідника, а самі жили в землянках. Вже у 1945 році були відновлені перші житлові й лабораторні будівлі. Попри післявоєнну розруху, в заповіднику проводилися активні наукові дослідження.
У 1951 році по заповідній системі СРСР прокотилася погромна хвиля. 29 серпня вийшла Постанова Ради Міністрів СРСР «Про заповідники» за підписом Сталіна. У ній зазначалося, що мережа заповідників «необґрунтовано розрослась», багато з них не мають наукової та культурної цінності та є зайвими. 15 вересня міністр вищої освіти СРСР підписав наказ «скасувати як непотрібні» п’ять заповідників, підпорядкованих університетам. Аналогічну Постанову «Про заповідники» ухвалила Рада Міністрів УРСР. «Під роздачу» потрапив і Канівський біогеографічний заповідник.
Але йому ще пощастило — ліс не вирубали, землі не роздали колгоспам. З 1 січня 1952 року заповідник був реорганізований у навчально-дослідний лісгосп, залишився у складі Київського університету і далі виконував функції бази практики й наукових досліджень. Коли постало питання про відновлення заповідника, майже все вдалося повернути. Майже — бо острів Заріччя потрапив у зону затоплення під час будівництва Канівської ГЕС і був знищений.
Боротьба за відновлення заповідника почалася невдовзі після його ліквідації, але тривалий час була безрезультатною. М.С. Хрущов ставився до заповідників не краще за свого попередника. Керівництво університету та українські науковці неодноразово зверталися щодо відновлення заповідника і навіть його розширення, але влада слухати їх не бажала. Лише 12 листопада 1968 року вийшла Постанова Ради Міністрів УРСР, якою було створено чотири заповідники — Карпатський, Поліський, Канівський та Луганський. Цю дату можна вважати другим днем народження заповідника.
Площа нового-старого заповідника, який став називатися Канівським державним, становила 1035 га. У 1986 році вона була збільшена майже вдвічі.
Перлина Середнього Подніпровʼя
Це звична, хоч уже, може, й шаблонна характеристика Канівського заповідника. Сьогодні його площа становить 2027 гектарів. До його складу входять три ділянки: нагірна частина — вкриті лісом пагорби на правому березі Дніпра південніше Канева, два заплавних острови на Дніпрі — Круглик і Шелестів, та Зміїні острови на Канівському водосховищі — залишки лівобережної борової тераси.
Основні завдання природних заповідників, згідно з чинним законодавством України, — охорона природних комплексів, наукові дослідження та еколого-освітня робота. Повною мірою ці завдання виконує й Канівський заповідник. За сотню років колись вирубані ліси на схилах Канівських гір цілковито відновилися. Ерозію вдалося приборкати, яри більше не ростуть. Науковці, які проводили дослідження в заповіднику невдовзі після його створення, свідчили, що тут переважали молоді грабняки й чагарники, де майже не було птахів-дуплогніздників. А тепер у нагірній частині заповідника можна зустріти типових мешканців старих дібров.
Острови на Дніпрі дають змогу побачити, який вигляд мав наш Славутич до створення каскаду ГЕС. Вище й нижче по течії є водосховища, невелика ділянка природного річища Дніпра залишилася тільки тут. І нам важливо її зберегти й надалі. Крім того, ці острови відіграють велику роль в охороні перелітних птахів. Під час міграцій тут утворюються великі скупчення качок, куликів, мартинів, крячків та інших пернатих. Немало видів, які зупиняються на островах для відпочинку та годівлі, занесені до Червоної книги України. В усі сезони року на них можна побачити величного орлана-білохвоста — найбільшого з хижих птахів, які є на Дніпрі.
Основним напрямом наукових досліджень у природних заповідниках України є постійний моніторинг природних процесів у екосистемах. Єдина програма таких спостережень у заповідниках і національних природних парках образно називається «Літопис природи». Щороку реєструються терміни настання певних природних явищ, зміни у флорі та фауні, динаміка чисельності різних видів тварин і рослин тощо. У Канівському заповіднику ці дослідження розпочалися одразу після його відновлення у 1968 році. А метеостанція працює з 1946-го.
«Літопис» — це своєрідний щорічний звіт, у якому міститься інформація за певними стандартними розділами. Зібрані за десятки років дані дають змогу аналізувати зміни у флорі й фауні, динаміку чисельності окремих видів тварин, вплив на природні комплекси певних зовнішніх факторів тощо.
Зокрема, проведений аналіз строків прильоту 44 видів птахів показав, що майже у третини вони поступово стають дедалі ранішими. Це реакція живої природи на зміни клімату. Дослідження проводяться також за межами заповідника, в регіоні Середнього Придніпровʼя — вивчається поширення та екологія рідкісних видів, обстежуються нинішні й перспективні природно-заповідні території.
Протягом багатьох десятиліть у заповіднику проводять дослідження науковці Київського національного університету імені Тараса Шевченка, інших навчальних закладів та академічних установ. Не оминали його увагою й закордонні вчені.
У заповіднику є навчальна лабораторія заповідної справи, яка виконує еколого-освітню роботу. Участь у ній беруть і науковці, які не тільки проводять конкретні заходи, а й розробляють нові методики екологічної освіти й виховання.
Канівський заповідник відіграє важливу роль і в підготовці кадрів — майбутніх біологів, географів, геологів. Щороку тут проходять практику сотні студентів КНУ імені Тараса Шевченка.
У 2022 році, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України, нагірна частина заповідника набула статусу наукового об’єкта, що становить національне надбання. Цінність цієї території полягає в тому, що це неповторний та унікальний для України й усієї Східної Європи комплекс геологічних та геоморфологічних утворень із виходами на поверхню і доступних для вивчення мезо-кайнозойських порід, механізм виникнення і формування яких донині не до кінця вивчений, з високим рівнем ландшафтного та біологічного різноманіття.
Канівський природний заповідник має визнання й у світі. Він набув міжнародного статусу території, важливої для охорони птахів (Important Bird Area), увійшов до складу Смарагдової мережі України (Emerald Network). Це мережа, що охоплює Території Особливого Природоохоронного Інтересу (Areas of Special Conservation Interest). Територія заповідника має високий рівень біорізноманіття. Тут охороняється, зокрема, велика кількість видів рослин і тварин, що підлягають особливій охороні відповідно до Бернської та Боннської конвенцій, які підписала Україна. Тобто він забезпечує виконання державою своїх міжнародних зобов’язань.
Віталій ГРИЩЕНКО,
заступник директора з наукової роботи
Канівського природного заповідника, кандидат біологічних наук
Фото автора та Є.Д. Яблоновської-Грищенко