ХАЙ БУДЕ П’ЄСА!

Цими словами вже традиційно відкрив Третій Фестиваль перших п’єс один із його ініціаторів й ідеологів полковник Дмитрашківський. Шалений кінець липня досі вибухає у мені спогадами, картинами, звуками, запахами і смаком точно зайвої енської чашки кави.

Передивитися/переслухати в акторському виконанні 30 п’єс за вісім днів – ще той марафончик. Під силу хіба що професіональним критикам. І справа навіть не в тому, що треба виділити на це прірву дефіцитного часу. Для мене лімітуючим фактором є саме емоції. Витримати шалений шквал піднесень, радощів, суму, співпереживань, та що там приховувати — навіть сліз — це для мене, зізнаюсь, надскладно. А Третій фестиваль перших п’єс, який нещодавно зарядив у свою програму саме такі твори — справжні і щирі, здатні пробити найтовщу шкуру, поглинути з маківкою найвищі особистості й інтелекти. Тому я осилив тільки третину репертуару фестивалю, керуючись своїм особистим інтересом.

Відкрила Фестиваль вистава «Лимони» за п’єсою, яку написав і поставив кумир молоді (про «кумирство» — інформація перевірена опитуванням цільової групи), популярний актор і режисер, військовослужбовець Максим Девізоров. Він же зіграв й одну з головних ролей — старшого групи, яка за дивними обставинами складається з нього та ще двох його братів. Старші брати «тягнуть службу» і намагаються навчити розуму найменшого — роздовбая, зальотника та ще й ігромана.

Я питав Максима, наскільки, на його думку, ігроманія поширена у війську і чи ставив він перед собою ціль лупонуть по цьому бридотному явищу. На що Максим з притаманним йому флегматизмом відповів, що просто писав про життя, а що вже вийшло, те й вийшло. Глядацька зала Нової сцени Театру імені Лесі Українки (тут проходили перші три і останній дні Фестивалю) раз по раз вибухала сміхом. То від безпосереднього нахабства і брехень найменшого брата – солдата на позивний Печенька, то від пантоміми четвертого персонажа — бліндажної Миші, то від монолога-роздумів головного героя про цінність грамот та інших відзнак і заохочень, якими відзначають військовослужбовців. У цій п’єсі, так і в інших ветеранських виставах, на певні жарти та повороти сюжету по-різному реагують ті, кому довелося/доводиться служити, й люди цивільні.

Цікаво, що в іншій п’єсі, де Максим грає битого-перебитого життям і службою Сержанта, у одній зі сцен його герой знову має справу з ігроманом і знову щиро намагається вирвати свого товариша й підлеглого з лап залежності. Дуже сильний і показовий монолог Сержанта про таку залежність і про способи її подолати. Сцена дуже мила, написана й зіграна з гумором. А ще герой Максима примудряється з апетитом з’їсти кілька пиріжків, хоча поза сценою, як зізнається актор, він намагається скинути вагу. Чого не зробиш заради мистецтва. Загалом же п’єса «Трішки більше чотирьох» аж ніяк не комедія.

За словами її автора — ветерана-драматурга Віталія Гребінника — це історія про сина та батька через призму російсько-української війни. «Ключова подія для їхньої сім’ї – війна. У 2014-му батько добровільно пішов до військкомату. Це стало руйнівною подією, і невдовзі сім’я розпалася. Син дорослішав без батька. Його шлях в самостійне життя ми спостерігаємо всю п’єсу. Трішки більше чотирьох — це метафоричний рубіж часу, який виникає впродовж всієї історії. Це й перші чотири місяці служби Десантника, це перші чотири роки без батька для Малого. Трішки більше чотирьох років — це час, який знадобився Малому, щоб прийняти втрату. Трішки більше чотирьох років — це також термін служби добровольців без демобілізації під час повномасштабної війни. Також у п’єсі трішки більше чотирьох сцен та трішки більше чотирьох дійових персонажів в цих сценах», — каже Віталій.

П’єса «Трішки більше чотирьох» написана цьогорічним випускником курсу драматургії Театру ветеранів. Театру, ідея якого за словами одного із співзасновників, народилася в ТрО Медіа, комунікаційному підрозділі сил ТрО. «Ми зрозуміли, що ветерани потребують простору, де їх почують. Так з’явилась ідея створити театр, в якому самі ветерани могли б розповідати свої історії», – пояснює співзасновник Театру Ветеранів, начальник відділу комунікацій Командування Сил ТрО ЗСУ полковник Олексій Дмитрашківський.

