Як живуть північні громади Сумщини
«У нас тут обстріл був, хотів попередити, але ви були поза зоною», — голова Зноб-Новгородської громади Петро Гончаров зустрічає нас на порозі сільради.
Ми — група екологів і журналістів — напросилися в гості, щоб розпитати про життя за кілька кілометрів від кордону з росією та допомогти порадами у вирішенні довкіллєвих питань. Петро Васильович мружиться від ще нежаркого травневого сонця і запрошує на чай у свій робочий кабінет.
То яма, то канава
Попри те, що виїхали зі столиці о сьомій ранку, до Зноб-Новгородського потрапили вже далеко за полудень. Спочатку їхали весело і швидко. Але щойно звернули з головної траси, довелося сповільнитися. А тут ще й колесо лопнуло.
Поки водій дістає з глибин багажника запаску, намагаємося знайти тінь і щосили відмахуємось від мошки, що хмарою нависла над кожним і активно гризе лице, руки, шию. Ранкова бадьорість і прохолода вивітрюються, але машина вже, слава Богу, на ходу.
У Шостці — ранній обід, шиномонтаж і аптека. Зробили добрячий виторг фармацевтам закупівлею спрею від комах та крему від засмаги.
Рушаємо далі на північ. Обабіч жовтіють ріпаком поля. Деякі ще не засіяні, сіріють не надто щедрими ґрунтами. Тут ще учора були двадцятирічні сосни та берези, які засіялися і виросли без копієчки державних витрат і без усіляких програм на кшталт «Мільярд дерев». Тепер ці сосни лежать величезними купами по краю таких полів, згорнуті безжальним бульдозером.
Самосійних лісів, що виросли на бідних поліських землях, які вважалися сільгоспугіддями, але не оброблялися, ще п’ять років тому було близько двох з половиною мільйонів гектарів. Але після земельної реформи громади отримали ці землі у своє підпорядкування і почали у прискореному темпі роздавати їх у приватні руки. На сьогодні «самосійників» залишилося якихось чи то 500, чи то навіть 300 тисяч гектарів. Попри ухвалений рік тому з величезним запізненням закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження лісів» (№ 5650), спрямований саме на збереження таких лісів, вони й далі зникають. Водночас за державні кошти планується створити мільйон гектарів нових лісів, причому у південних і східних областях, де ліс вирощувати довго, складно, дорого. Бо у степу має бути таки степ, а не ліс.
…Тим часом швидкість авто знижується, подекуди до 5–10 кілометрів на годину. Водій Юрій видає довгу тираду про ями, дороги й чиновників, яких треба пересадити з джипів та позашляховиків на седани. «Дороги будуть «ляля» вже через рік», — переконаний Юрій.
Зате маємо змогу краще роздивитися дерев’яні будиночки, що ховаються у зелені садків, вкриті ряскою болотисті низини, червонуваті високі сосни на пагорбі. І — колючий дріт та таблички «Обережно, міни», які відбивають бажання пошукати у цьому сосняку грибів-ягід.
Узбіччя квітують люпином. Люпин — інтродуцент, його завезли з Північної Америки. З полів, де його садили, доглядали й косили, він розтікся урізнобіч і непогано себе почуває і без людської турботи.
«Полюють за кожним трактором»…
Для затравки саме про люпин питаємо пана Петра на початку розмови. Відповідає, що у цих краях використовували цю рослину для закріплення схилів. Далі вже — до болючих тем. Завдяки відсутності на її території важливих автошляхів громада уникла окупації російськими військами. Однак, уже декілька місяців потерпає від активних обстрілів з прикордонних територій рф.
«По території нашої громади обстріли з ворожої сторони відбуваються щоденно. Мінометні. З літаків і гелікоптерів», — розповідає Петро Васильович.
Під час останнього перед нашим приїздом обстрілу у Зноб-Новгородському постраждали п’ять домогосподарств і центр надання адміністративних послуг.
«На полях — нерозірвані боєприпаси, воронки від снарядів. Були пожежі незібраних сільгоспкультур, їх через обстріли якраз і не зібрали.
Долітають керовані бомби. Так була знищена школа в селі Голубівка.
В національному парку (частина території громади входить без вилучення до складу НПП «Деснянсько-Старогутський» — ред.) зруйнована вся інфраструктура у селі Очкине.
У село Уралове прилетіли дві керовані бомби. Одна вибухнула на приватному подвір’ї, зруйнувала хату. Друга впала на поле і не розірвалася. Довелося викликати саперів ДСНС, які підірвали її на місці прильоту.
У Нововасилівці обстріли щоденно, вона на відстані всього 20 метрів від державного кордону. Від решти території громади село відділяє річка Знобівка. Відтоді, як росіяни снарядами зруйнували міст, село відрізане. Доставити туди навіть якісь продукти — проблема», — розповідає Петро Васильович.
