Героями народжуються, запам’ятаймо їхні імена

Він міг стати видатним ученим-істориком. Життя повернуло по-іншому. Дисертація залишилася недописаною — стоси заповнених аркушів лягли в шухляду в очікуванні кращих часів. Призупинена робота в архівах, яка дедалі глибше розкривала тему «Інкорпорація Правобережжя України до російської імперії»… Цікаво було розбиратися в хитросплетіннях російської політики, спрямованої на закабалення свободолюбних українців. Але довелось наукове дослідження поставити на паузу. У сім’ї з’явилася донечка. Треба було думати про заробітки. Потім був переїзд до столиці. Робота затягувала. Але й історія як наука його не відпускала, і не тільки давня. Адже наставали часи, коли історія творилася за вікнами, на майданах, у душах і діях кожного.

Від початку АТО Геннадій Боднарчук, уже директор автопідприємства, активно волонтерив, за власні кошти купував спорядження для військових і ремонтував для них автівки. 2014-го пішов на курси тактичної медицини, розуміючи, що ці знання незабаром знадобляться. Після навчання його, одного з небагатьох із тих, хто навчався, запросили пройти підготовку і стати інструктором з тактичної медицини. Розуміючи, що велика війна наближається, 2017 року прийшов до військкомату Дніпровського району столиці й підписав контракт резервіста.

Уранці 24 лютого 2022 року, накинувши давно укомплектований наплічник, не чекаючи виклику, Геннадій прийшов до військкомату. Так для нього почалася велика війна. Спершу їхня рота охороняла Київ, і особливо важкі дні випали на той період, коли рашисти прорвалися до Броварів, звідки прямий шлях пролягав на Київ, до центру столиці.

Потім місцем дислокації стала Житомирська область. Журнал ведення бойових дій зведеного підрозділу технічних засобів розвідки фіксує десятки населених пунктів. Його підрозділ брав участь в українському контрнаступі на правобережжі Херсонщини, поблизу сіл Дудчани й П’ятихатки.

У вересні минулого року на Запорізькому напрямку, де тривали важкі бої, щодня доводилося витягувати з-під вогню поранених побратимів, надавати першу допомогу, наскільки це можливо в польових умовах, якомога швидше доставляти до найближчого стабпункта чи до найближчої лікарні…

Того вересневого дня екіпажу медичної евакуації, куди входили командир відділення охорони взводу охорони роти технічних засобів розвідки (позивний «Томас»), бойовий медик взводу безпілотних літальних комплексів цієї роти Геннадій Боднарчук («Бонд») і бойовий медик взводу вогневої підтримки цієї роти (позивний «Африка») — необхідно було прибути в означений пункт поблизу села Новоселівка Пологівського району, біля якого тривали запеклі бої.

Як ідеться в документі «Про результати проведення службового розслідування», вранці 20 вересня росіяни накрили місце їхньої дислокації «Градом».

«Запам’ятай: він живий!»

— Кожного дня ми спілкувалися щонайменше двічі. З самісінького ранку — бодай смс-ка: «Доброго ранку, кохана!». Щовечора: «Добраніч, кохана!». Це, якщо більше ніяк не виходить, — розповідає Галина, дружина Геннадія. — А тут прокидаюсь, збираюсь на роботу. Жодної звістки. Надсилаю сигнал від себе. Бачу: не доходить. Трохи пізніше — знову, і знову… На роботі мене намагаються заспокоїти, але який там спокій! В якийсь момент бачу, що повідомлення дійшли. Починаю телефонувати. Трубку ніхто не бере. Телефоную вдруге, втретє… Нарешті піднімають: чужий голос. Не одразу впізнаю. Це Шах, також бойовий медик. Я не розумію, що він каже. А він повторює знову і знову: «Запам’ятай: він живий!». І через паузу: «Тільки відірвана нога. Права»…

Пізніше Геннадій Боднарчук розповідав дружині, що перший приліт був біля Африки, численні уламки вп’ялися в його тіло, воїна вмить не стало. Наступний удар прийшовся по Бонду: йому відірвало праву ногу вище коліна, на лівій зачепило артерію. Відчуваючи жахливий біль, Геннадій зумів накласти на праву ногу турнікет, на лівій — спинити кровотечу іншим турнікетом. Томаса теж сильно поранило: зачепило праве передпліччя, уламки потрапили в спину. Бонд, лежачи, зафіксував на його спині пов’язку. Викликав по рації рятувальну бригаду.

Через 40 хвилин машина з пораненими мчала в стабілізаційний пункт, звідти — у Запоріжжя. Із Запоріжжя гелікоптером Бонда доставили в лікарню ім. Мечникова у Дніпрі. Там зробили найневідкладніше. А ще через кілька днів потяг повіз його до Києва — для подальшого лікування.

