Як унеможливити використання науки як інструменту російської пропаганди? Чи знає світова наукова спільнота про потреби українських науковців під час війни? Як розповідати про потреби української науки, щоб це почули? А також — як вибудувати систему впровадження наукомістких інновацій у виробництво?
Ці та інші запитання ми поставили Герсону С. Шеру — доктору філософії, члену Колегії міжнародних радників Національного фонду досліджень України. Пан Шер був координатором програм Національного наукового фонду США, обіймав посаду головного операційного директора Міжнародного наукового фонду з 1993 по 1995 рік, був президентом-засновником CRDF Global.
— Пане Шер, ви є автором книги «Від Пагуоша до Путіна: критична історія американсько-радянського наукового співробітництва» і добре знаєте, що відбувається, коли науку використовують як інструмент пропаганди. Чи помітили ви саме таке використання російських науковців під час війни, яку розв’язала росія проти України? Чи вироблено запобіжники проти спроб росії вплинути на світову наукову спільноту за допомогою російських науковців? Чи засвоєно уроки?
— Насправді уроки не засвоєно, і я не можу сказати, що здивований. За сорокарічну кар’єру менеджера з наукового співробітництва з Радянським Союзом я багато спілкувався з російськими та українськими вченими (під час понад шістдесяти візитів). Я з глибокою повагою ставився до досягнень і тих, і інших, але чітко усвідомлював, що українська наука і науковці в радянський період зазнавали жорсткої дискримінації з боку москви. Коментарі російських учених про Україну та її науку були в кращому разі поблажливими, про Україну та інші неросійські країни говорили як про «провінції». Тому, коли я очолював Міжнародний науковий фонд Джорджа Сороса, я взяв на себе зобов’язання вести переговори, структурувати й адмініструвати угоди та програми фонду з новими країнами, зокрема з Україною, на абсолютно рівноправній основі й, що важливо, з повагою.
Після Революції гідності, а особливо після російського вторгнення 24 лютого 2022 року, постало нове питання: чи варто тотально бойкотувати російську науку та науковців? Я публічно виступав за тотальний бойкот, але це була не найпопулярніша позиція серед моїх американських колег і більшості американських науковців загалом. І все ж, багато хто підтримав бойкот, що виключає будь-які контакти чи співпрацю з росіянами, які працюють в урядових установах. Це стало офіційною позицією й уряду США. Однак, на жаль, деякі провідні американські вчені, шановані люди, нинішні й колишні керівники державних і приватних установ виступали з протилежною думкою, наприклад, у листі до журналу Science під назвою «Не забувайте про російську науку». Будь-яка повага, яку я мав до них, випарувалася після прочитання цього листа. Щодо Вашого запитання про «запобіжники» проти такого мислення, то я ніколи про них не чув і не можу уявити, як і ким вони могли б бути впроваджені. Можливо, варто було б створити чорний список російських учених, які брали активну участь у російській пропаганді чи публічно виступали з образливими заявами. Але хто б його створив, хто б ним керував і, що важливо, чи зупинило б це публічні образи? Сумніваюся…
— Система фінансування наукових досліджень в Україні (і насамперед базового фінансування) довгий час залишалася рудиментом радянської системи фінансування науки. Ця система почала змінюватися після Революції гідності. Було створено НФДУ, започатковано грантові конкурси МОН, частка конкурсного фінансування почала збільшуватися. Як сприймаються ці зміни з погляду людини, яка бачила перетворення і прогрес у науковій сфері у світі, а також, в останні десятиріччя, у країнах Балтії й Польщі?
— Я гадаю, запитання варто поставити інакше. Проблема не в тому, скільки фундаментальних досліджень фінансується в Україні, а в тому, як вони фінансуються і хто їх фінансує. Україна — останній форпост радянської наукової системи. Інші пострадянські країни тією чи іншою мірою перейшли на грантове фінансування як важливий елемент системи. Створили нові інституції для управління цим процесом. В Україні ж зберігалося старе радянське фінансування досліджень «зверху вниз» через величезні академії наук.
Лише у 2019 році в Україні було створено Національний фонд досліджень України, який оголошує конкурси й фінансує проєкти-переможці. Створення НФДУ було надзвичайно важливим моментом реформування української науки, але, на жаль, воно було перервано російським вторгненням в Україну 24 лютого 2022 року.
Важливо, що під час війни НФДУ вдалося налагодити міжнародне партнерство з європейськими та північноамериканськими дослідницькими фондами. Надзвичайно важливим є метод фінансування (він навіть важливіший за те, яке дослідження фінансується). Оскільки використовуються державні кошти, то ключовим фактором є прозорість. Громадськість, а особливо наукова спільнота, повинна чітко розуміти процес, критерії та спосіб ухвалення рішень. Якщо процес ухвалення рішень буде незрозумілим, то вся наукова діяльність буде скомпрометована.