Зараз Театр ветеранів працює як спільний проєкт ТрО Медіа і Театру драматургів. За словами куратора курсу Максима Курочкіна, Фестиваль перших п’єс і перформативні (сценічні) читки п’єс випускників курсу — це фінальний етап навчання драматургів-ветеранів. Тут я маю додати, що сам навчався на цьому курсі, і п’єса Віталія, як й інші сім п’єс, про які йтиметься далі, створювалися на моїх очах. Тож чесно попереджаю, що цей звіт про побачені мною п’єси/читки не просто суб’єктивний, а суперсуб’єктивний.

Не буду тут писати і про свою п’єсу «Мастодонти, мамонти, слони», якось іншим разом.

Організувати Фестиваль, знайти акторів, реквізит, приміщення тощо – це непросте й недешеве завдання. Добре, що допомогли посольство Королівства Нідерландів в Україні та Goethe-Institut. Що надали свої приміщення Театр ім. Лесі Українки, Кримський дім і Театр драматургів. Але ще була задіяна величезна енергія волонтерів, витрачено їхній час.

Багато акторів українського театру й кіно саме на волонтерських засадах грали у виставах/читках Фестивалю, часто не в одній, а в кількох. Наприклад, актор Театру на Подолі Ігор Волков витратив на репетиції й участь у Фестивалі усю свою відпустку, зігравши чималенькі ролі у трьох виставах.

Одна з них – «Недопитий чай» Катерини Солдатової, драматургині-ветеранки. «Тактичний медик Катерина «Алабама» їздить між фронтом і тилом, рятуючи поранених, підтримуючи родини бійців і намагаючись пережити власну втрату — зникнення коханого Саші. Її шлях проходить через Бахмут, евакуаційні машини, київську квартиру з проросійським батьком, абсурдні поради цивільних і короткі миті тепла з екіпажем. Це трагікомічна п’єса про любов, війну, пам’ять і людину, яка вміє зупиняти кров, але не завжди знає, як зупинити власний біль», – розповідає про свою п’єсу Катерина.

П’єса значною мірою автобіографічна. Я дивився цю виставу з-поза куліс, тому що Катя довірила невеличку роль і мені. Роль батька-тирана головної героїні, який ще й типовий сєпар-ждун за своїми поглядами. Упізнаваний персонаж у трєніках, з радянським прапорцем і закладками на ютюбканали провідних російських пропагандистів у смартфоні. Маленький епізод великої сімейної драми розміром з країну.

Виставу «Арт-терапія» я дивився вже з глядацької зали. «Після війни кілька ветеранів проходять курси арт-терапії. Через вправи, імпровізації, написання листів і власних історій вони намагаються розібратися з досвідом війни та повернутися до мирного життя. Паралельно перед глядачем постають фрагменти фронтового минулого – страх, втрати, провина, дружба і моменти тепла, які народжуються посеред пекла.

«Арт-терапія» – це історія про неможливість і спроби пояснити війну тим, хто її не бачив, і про спробу знайти слова там, де зазвичай залишається лише тиша», – розповідає про свою п’єсу Андрій Іванюк. У соцмережах він більш відомий як Andy Iva. Андрій – український актор, кіно- та театральний режисер, драматург і сценарист, а також військовослужбовець ЗСУ. Це не перша його п’єса. Навесні я подивився його моновиставу «Боятися немає сенсу» та читку п’єси «Горизонт подій» у Київському академічному театрі юного глядача на Липках. Хочу ще подивитись зрежисований ним повнометражний фільм «Східняк», що базується на власних армійських щоденниках Андрія.

«Арт-терапія» – це приклад того, наскільки небезпечно (жартую) знаходитись поруч із драматургами. Бо в черговій виставі можете побачити себе, та ще й з несподіваного ракурсу. Усю «базу» — вправи арт-терапії — Андрій творчо списав із перших двох тижнів занять цьогорічного курсу драматургів Театру ветеранів. А от вже реакції учасників на ці вправи — частково віддзеркалені з тих, що я бачив на власні очі, частково домальовані уявою автора п’єси, а, може, й такі, що він переживав їх у душі, хоча вони й не вихлюпувались назовні. У п’єсі багато ненормативної лексики, але (як і в багатьох інших згаданих тут п’єсах) звучить вона органічно, бо часто це найшвидший, найкоротший і наймісткіший спосіб описати ситуації, в які ми потрапляємо у ці часи, у цій війні.

