Зовні двері кімнати 161 у головному корпусі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» нічим не відрізняються від інших. З напису на них можна лише дізнатися, що всередині міститься відділ технічних засобів навчання та інформаційне бюро. Але, переступивши поріг, наче потрапляєш в іншу епоху: кімната має практично той самий вигляд, що і 120 років тому.
Звісно, так було не завжди. Нещадні буревії часу впродовж багатьох десятиліть ретельно вихолощували з цих приміщень навіть сам дух минулого, не кажучи про його матеріальні ознаки. Те, що було найбільш вартісним — у період ранньої радянщини здебільшого перекочувало у квартири нової «еліти», звільнені відомо в який спосіб від колишніх господарів — «буржуїв» та іншої «контри». Щось пішло під сокиру, на багаття і смітники. Щось — зістарилося природним шляхом або «морально застаріло» й було списано через непотрібність: у ліпшому разі — в музеї, у гіршому — на ті ж звалища. Зрештою під час «розвинутого соціалізму» інститутські службові кабінети стали схожими між собою. Як, власне, і всі казенні приміщення того часу.
161-та — не виняток. «Махрова совдепія» — так схарактеризував її нещодавній вигляд начальник відділу технічних засобів навчання Віктор Лазаренко, який працює тут з 1987 року.
— Через те, що на дверях написано «Бюро інформації», до нас завжди приходило багато відвідувачів, — каже він. — Обстановка, яка була раніше, — ентузіазму їм не додавала.
У 90-х йому до рук потрапив альбом 1903 року, випущений до 5-річного ювілею Київської політехніки. І в ньому серед інших світлин Віктор Васильович знайшов фотографії «своєї» кімнати — колись це була інститутська бухгалтерія. Побачив її справжню: оздобу, від якої нічого не лишилось, атмосферу, яка давно вивітрилась. Каже, порівняв «як воно було, і те, у чому ми на той час перебували», і — загорівся повернути кімнаті первозданний вигляд. (Забігаючи наперед, зазначимо, що це більш ніж вдалося: тепер сюди навіть приходять фотографуватися).
ЗРОБЛЕНО З ЛЮБОВ’Ю
Ідея виношувалась довго, але почати її втілювати у життя випало лише 2019 року, коли з’явилась можливість відремонтувати приміщення. Фірма, яка виграла тендер, виконала свою частину роботи, все інше робили самі співробітники — Віктор Лазаренко з двома колегами — інженерами Олександром Долгертом і Миколою Невмержицьким. Як каже Віктор Васильович, працювали «на голому ентузіазмі»: під час літніх канікул кілька разів додатково покрили паркет купленим за свої гроші лаком, зробили «по фотографії» проводку, вимикачі, освітлення. Тепер світильники так само, як 120 років тому, звисають зі стелі і їх можна підіймати й опускати, а в один з них навіть вкручена справжня лампочка Едісона — сучасна, але виготовлена за технологіями кінця 19–початку 20 століття. Окрім того, поставили біля входу бар’єр — Віктор Лазаренко розповідає, що балясини для нього купив ще наприкінці 90-х по акції в одному з господарських магазинів, і відтоді вони лежали у нього вдома, чекаючи свого часу. (До речі, цей бар’єр мав практичну користь, коли розпочалася пандемія ковіду: численні відвідувачі не могли вільно пройти в кімнату, а отже, зберігалася необхідна дистанція).
Далі — більше. Співробітники відділу на чолі зі своїм начальником почали наповнювати кабінет автентикою — знов-таки звіряючись з історичними світлинами. Звісно, фотографічної точності досягти не вдалося (та це було й нереально), але схожість очевидна. «Мені хотілось, щоб ця кімната мала вигляд, максимально близький до того, як було в 1903 році, — каже Віктор Васильович. — Наскільки було можливо, ми це зробили. Тут є меблі того часу, а ті, що нові — зроблені під старовину». Він не любить зневажливого слова «новоділ», каже, що краще вживати інше — «репліка». Такі «репліки» телефонних апаратів стоять на старовинному столі — вони повністю робочі й майже не відрізняються від своїх далеких пращурів. Поруч з ними — дерев’яна рахівниця, чорнильниця, преспап’є, канделябр із трьома свічками.
Настільна лампа, що стоїть біля входу на шафі й створює особливий затишок, насправді теж сучасна. Хоча є тут і справжня гасова, котрою, як і свічками, можна користуватися під час відключення світла — норми пожежної безпеки це дозволяють. (До речі, гасова лампа — це український винахід, нагадує Віктор Васильович. Її винайшли в середині 19 століття львівські аптекарі).
А навпроти — автентична вішалка з двома парасольками-тростинами, потертим портфелем і сумкою-планшетом періоду Першої світової. Бракує лише калош, які століття тому відвідувачі залишали біля дверей.
СВІДКИ МИНУЛОГО
Віктор Лазаренко може розповісти історію походження кожного експонату цього дивовижного інтерактивного музею.
