У лютому 1954-го, близько опівночі, запізнілі перехожі в Києві з подивом озиралися на дівчину у дивному вбранні, що підійшла до пам’ятника Шевченку. Вони й гадки не мали, що через 10–15 років ця молода «зечка» (на табірне минуле прозоро натякали латаний бушлат, валянки 40 розміру, величезна шапка й мішок за плечима) навчатиме математики, можливо, і їхніх дітей, а згодом — ще й онуків. А вона знала. Бо цілеспрямовано йшла до цієї мети: спочатку — в університетських аудиторіях, потім — у сибірській тайзі. А до того ж, опустившись перед пам’ятником на коліна, пообіцяла «вчитися, займатись математикою і робити щодня щось для України». І наче дістала від Тараса благословіння. Лише не могла тоді уявити, що через 69 років інший пам’ятник Кобзареві — понівечений ворогами «Шевченко з Бородянки» — прикрасить обкладинку її поетичної книжки.
«Я — дочка петлюрівського офіцера. І горджуся цим», — такими словами Ніна Опанасівна Вірченко розпочала розповідь про себе під час презентації збірки її віршів «Поетичні акорди» у тернопільській Книгарні Є, що транслювалася в Zoom. Це був подарунок на її 93-й день народження — і книжка, що вийшла напередодні в чернівецькому видавництві «Букрек», і онлайн-зустріч. Сама «винуватиця» розповідала про себе мало, буквально кілька слів. Наприкінці короткого виступу сказала, що хоче дожити до ста років і побажала всім переможного кінця війни. Більше говорили інші — гості й запрошені, рідні та друзі. Звучали вірші, привітання, спогади.
Спростовуючи стереотипи
Ніна Вірченко — відома науковиця, професорка кафедри математичного аналізу та теорії ймовірностей фізико-математичного факультету КПІ, член українського та низки іноземних математичних товариств, академік АН вищої школи. Дисидентка, правозахисниця, дослідниця, що повернула Україні ім’я геніального Михайла Кравчука. А ще — авторка пів тисячі наукових праць та понад 20 книжок, серед яких «Дещо про українську математичну термінологію», «Математичні усмішки», «Зернини з доріг життя мого…». Для багатьох запрошених на презентацію стало відкриттям те, що ця дивовижна жінка пише ще й вірші. Адже математика і поезія — речі, здавалося б, не дуже поєднувані між собою…
«У поезії не просто рими, — зауважив доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка Ярослав Яремко. — Ми чуємо вболівання за долю України й бачимо цілісну постать — людину-науковця і людину-поета. Це дуже непросто поєднати в собі — бо математик думає формулами, а поет — образами. Ніна Опанасівна спростовує цей стереотип. Попри важку особисту долю, її поезію пронизує оптимізм і нездоланна віра у майбутнє нашої України… Саме на таких постатях тримається наша історія. Маючи таких людей, ми приречені на перемогу».
Журналістка Галина Дацюк, яку з Ніною Опанасівною пов’язують довгі роки дружби, вважає, що «Поетичні акорди» — це «її математичні формули життя, які закодовані начебто в простих рядочках — але там емоція, щирість, глибина, там все те, що вона пройшла».
Від Академії наук вищої школи, в якій іменинниця були й віцепрезидентом, і очолювала довгі роки математичне відділення, була велика делегація на чолі з президентом Олександром Наконечним. На презентацію запросили й колектив, що працював над збіркою. Його очолювала директорка видавництва Дарина Максимець.
«Я не поет, я просто Ніна»
Про Ніну Опанасівну Вірченко чимало написано і навіть відзнято документальний фільм. Тому ми лише кількома штрихами окреслимо основні віхи.
Її батько справді був петлюрівцем — старшиною армії УНР. Працював агрономом, зокрема на цукрових заводах. Мати — фельдшерка — знала напам’ять чи не всього «Кобзаря». Любов’ю до України вона дихала змалку.