Ну й головний висновок зі сказаного Андрієм, на мою думку, такий: і ветеранам, і всім українцям треба чимало зусиль і часу витрачати на врегулювання своїх менталочок. І держава, влада, сьогоднішні та майбутні лідери та очільники мусять це враховувати і планувати як спеціальні програми для зміцнення та відновлення душевного здоров’я нації, а ще — так і вписувати ці штуки наскрізно в усю державну діяльність.

Кажуть, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. І це вкотре підтверджує п’єса «ТВО». «Під час війни колишній педагог отримує позивний «Байрон» і стає «тимчасово виконуючим обов’язки» купи посад, формальних і неформальних. Це драматична історія про війну без окопного героїзму й гучних битв. Офіцер «Байрон» (здогадайтеся з трьох разів, ким він був у цивільному житті) виконує десятки обов’язків: працює з військовими й цивільними, повідомляє про загиблих, допомагає живим, підтримує друзів і намагається зберегти власну людяність. Через фронтовий побут, дружбу, кохання, втрати й абсурд війни п’єса розповідає про людей, які щодня тримаються одне за одного, щоб не дати темряві перемогти. Сповнена гумору, тепла, дружби й болю, ця п’єса показує війну через щоденне життя людей, які продовжують любити, жартувати і мріяти попри все», – розповідає про свою п’єсу ветеран і драматург, чинний військовослужбовець Руслан Грищук. Руслан— майстер короткого жанру. Якось він читав нам на курсах оповідання про котика, який не захотів переїжджати зі своїми годувальниками-військовими на нову позицію. Називається оповідання «Сезечешник». Влучно і з гумором.

За героєм іншої п’єси теж тягнеться, починаючи з позивного («Жур»), його цивільне минуле. «Журналіст-невдаха, волонтер у психоневрологічному диспансері йде на війну, потайки сподіваючись знайти ту саму історію, яка зробить його відомим на всю планету. Проходячи через випробування та поранення, він отримує навіть більше, ніж сподівався», – анотує свою п’єсу Олександр Іваницький. Насправді Сашко применшує результати та значення свого журналістського періоду життя. Він допоміг багатьом людям. Один з героїв його репортажів і, відповідно, п’єси, був присутній у залі. Традиційно після вистав проходить обговорення, і цей чоловік виступив і розповів, як репортаж Сашка врятував і справу усього його життя, та й, власне, саме життя.

А ще мені дуже подобається назва: «Сто паперових стаканчиків, блакитних, як небо». І не треба ні анотацій, ні реклами. Інтрига вже створена і формує бажання прийти й подивитись: чому сто, чому паперові, чому блакитні і що ж хоче сказати автор, спроможний одним рядком зацікавити й заінтригувати.

Богдану Остроушенку – двадцять шість. І він вже ветеран, якого демобілізували за станом здоров’я. Герой його п’єси зізнається, що ніяк не може усвідомити цей факт. «Тисяча очей» – монодрама про молодого ветерана, який намагається зрозуміти, чому після повернення з війни його продовжує тягнути назад – туди, де було найстрашніше. Фронтові епізоди, чорний солдатський гумор, випадкові порятунки, загиблі побратими й химерний сон поступово переплітаються з реальністю. Війна перетворюється на міфічний простір, з якого неможливо повернутися таким, яким увійшов. Герой, який повторює: «Я нічого не бачив», зрештою відкриває іншу правду: після бою жоден воїн не повертається сам. Загиблі продовжують дивитися на світ його очима. І герой говорить: «Я нічого не бачив. Тепер я бачу їх усіх», – так описує зміст своєї п’єси Богдан. На початку курсу Богдан хотів писати п’єсу про щось глобальне – протистояння добра і зла, змагання Пекла і Раю. Колись, сподіваюсь, він реалізує цю ідею, бо й нині пропонує несподівані ракурси для вивчення вічних тем. Але класичний прийом – писати, спираючись на власний досвід – теж спрацював потужно. На сцену герой п’єси виходить у лицарських обладунках, які (як мені здається) мають символізувати вразливість і силу одночасно. А ще це перегукується із захопленням Богдана, який знається на холодній зброї і уміє битися на мечах. За фахом і освітою кінорежисер, Богдан мріє зняти лірично-символічний (не знаю, чи є такий жанр) фільм. Теж про ветерана, тільки тих воєн, коли билися ще шаблями. Сподіваюсь, йому це усе вдасться.

