Якщо науковець народився в Україні, а потім пів життя пропрацював за кордоном, він український вчений, чи ні? А якщо навпаки: чимало інститутів НАН України сьогодні носять імена вчених, які народилися далеко від України, але зробили величезний внесок в українську науку — вони чиї? Свій погляд на ці непрості запитання висловлює українська науковиця, яка працює в межах експерименту ATLAS у CERN і представляє Україну в Консультативному комітеті користувачів CERN та на Форумі викладачів і студентів CERN.
Пастер вважав, що «наука не має національності, тому що знання є надбанням людства». Але хоча наука нічого не знає про кордони, дослідники мають домівки та належать до певної спільноти, і цілком природно, що ці спільноти пишаються своїми видатними людьми, підтримують їхню репутацію та вшановують їхню пам’ять. Сьогодні, коли наша держава бореться за своє виживання, особливо важливо, щоб українці знали про внесок своїх співвітчизників у сучасні наукові досягнення й цінували його.
Попри те, що сучасній незалежній Україні виповнилося лише 32 роки, одну з перших наукових статей українською мовою («Про симетричні вираження з вартостий функції mod-m», автор — Володимир Левицький) було опубліковано у «Записках Наукового Товариства імені Шевченка» у Львові ще у 1894 році. Тоді нинішня територія України була поділена між Російською та Австро-Угорською імперіями. Вчених, які народилися в той час на території сучасної України, часто називають російськими чи австрійськими науковцями.
Після придушення Української революції 1917–1921 рр. більшовики захопили значну частину територій Української Народної Республіки, а в середині XX століття вся територія сучасної України опинилася у складі Радянського Союзу. Хоча в Радянському Союзі існувала Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) та інші «національні республіки», ця структура слугувала насамперед для обману колонізованих народів, для яких запровадили імітацію окремості. Їхнє існування ігнорували як зовнішні спостерігачі тоді, так і населення російської федерації (рф) тепер. Учені, народжені в УРСР, зараз відомі y світі не як українські, а як радянські (частіше — просто pосійськi) вчені. Цi привласнення в науковій сфері є частиною імперіалістичної великодержавної російської політики щодо знищення української національної ідентичності, що позбавляє нас пам’яті про наших видатних громадян і зразків для наслідування.
Такі, на перший погляд, незначні уявлення мають вирішальне значення для того, як люди у світі сприймають війнy, розпочатy рф. Нині, коли погляди всього світу спрямовані на Україну, важливо виправити ці помилки історії та відновити нашу наукову спадщину.
Але що означає — бути українським ученим? Щодо науковців, які народилися та проводять свої дослідження в Україні, все зрозуміло. Але багатьом ученим, зокрема народженим в Україні, доводилося переїжджати в межах Союзу чи навіть до інших країн, щоб дістати нові можливості або просто вижити. Водночас деякі вчені, котрі народилися в інших республіках чи країнах, більшу частину свого життя провели в Україні. Інколи національність обмежувала можливість вступу до певних університетів чи вибір предметів для вивчення, можливості кар’єрного зростання. Це додатково ускладнює розуміння того, кого називати українським науковцем, а надто зважаючи на те, що етнічні меншини в останнє століття складали 20–30% населення України.
Наведу кілька прикладів, узятих переважно з моєї власної галузі — фізики.
Нещодавно газета Kyiv Post опублікувала статтю про Володимира Векслера, винахідника синхротрона, що став прототипом Великого Aдронного Kолайдера [https://www.kyivpost.com/post/19994]. Векслер народився 1907 року в Житомирі, закінчив Московський енергетичний інститут (1931) i помер y 1966 році в Москві. В Об’єднаному інституті ядерних досліджень (м. Дубна, рф) діє Лабораторія фізики високих енергій імені Векслера, яку він заснував.
Це типова кар’єра для фізиків з України того часу.
Абрам Іоффе, «батько» радянської фізики, народився у Ромнах y 1880 pоці. Після закінчення Санкт-Петербурзького державного технологічного інституту у 1902 році працював асистентом Вільгельма Рентгена в Мюнхенському університеті, де захистив докторську дисертацію у 1905 році. Після цього повернувся до Санкт-Петербурга, де працював до своєї смерті в різних галузях фізики твердого тіла та електромагнетизму. Він створив науково-дослідні лабораторії радіоактивності, надпровідності та ядерної фізики, чимало з яких стали незалежними інститутами. Зокрема, сприяв заснуванню Українського фізико-технічного інституту (нині Харківський фізико-технічний інститут) у Харкові у 1928 році. Фізико-технічний інститут у Санкт-Петербурзі, де він працював, нині має його ім’я.