Ніна народилася у селі Завадівка на Черкащині, але, з огляду на «темне минуле» батька, сім’я часто змінювала місце проживання, а дівчинка — відповідно — школи. Найбільше зі шкільних предметів любила математику і літературу (а імена кількох своїх улюблених учителів пам’ятає й досі). Вже тоді прагнула до математичних вершин. І — вправлялася у віршуванні. Втім, на лаври віршотворця дівчина ніколи не претендувала. «Я не поет, я просто Ніна», — написала вона в одному з ранніх творів. А підписувалася псевдонімом УЖМА, в якому зашифрувала свої цінності: «Україна-Жінка-Математика».
Десятий клас Ніна закінчила у 1946-му, у житомирській школі № 36, ставши першою медалісткою цього закладу. І того ж року — шістнадцятирічною — вступила на мехмат Київського університету, де ще викладали Борис Букреєв і Селім Крейн…
«З тих перших студентських літ, — згадувала вона потім, — найбільше пам’ятаю неймовірну насолоду від занять математикою і нестерпне почуття голоду! Це ж був голодний в Україні 1947 рік! На лекціях формули змішувалися перед очима зі шматочками хліба»… Однак були ті, кому цих шматочків діставалося ще менше — безрукі й безногі інваліди війни, що сиділи обабіч доріг і просили в перехожих хліба, з опухлими від голоду обличчями, які аж блищали на сонці. Повз них, інколи гидливо відвернувшись, йшли інші — вгодовані й пихаті, чиї пики теж виблискували — від жиру. Цю картину і цей контраст вона запам’ятала на все життя.
Ніна вже тоді входила до Товариства свідомої молоді, писала та розповсюджувала листівки. Бувало, що й проводила «роз’яснювальну роботу» серед дівчат (у напівпідвальній кімнаті гуртожитку їх було 19). Одна з них — найближча — упродовж багатьох місяців старанно переповідала всі розмови в МГБ.
Формули на снігу
Ніну арештували 28 червня 1948-го. Просто схопили за руку на вулиці й посадили в авто. На допитах трималась мужньо —нікого не виказала. Підготувала палку промову, щоб виголосити її на суді. Але замість суду було ОСО — «особоє совєщаніє», яке й засудило 18-річну студентку до 10 років таборів — «за участь в націоналістичній банді».
Покарання вона відбувала у Тайшеті Іркутської області — в таборах «Озерлагу». Поки її колежанки в Києві відвідували лекції та бібліотеки, ходили на побачення й концерти, для Ніни Вірченко настало інше життя: виснажлива праця на лісоповалі та в кам’яному кар’єрі, собачий сибірський холод, недоїдання, туберкульоз, погіршення зору. І нові подруги-політв’язні, більшість з яких була родом із Західної України. Ніна навчала їх математики, а позаяк папір та олівці були заборонені — писала формули паличкою на снігу. Батьки на її прохання надсилали математичні задачі, а потім примудрилися прислали у мішечку з крупою найбільшу сімейну цінність — «Кобзар», зі світло-коричневою обкладинкою та сірими сторінками, зачитаними до дірок. Для українських бранок він був цілющим джерелом — книжку передавали з рук в руки, читали, берегли, переховували під час «шмонів».
Через 10 місяців після смерті Сталіна, на початку 1954-го, Ніну Вірченко амністували як засуджену малолітньою. До Києва з Сибіру вона їхала тиждень. Тоді, перед пересадкою на Житомир (до поїзда лишалося дві години) і пішла до пам’ятника Шевченку. Їй здалося, що Кобзар наче виріс до небес і промовив до неї: «Ніно, будь завжди донькою України! Бо хто ж, як не ти?..». І вона пообіцяла.