Якщо говорити про фундаментальні дослідження, то дуже важливим є співвідношення джерел фінансування. У США частка федерального уряду у фінансуванні фундаментальних досліджень становить менше від половини. За даними звіту Національного наукового фонду США (NSF) Science Indicators (2020) (Наукові показники), у 2017 році федеральний уряд США профінансував 42,3 % фундаментальних досліджень. Бізнес-сектор профінансував 28 %, нефедеральні уряди штатів і некомерційні організації — 15,6 %, університети й коледжі — 13,4 % (в інших країнах, зокрема, в європейських, пропорції різнитимуться, але форма, по суті, буде такою самою). У пострадянських країнах співвідношення джерел фінансування разюче відрізняється: частка державного сектора дуже велика, а бізнес-сектора — близька до нуля. Важливо розуміти також розрив між фундаментальними дослідженнями й технологічними інноваціями. Для його усунення недостатньо просто змінити співвідношення у фінансуванні — потрібні системні реформи й, зокрема, активна участь бізнесу/промислового сектору в національній системі наукових досліджень і розробок.
— Після повномасштабного вторгнення російських військ у нашу країну українська наука опинилася під загрозою. Знищено та пошкоджено десятки наукових установ і університетів, тисячі вчених виїхали за кордон чи в інші регіони, чимало команд розпалося. Підтримка світової наукової спільноти для українських науковців критично важлива. Саме гранти міжнародних фондів, академій та університетів допомагають українським ученим продовжити дослідження і заробити кошти (зокрема, на прожиття). На ваш погляд — чи ефективно українські вчені комунікують з міжнародною науковою спільнотою? Чи достатньо чітко (повно) розповідають про свої потреби? Якщо ні, то як, на вашу думку, говорити «гучніше»?
— На мою думку, недостатньо. Однак головне питання полягає не (виключно) в тому, чи доносять українські науковці свої потреби до національного уряду та міжнародної спільноти, а в тому, чи супроводжують вони ці повідомлення позитивними діями та ініціативами.
По-перше, має бути хтось, хто слухає. У воєнний час це особливо складно, оскільки потреби війни затьмарюють усе інше. На жаль, в Україні існує політична культура применшення важливості фінансування науки. Створення конкурентної грантової організації на два десятиліття пізніше, ніж в інших пострадянських країнах, є показником такого стану речей. Але звернення за фінансуванням, особливо іноземним, — це лише частина загальної картини. Важливо, щоб українці розуміли, що всі ініціативи щодо підтримки (навіть короткострокової) передбачають не просто видачу грошей на базові потреби, а радше на дослідницьку співпрацю з науковцями з інших країн.
На прохання про допомогу міжнародна наукова спільнота може відгукуватися, але навряд чи це триватиме довго. Я б сказав так: українські вчені одержать короткострокову екстрену підтримку, але їм не варто очікувати, що світ прийде до них.
Натомість вони повинні достукатись до світу. Мене дуже надихають ініціативи НФДУ. Нові партнерства з Нідерландами, Швейцарією, Великою Британією та Сполученими Штатами дуже важливі, бо допомагають українським дослідникам встановити довгострокові відносини з провідними вченими з інших країн. Згодом ці відносини можуть перерости в постійну співпрацю в проєктах з достойним фінансуванням. У цих проєктах активно братимуть участь і молоді вчені, що є обов’язковою умовою майбутнього української науки.
Але є серйозна проблема. Якщо ви чекатимете, що світ прийде до вас і наповнить ваші гаманці грошима на прожиття, ви врешті-решт зазнаєте невдачі. Ви повинні виявити ініціативу і достукатися до світу задля створення професійного партнерства. Іноземним ученим дуже складно знайти потенційних українських партнерів. В Україні немає загальнодоступних баз даних дослідницьких проєктів, які є в усьому світі. Наприклад, на Заході є багато загальнодоступних баз даних, які дають чудову можливість знайти партнерів.
Потрібно виявити ініціативу і контактувати з цими особами. Але недостатньо просто «представити» себе як можливого партнера, треба переконати людину, яку ви знайшли, що ви можете зробити унікальний внесок і сприяти досягненню її цілей у проєкті. Для багатьох це здасться складним завданням, але його необхідно виконати. Дозвольте мені сказати ще раз: українські вчені не повинні чекати, доки світ прийде до них.
Натомість вони повинні самі достукатися до світу.
— Які міжнародні ініціативи, що допомагають українським науковцям, ви б відзначили за останні два роки, під час великої війни?
