Микола Павленко. Малолітня матуся.
Епізодичний роман. Київ.
Український письменник. 2024
Роман Миколи Павленка глибоко психологічний, сповнений трагізму й оптимістичних сподівань. Події відбуваються на початку Другої світової війни, що сприймається, як певне віддзеркалення нинішніх тривожних днів, обтяжених широкомасштабною агресією рашистів.
Для багатьох зацікавлених читачів, котрі знають Миколу Павленка як автора науково-популярних книжок («Академік Глушков: погляд у майбутнє», «Для нинішнього і майбутніх поколінь», «Інформація. Мозок. Життя», «Учням про біоніку», «Окуляри для Розуму», «Віагра для Розуму, або Сповідь Вершителя», «Біблія Розуму, або Як стати щасливим», «Струмуюче крізь нас Життя безмежне, або Право на безсмертя») вибір теми та історичного тла здається несподіваним, хоча серед його прозових творів є також й історико-пригодницька кіноповість «Холодноярські тризуби, або Пригоди Якоба Штофке в Україні», присвячена сторіччю відродження державності в Україні, історико-пригодницький роман-дилогія «Далеке марево часу, або Останній рубіж отамана Шалого» та повість «Дві зустрічі, дві долі», приурочені 100-річчю Української національної революції 1917 – 1921 років (два останніх твори було номіновано на Шевченківську премію). Тож поява ще одного роману з нашої історії не повинна б викликати здивування. І все ж, на які питання шукає відповідь автор, звертаючись у романі «Малолітня матуся» до подій Другої світової?
… Дія роману відбувається в робітничому селищі поблизу залізничної станції. Трохи далі – невелике містечко за кілька десятків кілометрів від Шепетівки. Тривають важкі бої: це ситуація війни із залізничними перонами, переповненими біженцями, з вокзальним гамом, «гучними зітханнями» паровозів.
Тут з героїнею роману підлітком Валею, трапилася пригода, яка змінила все її життя… Вона відгукнулася на прохання жінки у військовій формі потримати на хвилинку немовля. Та так і не дочекавшись її, була змушена принести немовля в свою родину.
Яскравими мазками подається в романі відступ наших військ. «Відступаючі війська йшли через селище щільними колонами. Йшли засмаглі і запилені піхотинці з глибоко запалими завогненими від безсонних ночей очима, з речовими сумками і гвинтівками за плечима, йшли зв’язківці, прикордонники, сапери. Дорогою гуркотіли зелені фургони і тачанки з різним армійським скарбом. Часто гули вантажні машини, повні людей, ящиків і пакунків, раз у раз різко і наполегливо сигналячи, і солдати, лаючись, давали дорогу, притискуючись до парканів. Все це скупчення живої сили і техніки рухалося в густих клубах іржавого від сонячних променів, розігрітого, задушливого пилу, який роз’їдав очі, утруднював дихання і скрипів на зубах.»
Як же сприйняти війну людині, що жила мирним, іноді затишним життям зі своїми прагненнями і надіями на краще? Війна – це глибинне випробування: наскільки міцне твоє внутрішнє коріння, закладене твоїм родом. Спочатку воно оприявнюється в романі у співчутті відступаючим воїнам, у поданому їм, зголоднілим, шматка хліба. А далі, у незгоді жити поряд з ворогом, у намаганні чинити йому опір.
Відомо, що великі світові імперії досить тривалий час панували над підкореним населенням. Основна причина цього явища полягала в асиміляції завойованих народів. Вони на глибинно-сутнісному рівні втрачали поряд із власною землею свою мову, культуру, звичаї, і це призводило до усталених історичних наслідків.
Зовсім не так сталося з українським народом у цілому і, зокрема з краєм, про який веде мову автор роману. І нині ці високі цінності проявилися сповна. Вони й стали визначальними у взаєминах із сучасними загарбниками. Це наші люті вороги, такий однозначний і невблаганний вирок зробив наш народ. Тотальна відчуженість народу від загарбників – таким було їхнє тимчасове взаємоіснування. Воно постійно підживлювалося звичаєвим досвідом народу, який жив за його правилами і вподобаннями. Тож перемогти такий народ неможливо. Так підказує внутрішній сенс роману.
Серед випробувань, в які може потрапити людина, найсильнішим є випробування війною. Вона не просто ставить її у ситуацію морального вибору, а це вибір за найвищою мірою власне людського в людині.
За змістом роману, війна спочатку відкотилася від селища, де живуть і діють його персонажі, а затим настає і довгоочікуваний її кінець.