Працювала вчителькою математики у сільських школах Житомирщини й Київщини, поновилася на мехматі Київського університету (учорашній ув’язненій «обнулили» два роки навчання перед арештом), у 1961-му закінчила його з відзнакою. Проте стати аспіранткою кафедри математичної фізики вдалося лише завдяки тому, що викладачі-орденоносці взяли її «на поруки» (тавро «українського націоналіста» було недоторканним для будь-яких відлиг — адже люди, які його носили, зазіхали на самі підвалини радянського ладу).
Потім був захист кандидатської, робота в університеті, лекції з математичного аналізу, керування науковими семінарами… І — прискіплива увага з боку «органів»: «жучки» в різних кутках квартири, обшуки, допити, на які ледь не щомісяця викликали і її, і чоловіка — теж колишнього політв’язня, літературознавця і перекладача Ростислава Доценка. На «обліку» у КДБ Ніна Вірченко як надзвичайно «неблагонадійна» стояла аж до початку дев’яностих. У 1973-му — під час нової хвилі утисків українства — їй довелося піти з університету і деякий час бути без роботи.
До КПІ вона прийшла у 1974-му — за конкурсом на посаду доцента кафедри вищої математики. У 1988-му — вже під час перебудови — захистила докторську дисертацію. Остаточно реабілітували Ніну Вірченко у 1991 році.
Україна, математика, Кравчук і студентство
У 90-х Ніна Опанасівна поринула у громадську роботу — стала діячкою Всеукраїнського товариства в’язнів і репресованих, згодом очолила його Науково-методичну раду, що вела дослідницьку роботу. Про себе казала так: «У науці, у мистецтві, в економіці настав час робочих бджілок, без участі яких неможлива розбудова незалежної України. Я і є ця робоча бджілка». Тоді ж — почала активно витягати з забуття ім’я великого українського математика Михайла Кравчука й працювати задля увічнення його пам’яті. Ініціювала відкриття на фізико-математичному факультеті аудиторії імені Михайла Кравчука, встановлення йому пам’ятника біля шостого корпусу КПІ, запровадження стипендії його імені для найкращих студентів, появу вулиці, названої на його честь. Вона видала книгу «Велет української математики» та впорядкувала кілька збірників його праць. Долучилась до створення фільму «Голгофа Михайла Кравчука». Також, завдяки ініціативі та організаторському таланту Ніни Вірченко, починаючи з 1992 року в КПІ проводяться Міжнародні наукові конференції імені Кравчука, учасниками яких стали науковці з багатьох країн.
Один з них, математик з Америки Іван Качановський, так відгукнувся про ці заходи: «Це велике явище в науковому житті України. Мені випало бути присутнім на багатьох міжнародних конференціях, зокрема у Франції, де виступали нобелівські лауреати, але організація в Києві була на значно вищому рівні».
Кілька років тому Ніна Вірченко сказала: «Оглядаючись на пройдений життєвий шлях, кредом якого було: «Моє життя — Україна і математика», тепер додаю ще: «…і Михайло Кравчук, і студентство».
У свої поважні 93 роки науковиця живе повноцінним життям — пише вірші, подорожує, зокрема відвідує, як і раніше, своїх товаришок по табору, хоча з кожним роком їх стає дедалі менше (вона пам’ятає, до речі, всі дні народження їхніх дітей). І, звісно, продовжує викладати. Студенти обожнюють її лекції, а щоб почути розповіді про табірні роки, навіть ладні сидіти після пар.
«Контакт зі студентами — це моє життя, — каже Ніна Вірченко у розмові з журналістами після закінчення презентації її книжки. — Мої студенти навчаються краще, ніж інші. Тому що знають: обов’язково буде нагорода. Буде якась розповідь».
Вона не збирається на пенсію, бо має ще багато планів. І щодня, за давньою звичкою, якій не зраджувала ні в таборі, ані на волі, питає: що я сьогодні зробила для України? І картає себе, якщо чогось не встигла.
Каже: «Буду працювати до скону. Скільки буду жити — стільки й працюватиму… Сил у мене вистачить».
Наталія КУЛИК