Герш Будкер народився 1918 року в Мурафі на Вінниччині в Українській Народній Республіці. У 1941 році закінчив Московський університет. Спеціалізувався на ядерній фізиці та фізиці прискорювачів і заснував у 1959 році в Новосибірську Інститут ядерної фізики, який нині названо на його честь.
Георгій Гамов народився в Одесі y 1904 році. Його мати була рідною племінницею Лебединцева, редактора «Київської старовини», навколо якої гуртувалося з 1882 року все українство. Гамов навчався в Одеському та Санкт-Петербурзькому університетах. Його слава як фізика почалася з теорії, яка пояснювала радіоактивний альфа-розпад атомних ядер. У 1934 pоці він емігрував до США, де розробив теорію «великого вибуху» про походження Всесвіту, а у 1954 році, досліджуючи біологію, висловив припущення, що генетичний код — триплетний.
Жорж Шарпак народився у 1926 році в містечку Дубровиця y Польщі (нині Рівненськa область України). На початку 1930-х його родина виїхала спочатку до Варшави, потім — до Палестини, a згодом — до Франції. За розробку детекторів елементарних частинок нагороджений Нобелівською премією 1992 року в галузі фізики.
Фізики-теоретики Лев Ландау, народжений в Азербайджані, і Микола Боголюбов, який народився в Росії, зробили величезний внесок в українську науку під час їxньої роботи в Україні. Ландау почав писати свій знаменитий курс теоретичної фізики, працюючи в Українському фізико-технічному інституті в Харкові разом із тодішнім харківським студентом Євгеном Ліфшицем. Більшу частину свого життя Микола Боголюбов працював в Інституті теоретичної фізики в Києві, який нині названий на його честь.
Олександр Ахієзер народився в Черикові нинішньої Могильовської області Білорусі y 1911 pоці У 1929–34 роках навчався в Київському політехнічному інституті. З 1934-го і до самої смерті працював в Українському фізико-технічному інституті в Харкові, де був завідувачем відділу теоретичної фізики після Ландау. Він відомий своїм внеском у численні розділи теоретичної фізики, включно з квантовою електродинамікою, ядерною фізикою, фізикою твердого тіла, квантовою теорією поля та теорією плазми.
Євген Патон народився 1870 року в Ніцці, коли його батько був консулом Російської імперії y Франції. Він навчався в Дрезденському технічному університеті (1894) і в Санкт-Петербурзькому інституті шляхів сполучення (1896). Патон був піонером-дослідником зварювальної техніки. Він заснував у 1934 році в Києві Інститут електрозварювання, який нині носить його ім’я. Його син Борис продовжував його дослідження і 58 років був головою Національної академії наук України.
Цей список можна продовжувати ще довго. Питання в тому, як класифікувати цих учених.
По-перше, українські науковці — це всі науковці, які самовизначилися як українські.
По-друге, я вважаю, що тих, хто народився в Україні, навіть якщо вони тут не працюють, треба називати фізиками українського походження. Це не залежить від їхньої етнічної приналежності. За такого підходу Векслер, Іоффе та Будкер стають радянськими фізиками українського походження; Гамов — американським і радянським фізикoм українського походження; Шарпак — французьким фізиком українсько-польського походження; Ахієзер — українським i радянським фізиком білоруського походження. Тоді як Ландау, Боголюбовa і Є. Патонa варто було б назвати просто радянськими вченими. Попри те, що вони справді багато зробили саме для української науки. Можливо, це видається не зовсім прийнятним, але такий підхід дає змогу краще висвітлити «українські внески», водночас не претендуючи на те, що не наше.
Такий підхід не є унікальним для України. Наприклад, добре відомо, що Резерфорд народився в Новій Зеландії, хоча більшу частину свого життя працював у Кембриджі в Англії, тоді як Раман і Бозе, народжені в Британській Індії, вважаються індійцями, Марія Кюрі — полька, хоча вона працювала майже все життя у Франції та мала французьке громадянство.
Було б добре, щоб наша спільнота мала єдину позицію щодо цього питання, перш ніж виносити його на рівень міжнародної дискусії.
Якщо ж українські науковці досягнуть згоди, цей підхід можна поширити й на інші сфери. Наприклад, літературу. Гоголя і Булгакова можна класифікувати як російських письменників українського походження, що краще підкреслить їхнє коріння. Тоді як Світлана Алексієвич і Клариса Ліспектор можуть бути представлені як білоруськa та бразильськa письменниці українського походження.
Така дискусія, як на мене, є важливою складовою кампанії відновлення української національної ідентичності та розуміння нашого внеску у світову спадщину.
Щоб досягти цього, пропоную обговорити цю пропозицію на відкритих форумах, як-от Ukrainian Scientists Worldwide [https://www.facebook.com/groups/314070194112]. Я булa би вдячнa за ваші коментарі про висловлене вище.
Тетяна БЕРЖЕ-ГРИНЬОВА