Якщо воєнний період у романі розкривається багатопланово з тими чи іншими змістовими своєрідностями, то повоєнне життя концентрується навколо героїні роману Валі. Це мов би ріка, що на початку скута порогами й від цього бурхлива, а далі виривається на широкий простір і спокійно несе свої води. Валя вся у турботах сімейних (вона виховує прийомного Василька, який називає її матусею), і громадських, бо активно живе серед людей.
Її особисте життя, за задумом автора, сповнене світлих прагнень, сподівань, пов’язаних з особистісним зростанням сина, а також очікуванням непізнанногощекохання і відчуття його таїни.
Розв’язка роману підноситься до рівня кульмінації. Валя, працюючи у вокзальному ресторані, через 14 років впізнає рідну матір і батька Василька. Ось де духовна дилема. Чи пройти їй, як незнайомці, повз цих людей і жити спокійно зі своїм Васильком, чи нагадати цій жінці про себе і про сина, долю якого вона вручила Валі у тій незбагненній ситуації. Й Валя обирає останнє, хоча це загрожує тим, що рідні батьки його можуть забрати.
Високу майстерність демонструє автор роману при описі стану природи: ранку, заходу сонця, вітру, шуму, дощу, падолисту тощо. Тут кожна словесна «замальовка» переростає у слуховий або зоровий образ у цілісності, несучи його неповторність та емоційну привабливість.
Оповідки бувалого фронтовика Другої світової, які продовжують книжку, скоріш претендують на окремішнє самостійне художнє існування. Ці міні-твори об’єднані тематичним циклом, сюжет кожної оповідки інколи дещо суб’єктивний в оцінках. Тож війна постає перед читачем такою, якою її сприймає герой, а отже і автор.
Кожна оповідка – це скупий фрагмент буття героя у вирі неординарних воєнних подій. Так, оповідка «Вбивство» занурює нас у події під Будапештом у лютому 1945 року. Тут читач чітко відчує, як «сатаніє крижаний вітер» і триває нескінченний гуркіт зривів снарядів. А на цьому тлі – непоодинокі морально ганебні ситуації грабунку та ґвалтування з боку визволителів, що так нагадує нинішні дії «визволителів» рашистських.
Герой цієї оповіді постає перед моральним вибором, отримуючи наказ розстріляти фріца, який пристав до гурту мадярських полонених. Автор спонукає читача відчути розгубленість героя, роздуми над тим, як це «бути вбивцею людини» не в бою. Усе це викликає суперечливі реакції – від заперечення до намагання зрозуміти героя, який раптом усвідомлює, що відмовою виконати наказ фактично прирікає себе на смерть.
Трепетно описуються в оповіданні «Сонцесхід у Румунії, або Це було кохання» сцени світлого почуття, що їх будь-якої миті може обірвати смерть. Глибину емоцій закоханих лікарки і лейтенанта передано через образ коня, що з опущеною головою приречено прямує за закоханими. А ще через звучання трофейної скрипки в руках молоденького солдатика, який небавом загинене.
Оповідка «На волосині» відкриває читачеві миттєвості війни, які замовчували в офіційних джерелах. Автор (від імені свого героя) розповідає про неприязнь, з якою ставилося румунське населення до радянських «воїнів», про страх перебування у «чужій ворожій стороні», коли життя на волосині.
Образ старого солдата («Старик»), який у пеклі війни дбайливо зберігає – як щось дуже дороге його серцю – пожовклий від часу аркуш паперу, текст якого завчений напам’ять. Це документ про події 1936 року, коли за самовідданий вчинок йому як колгоспному сторожу, що з ризиком для життя відстояв колгоспну комору від грабіжників, оголосили подяку і навіть видали про це посвідку. І, водночас, його тяготять гіркі думки про загибель старшого сина, про відсутність звісток від середнього, про невідомість і тривогу за молодшого.
Так щоразу, занурюючи читача в ситуації свого героя, автор ненав’язливо змушує і заохочує до порівнянь із нинішньою війною, присвятивши завершальні оповідки теперішнім подіям («Ave, Natura!», «Погодна пригода», «Страх. Зізнання орка», «Люди-мухи»).
Минув час, і знову ллється кров, і панує «дикий танок зловтішної і тріумфуючої Смерті». Ніхто з героїв цих оповідок не знає, чи збудуться їхні надії на особисте повернення до мирного життя.
Чим може бути повчальним цей твір сучасному читачеві? Особливо зараз, під час російсько-української війни? Відповідь дає сам автор, обираючи епіграфом цитату Шевченківського лауреата Михайла Слабошпицького: «Минуле не хоче вмирати. Якщо задуматися над ним, воно може пояснити і сьогоднішнє».
Василь КРЕМЕНЬ,
президент Національної академії педагогічних наук України,
президент Товариства «Знання» України, академік НАН України.