«Діяти за обставинами» – так називається п’єса Олени Шацевої. «Однієї ночі на початку повномасштабного вторгнення військова Марина, її партнерка Наталя та п’ятнадцятирічна Соля ховаються в коридорі квартири, очікуючи можливого входу російських військ до міста. Замкнені в тісному просторі між страхом і невідомістю, вони по-різному реагують на смертельну загрозу: борються, завмирають або шукають шлях до втечі.

Поки небезпека наближається, кожна з них змушена зробити власний вибір між любов’ю, відповідальністю та самозбереженням. «Діяти за обставинами» – це психологічна драма про те, що страх здатен зробити з людьми і тими, кого вони люблять», – анонсує свою п’єсу Олена. Образи героїнь п’єси виявились настільки потужними, що на сцені Театру ветеранів вони з’являлись двічі, у різних постановках двох режисерок – Олени Щурської й Наталії Торжевської. Взагалі, про режисерські роботи на Фестивалі, про цікаві знахідки й відкриття, як і про роботу акторів, художників, команди ТрО медіа, яка забезпечувала логістику Фестивалю і в останні дні мало вже не падала з ніг, варто писати окремо, але це вимагає як мінімум ще стільки ж додаткового тексту, чого не може собі дозволити газета, хай навіть і тижневик.

Огляд робіт своїх однокашників за драматургічними курсами для ветеранів завершу цитуванням допису відомої журналістки Ольги Мусафірової: «Заключний удар – від драматурга-ветерана Валерія Пузіка, письменника (книги «З любов’ю – тато», «Бездомні пси», «Моноліт», «Я його бачив живим, мертвим і знову живим», «Шахта. Ранкове зведення», у співавторстві –«Наші Котики»), режисера, віднедавна члена українського ПЕНу. Сценічна версія п’єси, за словами Валерія, скорочена – інакше б вистава «Tengo frio» тривала дві з половиною години.

Tengo frio означає іспанською «мені холодно». У складі підрозділу є колумбієць Лео, Леопардо. Я нещодавно писала текст про побратимів з Інтернаціонального легіону, які ще за життя просили у разі загибелі поховати їх біля свого командира у селищі Млинів. Згодом легіон було розформовано, його бійці потрапили у різні підрозділи. Лео, вочевидь. — один із них… На фестивалі нема жодного сюжету «з голови», з творчої уяви.

У «Tengo frio» кілька ліній, серед яких виокремлюється та, що вражає найбільше. Загиблі продовжують залишатися поруч із живими. Тінями, образами. З ними розмовляють, радяться, почасти вони стають ближчими, ніж чинне оточення і навіть рідні. Дуже холодно від усвідомлення цієї реальності», — пише Ольга Мусафірова. Додам від себе, що діалоги у Валерія – це просто якийсь гірський потік кришталево чистої води. Вони просто линуть, змінюючи темп залежно від задачі, яку вирішує автор. Ну й у саме цій п’єсі особливого звучання діалогам надає те, що часто спілкуються люди різномовні – українці та колумбійці, які знають мовою одне одного хіба кілька слів. А не порозумітися, сидячі в «норі» понад місяць — ну без цього ж просто неможливо ні жить, ні воювать, ні жить-воювать.

Ну ось такими були мої враження від відкриття Фестивалю та восьми п’єс моїх товаришів, з якими я гриз драматургічну науку у Театрі ветеранів цих весни-літа. Щодо самих ветеранів-драматургів… Я щасливий, що познайомився з ними. Вони такі різні. І такі схожі. Такі сильні і мужні. І такі вразливі.

Найкращою підтримкою кожному із згаданих тут драматургів-початківців була б увага авторитетних театрів, популярних театрів, які би взяли ці п’єси у репертуар. Не тому, що це п’єси ветеранів, ні. А тому що вони дійсно класні і цікаві. Тому що це п’єси драйвові і сучасні.

Олег ЛИСТОПАД

На фото: афіші художників Олексія Єрмоліна та Андрія Туменцева/ТрО Медіа