Усім українським закладам вищої освіти сьогодні дуже непросто: окрім налагодження роботи «тут і сьогодні», спільноти складають плани «на після війни». Думають про джерела фінансування, безпеку, кількість студентів тощо. Але найскладніше все ж університетам з окупованих міст. Їхні будівлі зруйнували російські загарбники, і колективи цих закладів відновлюють роботу майже «з нуля».
Один з таких ЗВО – Приазовський державний технічний університет з Маріуполя. Директорка Навчально-наукового інституту економіки і менеджменту ПДТУ Олена Хаджинова нині входить до складу координаційної групи з відновлення роботи закладу. Про те, як університет відновлює роботу, про будні та плани закладу Олена Вікторівна розповіла газеті «Світ».
– Олено Вікторівно, я бачу фото зруйнованих корпусів університету в Маріуполі. А яким університет був до війни?
– У нашому виші два навчально-наукових інститути, п’ять факультетів і три коледжі. Після 2014 року університет, як і Маріуполь, дуже змінилися. Місто стрімко розвивалося, потребувало молодих і кваліфікованих кадрів, і ми їх готували. Останні три роки, наприклад, виконували три великі проєкти, пов’язані з біоінженерією. Придбали сучасне обладнання, працювала сильна команда, до якої увійшли науковці кафедри біомедичної інженерії, медики, механіки, інженери та інформаційники. Результати проєкту почали впроваджувати в медичних закладах міста.
Ми маємо плани (і впевнена, що вони будуть здійснені) щодо 3D моделювання кісток та суглобів для лікування людей. У нашому інституті виконували крутий проєкт з цифрової економіки. За підтримки Європейського Союзу та програми «Еразмус +» створили навчально-практичну лабораторію цифрової економіки, з сучасними графічними станціями та програмним забезпеченням. Діджиталізація і цифровізація сьогодні дуже важливі. Ви ж бачите, як швидко відновили дистанційне навчання школярів (за кордоном наші діти продовжують навчання-онлайн в українських закладах), як за допомогою цифрових технологій підтримують вимушених переселенців, науковців, педагогів. Лабораторія почала працювати 19 лютого, за кілька днів до війни.
В університеті близько трьох тисяч студентів і вісімсот співробітників (якщо рахувати разом з коледжами). У нас 26 спеціальностей, 216 освітніх програм. Ми раділи, що у минулому році до нас на підготовче відділення вступило чимало іноземців. Найбільш затребуваними є економічні, транспортні, енергетичні, механіко-машинобудівні спеціальності.
– Що відбувалося в університеті 24 лютого? І яким був початок війни особисто для вас?
– Я живу в мікрорайоні Східний, з наших вікон видно блок-пости Збройних сил України. 24 лютого на цих блокпостах увімкнули звернення Президента України Володимира Зеленського до російських військових, і нам було чути… Було ухвалено рішення викладачам залишитися вдома, а студентам – в гуртожитках. Всі завмерли в очікуванні. А 25 лютого почалося бомбардування селища Сартана, яке межує з містом. Російські війська проривалися до Маріуполя через Сартану, почалися бої.
Наступного дня в університеті зібралися керівники інститутів, факультетів та відділ кадрів. Збирали архіви, особисті справи, переміщали документи в сховище (у нас стара будівля і глибокі, надійні укриття). Події розвивалися дуже стрімко. За три дні я змінила три місця проживання: зі Східного перебралася до батьків, потім – у центр міста. Але з 1 березня почався масований обстріл і центру також…
25-25 лютого ми готували укриття, а з 26 лютого університет уже приймав біженців з Сартани і Талаковки. Люди приїжджали «в чому були», без теплих речей і без продуктів. Місцева влада привозила воду і сухпайки. Але людей більшало, до нас приходили також жителі з дітьми (навіть з немовлятами) з найближчих будинків. Людей зібралося понад тисячу…
Добре, що більшість студентів з гуртожитків виїхали. Але були й такі, яким не було куди їхати (наприклад, з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей). Наш комендант гуртожитку готував для них їжу на вогнищі. На жаль, під час одного з обстрілів його було поранено.
Потім їжу перестали привозити, магазини були порожні. У місті закінчився бензин (його знаходили у розбитих машинах), зник зв’язок.Університет теж обстрілювали, люди виходили на вулицю, гинули. Їх ховали на клумбах, у перерві між обстрілами. 5 березня я виїхала з міста, і це було щасливою випадковістю. 4 березня увечері «через десяті руки» отримала повідомлення, що моя донька-студентка зуміла вибратися з Харкова до Дніпра. Вирішила – пора їхати.