Відступ перший: історія, любов і медицина

Галя і Гена — однокурсники, хоч і з різних груп. Навчалися на історичному факультеті Кам’янець-Подільського педагогічного вишу (нині — Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка). Ближче познайомилися на археологічній практиці, яка проходила поблизу сіл, розташованих нижче Дністровського водосховища. На місцях, де раніше протікав широкий Дністер, а після спорудження водосховища та ГАЕС, особливо влітку, перетворювався на майже рівчак, було чимало артефактів Трипільської доби: і кам’яні баби, і ходи до приміщень та самі приміщення, в яких знаходили посуд для зберігання зерна та піч із жовтої глини…

Їм обом подобалася історія. Як і місце зустрічі в студентській бібліотеці, повертаючись з якої, можна було довго гуляти вулицями старовинного міста, яке, здавалось, дихає історією… Почуття розвивалися швидко. Після третього курсу — побралися. Але це не завадило навчанню. Обоє закінчили свій виш із червоними дипломами.

Галина почала вчителювати в ліцеї, який діяв на базі Кам’янець-Подільського університету. А Гена, як справжній лицар, щодня виїжджав на роботу в село Слобідка-Кульчієвецька Кам’янець-Подільського району. А вдома не раз обговорювали: як навчати так, щоб і в місті, і в селі учні любили та знали історію, проявляли зацікавленість і водночас — мали чим задовольнити свій інтерес.

Уже на цьому етапі, пригадує Галина, проявилися стиль і методи викладання Геннадія: він притягував інтерес до себе як особистості вчителя, зацікавлював тим, що багато знав і щодо кожної теми міг розповісти таке, про що не знайдеш у шкільних підручниках. Він любив пізнавати й ділитися відкриттями, розширюючи можливості для інших. Тоді ж вступив до аспірантури й почав співпрацювати з університетським видавництвом, брав участь у підготовці до друку підручників з історії.

Саме цю його рису — глибоко відпрацьовувати предмет і якомога ширше, цікавіше і потрібніше доносити до співрозмовників — помітила і керівниця Медико-тактичної групи «Київ» Анна Павліченко.

— У лютому 2014 року ми набрали перший курс, працюючи від медичного загону «Білі берети». Охочих було багато, і ми відібрали 100 осіб, а тим, хто проявив себе якнайкраще в навчанні, запропонували стати інструкторами. Серед небагатьох було обрано й Гену. Кожний складав невеличке резюме — чому він хоче це робити. І з цього дня розпочалася історія нашої організації — медичного загону спецпризначення «Білі берети. Київ». Потім — Медико-тактичної групи «Київ». Працювали з Міноборони — там була волонтерська рада. Нам підказували, куди треба їхати. Ми з Геною часто удвох проводили тренінги. І таких мінігруп у нас було декілька. Гена любив розказувати різні цікавинки з теорії та історії питання, що давало змогу краще зрозуміти й запам’ятати вивчене, акцентував на тому, як уникнути помилок. А я любила давати багато практики. Наші перші тренінги — це Васильків (для воїнів ППО), полігон «Дівички», їздили у Львів, Яворів, на полігон «Широкий лан» у Миколаївській області, потім — Краматорськ, Костянтинівка, Маріуполь, безпосередньо на лінію розмежування. Ми з ним читали лекцію у Національному університеті імені Богомольця, — після цього ректор запросив нас обох на роботу. Працювали і з підрозділами ССО — це більш професійна аудиторія. Фінансування не було жодного. Все, що заробляли на основних роботах, ішло на розхідники, на пальне, і на все, що було необхідне. Деякий час тестували виробників. Маємо подяки, грамоти — від Міноборони, керівників Повітряних сил, десантних військ. У Житомирській області на нашу честь навіть концерт організували. Але й ми викладалися на повну. Тренінги тривали по 6–8 годин, але й потім ще хлопці підходили, запитували, і все затягувалось годин на 12.

Відступ другий: війна випробовує на все

Виїхавши на нове місце дислокації — у Житомир, Геннадій потрапив у навчальний центр, де поглибив свої знання з тактичної медицини, одержав сертифікат і призначення як бойовий медик взводу безпілотних літальних комплексів роти технічних засобів розвідки, що брала участь у боях на Херсонському напрямку. Звільняли села Бериславського району — Потьомкіне, Нововоронцовка, Високопілля…

Запитую Галину, чи розповідав щось про це.