— Я найбільше знайомий з двома ініціативами зі Сполучених Штатів. Першу ухвалила Національна академія наук, інженерії та медицини США (NASEM) майже відразу після російського вторгнення в Україну у 2022 році. NASEM та Польська академія наук (ПАН) об’єднали зусилля, щоб тимчасово розмістити вчених, які виїхали з України, в інститутах ПАН та фінансово підтримати їх. Пізніше NASEM і ПАН використали цей фонд для залучення науковців, які залишились в Україні, до спільних дослідницьких проєктів. Наскільки мені відомо, це була одна з перших ініціатив з надання фінансової підтримки вченим, які залишилися в Україні. Це стало можливим завдяки тому, що представники NASEM активно шукали гроші у великих спонсорів, насамперед у приватних фондів. Сума склала мільйони доларів. Це було і є безпрецедентним.
Друга важлива ініціатива з’явилася нещодавно, її ініціатором є Національний науковий фонд США (NSF). Фонд розробив комплексну, абсолютно нову стратегію підтримки найякісніших спільних досліджень. До цих досліджень залучено не лише українських і американських учених, а й науковців з країн Балтії та Польщі. Фінансова підтримка українським учасникам також надається через NASEM. Провідним українським агентством у цій ініціативі є НФДУ. Я хотів би подякувати науковому та виконавчому керівництву Фонду за наполегливу роботу, спрямовану на реалізацію цієї складної ініціативи.
Обидві ініціативи об’єднує те, що вони базуються на конкурсному відборі спільних дослідницьких проєктів високої якості. Вони не є «подачками» чи короткостроковою екстреною підтримкою. Їхня мета: по-перше, інтегрувати українських науковців до світової наукової спільноти через особисті, стійкі наукові партнерства; по-друге, зробити це на основі конкурсного відбору найкращих проєктів. Я вважаю, що лише завдяки досвіду пошуку грантової підтримки українська наука та науковці зможуть стати частиною світової науки на довготривалій основі.
— Як міжнародна спільнота може сприяти подальшій реформі в Україні?
— Я вважаю, що чим більше Україна гармонізує свою політику, процедури та практику фінансування з іноземними практиками, тим більше іноземного фінансування вона залучить. Це виклик, і саме НФДУ може досягти успіху в залученні цих коштів. Якщо Фонду вдасться продемонструвати ефективність конкурсного грантового процесу та його переваги для наукових установ і закладів вищої освіти, партнерств і коштів буде більше. До речі, додаткові кошти можуть надходити не тільки від грантових агенцій, а й з інших джерел, доступних для іноземних колег.
Такою є сила якісних спільних досліджень, успіх може породити успіх і підтримку через інші канали.
— Пане Шер, ви є членом Колегії міжнародних радників Національного фонду досліджень України. Як радник НФДУ — що б ви порадили Фонду?
— Найперше, я вважаю, що дирекція НФДУ чудово розуміє основні принципи та процедури наукового грантового процесу і застосовує їх на практиці. Однак, на мою думку, технологія надання грантів має «наздогнати» наукову та фінансову складову. НФДУ дуже потребує іноземних експертів для своїх заявок, але це громіздкий онлайн-процес, який може діяти як стримувальний фактор щодо залучення таких експертів. Фонду також варто наслідувати приклад державних іноземних грантових організацій і запровадити загальнодоступний онлайн-інструмент, який дозволяв би здійснювати пошук усіх грантів, наданих Фондом. Це не лише зміцнить довіру громадськості до Фонду, але й дасть змогу іноземним дослідникам ефективніше знаходити українських партнерів та ініціювати співпрацю.
— У США побудована спеціальна система впровадження наукомістких інновацій у виробництво. З чого, на вашу думку, варто починати Україні, щоб упровадити наукові результати?
— Саме тут уряд та наукова спільнота мають бути дуже креативними та відкритими до інновацій — не лише в технологіях, а й у розробці програм. Найважливіше — залучати бізнес і промисловість до наукової освіти та досліджень на всіх рівнях, у найрізноманітніші способи. Наприклад, однією з найстаріших програм такого типу в США є програма Small Business Innovation Research (SBIR) (Інноваційні дослідження у малому бізнесі), яка за законом є наявною в усіх американських дослідницьких агентствах. SBIR має три етапи. На першому програма надає пряму державну підтримку на конкурсній основі університетським дослідникам, які мають інноваційну ідею. У разі успіху, на другий рік підтримку надає приватна компанія. Якщо й цей рік буде успішним, приватна компанія надасть фінансування і на третій рік.
Це чудова модель. Але чи спрацює вона в Україні? Ваші вчені, з якими я спілкувався, налаштовані скептично. Якщо ж не буде підтримки або залучення промисловості до досліджень, особливо прикладних, Україна матиме серйозну проблему. Ви не зможете мати технологічні інновації та ринковий успіх у сучасній глобальній, конкурентоспроможній економіці знань без підтримки приватного сектору.
Світлана ГАЛАТА для НФДУ