Пройшла чутка, що 5 березня буде «зелений коридор», я забрала батьків і ми поїхали. На три родини було три автівки, на вільні місця взяли в машини незнайомих жінок та дітей.
На блокпосту на виїзді з міста українські військові побажали нам удачі, адже попереду були лише росіяни. Рашисти постійно зупиняли, перевіряли речі. Але ми їхали майже без речей, тому дивитися було нічого (до речі, уже через тиждень з міста неможливо було вивезти навіть ноутбук, окупанти забирали всі гаджети). Біля Федорівки перед Запоріжжям колону зупинили і повідомили, що чоловіків не випустять. Заблокованими залишилися сто машин. Ми розділилися: я зі свекром поїхали, щоб вивезти жінок і дітей, а чоловік зі своєю мамою залишився на трасі. Лише наступного дня дізналася, як розвивалися події далі. Приїхав голова однієї з місцевих громад і переконав людей не лишатися на трасі на ніч, забрав усіх в село. Людей розмістили в спортзалі, жінок з немовлятами забрали по домівках. Наступного дня місцеві показали маріупольцям якусь непомітну об’їзну дорогу-грунтовку і вони «прорвалися».
Як пізніше з’ясувалося, ніякого «зеленого коридору» 5 березня не було.
– На сторінці університету у фейсбуці я читала, що викладачі університету створили ініціативну групу і почали координувати роботу з відновлення роботи вишу у місті Дніпро. Розкажіть, будь ласка, як це було?
– У квітні не працював сайт закладу (сьогодні його робота відновлена), зв’язку з багатьма викладачами та студентами не було. Ми не знали, хто зумів виїхати, а хто ні. Дуже хвилювалися. Створили спільну університетську групу у вайбері та гугл-форму для реєстрації і почали «збирати» нашу спільноту. Дуже радіємо, коли людина реєструється. Це означає, що вона вижила і в безпеці. На сьогодні із заблокованого Маріуполя зуміли вибратися близько 400 викладачів (тобто половина). Більшість з них сьогодні в місті Дніпро. Зареєструвалися в гугл-формі й півтори тисячі студентів. Дуже сподіваємося, що ті, хто не виходить на зв’язок, просто не мають для цього технічної можливості.
Ми й на мить не припускали, що університет «помер». Ні, ми працюємо, маємо стратегічні плани, сили, волю, бажання. А головне – величезну підтримку освітян України і Європи.Одразу запропонував допомогу Національний технічний університет «Дніпровська політехніка». Вони допомогли з розміщенням, комп’ютерами, допомогли налагодити роботу з казначейством тощо. І найважливіше, надали свою освітню платформу для відновлення навчання. Така допомога і підтримка – безцінна!
Це було неймовірно: нам щодня писали і телефонували колеги з усіх регіонів України (з Києва, Харкова, Херсона, Одеси, Миколаєва, Кам’янця-Подільського, Житомира), пропонували на волонтерських засадах викладати в університеті. І це теж неоціненно, адже чимало наших науковців поки що не мають можливості виїхати з Маріуполя. На жаль, є втрати і серед викладачів, і серед студентів. Хтось загинув під час обстрілів, у когось – не витримало серце…
– Чи є інформація, в якому стані сьогодні знаходяться будівлі університету?
– Будівлі дуже пошкоджено. Повністю згорів четвертий корпус, зруйновано п’ятий, реконструкцію якого ми нещодавно розпочали. (До війни встигли замінити вікна, створили проєкт капітального ремонту). Немає жодного корпусу, в який би не влучили снаряди.
– Чи є план перших кроків з відновлення закладу?
– 18 квітня ми відновили дистанційне навчання. Поки що маємо завдання-мінімум: відновити дистанційну роботу всіх структур університету. Жартуємо, що маємо план: «день простояти та ніч протриматись».
Віримо, що Маріуполь буде звільнено і ми зможемо повернутися. Нехай і не зовсім одразу… Тому вже сьогодні думаємо, як відновити університет у майбутньому. Розуміємо, що технічний заклад вищої освіти буде дуже потрібним для підготовки кадрів, які відбудовуватимуть не тільки наше місто, а й усю країну.
Ми відбудуємо університет, і він буде по-справжньому новим і європейським. І головне, у ньому викладатимуть загартовані люди, які пройшли війну, цінують свободу, взаємовиручку і патріотизм.
Спілкувалася Світлана ГАЛАТА