— Крісло, яке стоїть біля входу, дідусь однієї нашої співробітниці купив у 1916 році на Євбазі. Вона сказала: «Воно мені дороге як пам’ять, але поки що нехай постоїть у вас». На столі біля нього — стара друкарська машинка. На фотографіях я розгледів «ундервуд», але ми її не знайшли, тож поставили «рейнметал». Ось ця етажерка подорожувала кілька десятиліть з моїми друзями-військовими. А коли вони померли, їхні діти подарували її мені. Оцю старовинну шафу співробітниця КПІ уступила нам по дуже демпінговій ціні. По суті, це був подарунок університету. Бо звичайна ціна таких меблів у кілька разів вища.
З антикварними меблями й предметами, виробленими під старовину, тут сусідять артефакти різних епох. Наприклад, у шафці зі скляними дверми — звичайна, на перший погляд, каменюка, яка виявилась фрагментом зруйнованої берлінської стіни (колишній співробітник відділу Павло Рибалко був у Німеччині під час історичного дійства і навіть брав у ньому участь, тож і привіз університету сувенір), поруч — заіржавіла банка консервів (привіт з 90-х), і тут же — кілька чарок (або ж, як їх раніше називали — лафитників) зразку початку 20 століття.
«Їх можна торкатися?» — питаю господаря, обережно беручи в руки одну з них. «Можна навіть скористатися, — усміхається він. — Коли трапиться нагода відсвяткувати нашу перемогу».
А в глибині старовинної шафи причаїлася армійська шинель «родом» з нещодавніх 80-х років — свідок вже зовсім новітньої історії. «На початку війни ми з дружиною 42 дні жили тут у підвалі разом з іншими співробітниками університету й укривалися цією шинеллю», — розповідає Віктор Васильович.
Ще одна шафа — книжкова — була виготовлена, ймовірно, у 50-х роках минулого століття. Її «облагородили» характерною надбудовою, зробили різьблені ручки — і так вона вписалася в інтер’єр та зайняла місце поруч зі старовинним штативом для фотоапарата (який, можливо, теж «брав участь» у створенні згаданого фотографічного альбому).
«КОЛИ Є ІДЕЯ…»
Але предметом найбільшої гордості Віктора Лазаренка є антикварний стіл-бюро початку 20 століття, про ринкову вартість якого навіть страшно подумати. «Коли довго ходиш до людей і просиш, щоб уступили в ціні, зрештою йдуть назустріч, — каже Віктор Васильович. — І ціна вже стає більш-менш прийнятною. До того ж, коли є ідея, з грошима не завжди рахуєшся».
«То ви це все купуєте за власні кошти?» — уточнюю про всяк випадок.
«Так сталося, — відповідає він. — Я цілеспрямовано збиранням антикваріату не займаюсь. Але коли трапляється якась раритетна річ і вдається нею заволодіти — вважаю, що мені пощастило».
Втім, деякі раритетні речі — щоправда, менш презентабельні — потрапили сюди зовсім іншим шляхом. Віктор Васильович розповідає, що в 90-х знаходив на місцевих смітниках старі інститутські фотографії на кшталт тих, що були в альбомі 1903 року. Древній табурет із діркою посередині, який, ймовірно, колись стояв у хімічній лабораторії, знайшов на горищі 1 корпусу. А оригінальну інститутську тумбочку з бронзовими ніжками витяг з купи цегли під час будівництва на території КПІ — в одному з приміщень, що призначалися на знос. І, звісно, «прописав» її тут же, просто поруч зі своїм робочим місцем.
…Ось так і вийшло, що кімната 161 набула такого ж приблизно вигляду, як і сто двадцять років тому. Лишень з деякими варіаціями та без портрета самодержця на стіні. Натомість тут є дві великі світлини у рамках — збільшені копії історичних фотографій, на яких можна впізнати залу вченої ради. На одній з них — екзаменаційна комісія на чолі з Дмитром Менделєєвим. Перший викладацький склад… Перший випуск Київської політехніки… Той-таки 1903 рік.
«Ні, статусу кімнати-музею у нас немає, — відповідає на запитання Віктор Лазаренко. — Хоча це було б логічним завершенням наших трудів».
Фактично це і є музей, тільки незвичайний — без притаманних музеям урочистої тиші й рафінованості. Радше це машина часу, яка існує паралельно у двох вимірах. Зійшовши на її борт і не відриваючись від сьогодення, можна в буквальному сенсі торкнутися історії — вона тут, поруч, не під склом. Зануритися у минуле, відчувши на дотик його блиск і шорсткість. Та й просто уявити, скільки облич і подій пам’ятає, скажімо, цей старовинний письмовий стіл, на який тепер можна запросто поставити ноутбук…
Наталія КУЛИК
Фото автора. Фотографії 1903 року надані Віктором Лазаренком