— Він настільки оберігав нас із донькою — навіть раніше, у мирний час: про проблеми ні слова, тільки про щось позитивне. І тепер так. Назвав якось село, із тих, що на слуху. Кажу: «Це ж передня лінія», а він заперечує: та ні, то інший населений пункт. У листопаді після визволення Херсона приїхав у відпустку. У нього «Повернися живим» інтерв’ю брали. Про свою роту технічних засобів розвідки сказав: «Ми не ходили у лобову атаку та не палили танки ворога — у нашої роботи інша специфіка». Він надсилав нам інколи відео, як працюють їхні «Лелеки» — і на розвідзавданні, і знищуючи ворога. Він дуже любив цих «пташок», і справді невипадково потрапив в аеророзвідку, хоч і з іншою місією, адже в юності займався орієнтуванням.Казав, що найважче на війні — втрачати побратимів, згадував двох саперів, які «врятували багатьох побратимів під час наступу на Херсонському напрямку», а самі підірвалися на мінах. Кілька слів сказав і про себе: «Лікую і людей, і машини. На фронті всі знання та навички стали у пригоді. Ми працювали не в одному наступі. І я був би радий, якби через мої руки проходило якомога менше людей».

— Насправді через його руки проходило багато людей, — пізніше прокоментував боєць із позивним «Борода». — Наприклад, за нормативними документами тактичні медики не мають права мати серйозні ліки для знеболення. Але Генка, як це йому властиво, покопався у джерелах, підняв свої старі матеріали, все перерив і таки відшукав два препарати, яких не було у протоколах, але їх дозволено було використовувати для знеболення.

Або інша ситуація. Буває, бійців контузить, а вони, знаєте як: «нічого страшного, пройде», ну й начальство каже: «не потрібно, то й добре, нехай працюють». А Генка завжди добивався повноцінного обстеження та лікування для бійців.

— І про «лікування машин» можна сказати, — додає Галина. — Від часу АТО, коли вони за свій кошт ремонтували машини й передавали їх на лінію вогню, мало що змінилося. Як і тоді, на автопідприємство надходило замовлення з фронту, Генині колеги підбирали необхідні запчастини, відправляли на передову, а Гена та його колеги вчергове приводили до ладу свої медеваки — медичні евакомашини. Тільки спочатку це були звичайні легковики з причепом, вкритим брезентом. Коли ж екіпажу дістався справжній медевак, зі спеціальним ліжком для пораненого, до якого під’єднана необхідна апаратура, Гена, який завжди був за кермом, дуже радів і казав, що їздить на крутій машині, хоч і дуже неновій.

— Загалом медичних екіпажів в аеророзвідці було шість, — каже Шах. — Підрозділ це був експериментальний, у якому взаємоузгодження, підпорядкування і взаємодія відбувалися по горизонталі. Бонд здійснив розроблення та імплементацію системи орієнтирів, для забезпечення ефективної та безпечної (наскільки це можливо в умовах війни) взаємодії з іншими підрозділами Сил оборони України. Наші побратими продовжують використовувати цю систему й нині.

«Професор» назавжди

…У суботу пораненого Геннадія Боднарчука доставили в Київську лікарню швидкої допомоги. Галя була біля нього. Лікарі запланували ще одну операцію — з порятунку лівої ноги, на якій була вражена артерія. У понеділок колегу і друга провідала Аня Павліченко. Її як лікаря стривожило те, що під час обстеження судин напередодні ввечері помітили тромби. На середу було призначено перев’язку під загальним наркозом, щоб детально дослідити, що з тромбами.

Далі — зі слів Галини: «Я вискочила додому — щось приготувати. Гена повідомив, коли його забирають на обстеження. Потім зателефонувала медсестрі, яка уточнила: так, його незабаром привезуть з обстеження. Приїжджаю — Гени нема. А тут — знову телефонує Шах: хочу провідати Гену, що привезти? Привозить цілу батарею «Боржомі». Чекаємо удвох. З операційної виходить один лікар і мовчки простує повз нас. Другий, третій… Мене викликає завідувач відділення і каже, що вони не змогли його врятувати: коли з каталки перекладали на операційний стіл, у Гени зупинилося серце, лікарі реанімували його півтори години… Далі я мало що пам’ятаю. Єдина думка, яка ще крутилася в голові: як я скажу про це доньці, котра на початку широкомасштабної агресії опинилася в Лондоні й там навчається. Добре, що поряд був Шах, потім обізвалися хлопці, з якими служив Гена, його медико-тактична група… Усі вони були на похороні… І говорили-говорили-говорили, намагаючись сказати все те, що не встигли сказати йому за життя…».

…У тому, що позивний у Геннадія Боднарчука — «Бонд», нічого дивного, похідне від прізвища, у нього і в акаунті домашнього комп’ютера стоїть 007. Але, як розповідали хлопці, у кожного в підрозділі є й друга, внутрішня кличка — її дають побратими, залежно від того, як тебе сприймають. Гену називали: «професор».

У реальному житті він неодмінно став би професором у своїй справі, що б не робив. Якби на Україну не напала рашистська нечисть.

Указом Президента України №776/2023 Боднарчука Геннадія Васильовича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Лариса ОСТРОЛУЦЬКА

Читайте також: