Українську історію крізь призму жіночого досвіду досліджує історикиня, завідувачка відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, голова наукової ради секції соціальних та гуманітарних наук НФДУ Оксана Кісь. Стаття науковиці «Жіночий досвід Голодомору: виклики та неоднозначність материнства», опублікована в Journal of Genocide Research, нещодавно була відзначена премією імені Роберта Конквеста. Цю премію Holodomor Research and Education Consortium при Канадському інституті українських студій Університету Альберти присуджує раз на два роки за вагомий внесок у дослідження історії Голодомору.
На що здатні українські жінки у найважчі історичні моменти? Як позначився Голодомор на нинішньому поколінні? Чи вдалося подолати минуле? А також – як змінилися українські жінки за минулі десятиріччя? Ці та інші запитання ми поставили Оксані Романівні.
– Пані Оксано, ви отримали престижну нагороду за статтю «Жіночий досвід Голодомору: виклики та неоднозначність материнства». Розкажіть, будь ласка, трохи детальніше про цю роботу. Коли і чому ви вирішили її написати?
– Досвідом жінок під час Голодомору я зацікавилася ще на початку 2000-х років, коли брала участь в усно-історичному проєкті «Україна XX століття в пам’яті жінок». Жінки дуже поважного віку з трьох регіонів країни розповідали про своє життя. Майже всі вони згадували про Голодомор, про те, що пережили, як вижили.
У 2006 році було ухвалено Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», у якому Голодомор було визнано геноцидом українського народу. З ініціативи Віктора Ющенка у різних регіонах України ентузіасти – аматори і фахівці – записували спогади про Голодомор. Було опубліковано величезну кількість свідчень, але мало хто читав їх чи аналізував. Це було несправедливо щодо людей, які поділилися пережитим.
Жіночих розповідей було майже втричі більше, тож я вирішила, що варто дослідити глибше саме жіночий досвід цієї трагедії.
– У статті ви розповідаєте про долі жінок. Тобто основна увага – на людину, а не на цифри демографічних втрат. Чому важливо акцентувати увагу саме на історіях людей?
– Мене завжди цікавила саме жіноча історія, жіночий досвід проживання складних історичних подій (зокрема й Голодомору). Письмових свідчень про щоденне життя жінок, їх діяльність, майже не залишилося. Складалося враження, що жінки залишаються невидимими для дослідників минулого. А у радянській історіографії взагалі – люди залишалися незначущими і невидимими.
Дискусії про Голодомор віддавна точилися в основному навколо цифр демографічних втрат та методів їх підрахунку. Мене ж як антропологиню цікавив саме людський вимір. Я прагнула дослідити, що саме (день у день) відбувалося з людьми, які опинилися у критичних обставинах.
Коли я почала вивчати ці свідчення, то швидко зрозуміла, що в них є чимало інформації і про спротив. Люди намагалися протидіяти свавіллю та відстоювати свої права, – навіть в умовах безправ’я.
Я почала вивчати, що робили жінки, щоб вижити. У процесі аналізу спогадів почали вимальовуватися певні поведінкові патерни: як реагували, поводилися, пристосовувалися, протидіяли. Ще у 2010 році я написала й опублікувала статтю про жіночі досвіди Голодомору.
Якось колега звернула мою увагу на науковий журнал Journal of Genocide Research. Я вирішила виокремити з ширшого дослідження аспект материнства в умовах Голодомору. У цій роботі мені дуже допомогли студії про гендерні аспекти Голокосту. Виявилося, що є чимало спільного між українками в часи Голодомору і єврейськими жінками в умовах Голокосту.
Практики пристосування і порятунку, стратегії виживання та обставини (ізоляція, відсутність ресурсів, загроза смерті) українок і єврейок дуже схожі. Перші опинилися в оточених селах, без чоловіків, другі – у закритих європейських гетто…
– Який зі спогадів, що ви досліджували, запам’ятався вам найбільше?
– Я досліджую великий масив жіночих спогадів та історій. Як правило, ці свідчення дуже фрагментарні, часто це один-єдиний епізод, короткий сюжет про вражаючий досвід, що запам’ятався.
Справжнім відкриттям стали для мене спогади Анастасії Лисивець. Книга є у вільному доступі на сайті Інституту національної пам’яті. Це щира, змістовна, пронизлива розповідь сільської дівчинки-підлітка, яка вижила, стала сільською вчителькою. Свої спогади вона написала вже в 70-80 роки, на прохання доньки. На мою думку – це український еквівалент щоденника Анни Франк.
До речі, під час дослідження я зіткнулася з кількома серйозними проблемами. Одна з них – непрофесіоналізм тих, хто ці спогади записував. Багато людей записували спогади, не маючи ні найменшого уявлення про методологію інтерв’ювання, яка дозволяє створити якісний історичний документ – особисте свідчення. В очевидців голоду запитували дати, цифри та імена (наприклад, ім’я голови колгоспу чи членів буксирних бригад, які відбирали збіжжя в 1932 році). Але мало хто пам’ятав імена злочинців через десятиріччя… Мабуть, очевидці могли б докладніше розповісти, що пережили особисто, про ті події, свідками яких вони стали, але про це у них не запитували…
У жінок не запитували, що відбувалося з жіночим тілом, чи були випадки сексуального насильства. Жінки були беззахисними перед свавіллям представників більшовицької влади, а наділені цією владою чоловіки надуживали силою та ресурсами, щоб карати «куркульок» чи маніпулювати ними.
– Якими були соціально-психологічні наслідки Голодомору? Як позначився штучний голод на майбутніх поколіннях українців?
– Є ціла низка студій в галузі соціальної психології, які свідчать, що пережита травма тих, хто вижив, позначається на поколіннях їхніх нащадків. На сайті Інституту національної пам’яті доступна книга Ірини Реви «По той бік себе: соціально-психологічні та культурні наслідки Голо- домору і сталінських репресій» – це науково-популярне видання, однак в його основі – серйозні дослідження.
Навіть якщо свідки Голодомору ніколи не розказували про пережите, вони все одно мимоволі передавали цю травму дітям. Феномен передачі травми між поколіннями добре досліджений на прикладі Голокосту в межах студій пост-пам’яті.
Ці дослідження дозволили зрозуміти, що колективна травма, на жаль, «заразна». Особливо, коли вона замовчувана.
З’ясувалося, що «змова мовчання» про пережиті жахіття була притаманна тим, хто пережив Голокост. Вони оберігали дітей від жахіть і нічого їм не розповідали. Але діти відчували настороженість батьків і розуміли: з цим світом щось не так, світ небезпечний.
Непроговорена травма серйозно позначається на життєвому успіху нащадків. На прикладі нащадків жертв Голокосту доведено, що такі люди частіше мають проблеми у соціальних комунікаціях і особистих стосунках, депресивні стани, високу тривожність. І якщо мовчання в єврейських родинах було компенсовано публічним визнанням і обговоренням Голокосту, то у випадку Голодомору воно затягнулося на шість десятиріч важкої тиші. Відтак кілька поколінь українців і українок були отруєні цією токсичною травмою.
Наслідком Голодомору є, зокрема, ставлення до соціального оточення. Традиційні українські сільські громади були простором співпраці та взаємодопомоги. Голодомор – і загалом радянська влада – зруйнував ці мережі, спричинив радикальне відчуження і недовіру у громадах, нівелював відчуття спільноти у багатьох регіонах.
– Чи зуміли українці подолати цю недовіру?
– Ми все ще долаємо ці наслідки.
Нині відновлюється відчуття солідарності й приналежності до спільноти. Ми розуміємо, хто наш ворог, розуміємо, що наша сила в єдності і взаємній підтримці. Розуміємо, що влада, хай і недосконала, на нашому боці.
Але я б не вживала слово «долаємо». Не можна боротися з власним минулим, з ним потрібно працювати. Це схоже на індивідуальну психотерапію: спочатку треба побачити проблему, визнати її, «розібрати» на фрагменти, осмислити кожен крок, подумати, як позбутися токсичних наслідків.
Подолати наслідки не можна, а от змінити – так.
До речі, не можна сказати: давайте все забудемо й почнемо з чистої сторінки. Не почнемо! Бо те, якими ми є сьогодні, обумовлено тим, що сталося з нашим народом у минулому. Не так давно, лише декілька поколінь тому.
Війна все це загострює. Це болісний процес, але водночас швидший. Війна змушує нас зазирнути в безодню пережитого нашими предками жаху. Це страшно й боляче, але без цього ми не зможемо рухатися далі.
Для мене було важливо подивитися на щодення Голодомору. Бо нам здається, що Голодомор – це подія. Але ця подія тривала два роки, люди увесь цей час намагалися врятуватися, вижити.
Такий підхід дозволяє бачити не тільки геноцид та трагедію, а й спротив. Потрібно подивитися на ці події крізь призму життєстійкості та стратегій виживання. Побачити не тільки смерть і втрати, але й нашу здатність долати випробування.
Люди зуміли вижити в часи Голодомору, і це корисний досвід для нас. Він вчить, що ми – як народ – здатні вижити навіть в таких умовах.
Вижити – значить перемогти. Ми пережили Голодомор, ми переживемо і цю війну. Уроки минулого спонукають нас не оплакувати Україну та трагічну долю, а знати, що ми вміємо давати відсіч і здатні перемагати.
Незважаючи на кілька століть переслідувань, гноблення та дискримінації ми зберегли життєстійкість, здобули Незалежність, відроджуємо культуру. Так, сьогодні знову є загроза, є величезні втрати, але ми демонструємо, що здатні перемогти.
Саме так я пропоную історикам дивитися на наше минуле. Дивитися на українців як на народ, який раз-по-раз піднімався з руїн і попелу. І хоча після кожної поразки ми були ослаблені, але відроджувались і рухалися далі.
– Ви вивчаєте історичні події через досвід української жінки. Скажіть, як змінилися українські жінки за минулі десятиліття? Яких рис та вмінь набули?
– І в 30-ті роки, і нині українські жінки – це дуже-дуже різні люди…
Якщо ми подивимося на нинішній жіночий волонтерський рух, то побачимо деякі риси, що були характерні для жінок в часи Голодомору, і серед українок-політв’язнів ГУЛАГу. Це – неготовність покірно прийняти роль пасивної жертви і рішучість відстоювати свою гідність. Ми не здаємося, якими б суворими не були обставини, шукаємо способи протидіяти загрозам, шукаємо додаткові внутрішні ресурси.
Чимало нинішніх жінок-волонтерок не брали раніше участі в громадських ініціативах. Але сьогодні вони відчувають бажання і здатність бути громадянками, застосувати свої знання, вміння і навички, щоб зробити свій внесок у Перемогу. Волонтерський рух – це неймовірний вишкіл для жіноцтва, потужний позитивний досвід спільнодії, солідарності.
Я вважаю, що нині ми бачимо потужну хвилю усвідомлення активного громадянства. Для людей важливо не тільки мати паспорт України, а й діяти, як громадяни, співпрацювати зі своєю громадою і державою (хай і недосконалими владними структурами).
Війна жахлива, але водночас вона створює нагоду випробувати свої сили кожній жінці. Зрозуміти, що вона здатна на більше, повірити в себе і брати участь в ухваленні рішень. Цей досвід дуже важливий і безумовно буде корисним для всього суспільства у час повоєнної відбудови.
Світлана ГАЛАТА