Цікавимося, чи вдається обробляти землю.
«Коли люди виходять на сільгоспроботи, починаються обстріли з російської території. Полюють на кожний трактор, на будь-яку техніку — щоб люди не працювали на полях. Вже з наших ланів пішли два сільгосппідприємства, поля стоять незасіяні», — розповів Петро Гончаров.
До початку повномасштабної російської агресії у громаді мешкало 3800 жителів. На сьогодні близько 20% жителів виїхало.
«Щонайменше — на період війни, але частина не повернеться і пізніше», — зітхає голова.
Робочий день у сільраді вже давно закінчився, але один зі співробітників — Олексій Хоминич (він очолює комісію з оцінки збитків), зголошується показати нам наслідки обстрілу місцевого агропідприємства.
Воронки вже наполовину осипалися, нові шиферини на ангарі відсвічують білим.
Але гараж і ремонтні майстерні з вибитими вікнами, зруйнованим дахом та спаленим обладнанням мовчазно свідчать про не дуже давні прильоти.
Ось тут було робоче місце слюсаря, відкриті дощам верстак і змонтовані на ньому лещата вкриваються іржею.
В одному з боксів гаража — обгорілі балки та остов мінібуса. Інші автівки, що стоять на подвір’ї, теж перетворені росіянами на брухт.
Ляпаючи себе то по лобі, то по шиї (авжеж, спрей залишився у багажнику), виходимо з території агропідприємства і прямуємо до сусіднього поля — оглянути свіжіші воронки. Еколог ЕПЛ Катерина Полянська спускається до дальньої, щоб набрати проби, а Богдан Кученко на дні ближчої роздивляється склад ґрунту, поки я «ловлю» його на камеру, аби показати масштаб воронки.
По той бік ґрунтовки — селищний цвинтар. На двох крайніх могилах вітер полоще державні прапори. Переглядаюсь з Олексієм, він сумно киває. Ми обоє знаємо, що то за могили й що означають ці прапори над ними.
Тим часом Катерина пакує і складає у багажник зразки. Олексій ще раз пояснює нашому водієві короткий шлях до наступної точки подорожі — Новгород-Сіверського. Юрій натискає на газ, і наша автівка з тими ж таки 5–10 кілометрами на годину рушає навздогін сонцю, яке потихеньку опускається за горизонт.
Тіні придорожніх осокорів стають дедалі довшими й нарешті зникають разом із сонцем.
Останні промені сонця забарвлюють небо в усі відтінки лілового та бузкового, наводячи неспростовні докази того, що Айвазовський та Куїнджі були таки українськими художниками й півтора століття тому сонце так само барвило небо перед їхніми очима.
Уже в темряві переїжджаємо тимчасові дерев’яні мости через Десну і нарешті опиняємося у Новгород-Сіверському. У готелі нас чекає захолола через наше безнадійне запізнення вечеря, сонний адміністратор і ледь-ледь тепла вода у душі.
«Нам чужого не треба»
У кабінеті голови Новгород-Сіверської громади Людмили Ткаченко висить карта Чернігівського князівства XI–XII століть. Його територія охоплює Курщину, Брянщину, Рязанщину. «Нам чужого не треба», — киває пані Людмила в бік карти.
Новгород-Сіверська громада розташована на кордоні з росією. росіяни майже щодня обстрілюють прикордонні села. Частина снарядів не розривається, це перетворює угіддя на небезпечні території, робить неможливим відвідування лісів. Якщо трапляється пожежа, її не можна через це гасити. Усе, що можуть лісники — це оборати населені пункти, до яких наближається вогонь. І молитися, щоб пішов дощ.
Дістається і самому місту, хоч воно й трохи далі від кордону.
«російські ракети зруйнували в нашому Новгород-Сіверському зливову каналізацію, місто могло підтопити у будь-який момент. Нам довелося дуже оперативно мобілізовувати усі резерви й відновлювати систему», — каже пані Людмила.
Ще навесні 2022-го росіяни зруйнували у місті дві школи. Заходимо на подвір’я однієї з них.
На руїнах червоної цегляної стіни й обгорілій тополі сидять лелеки, — річка поруч, зі шкільного подвір’я відкривається чудовий краєвид.
У дворі іржавіють спалені автівки, а на клумбі перед вцілілою стіною буйно синіють півники.
Прилетіли ракети того тижня й у Новгород-Сіверську гімназію. Це, між іншим, ще й пам’ятка культури й архітектури. Вона була заснована на базі головного народного училища, відкритого в губернському Новгород-Сіверському у 1789 році, себто ще за десять років до виходу друком «Енеїди» Котляревського.
У гімназії, зокрема, вчилися перший ректор Київського університету Михайло Максимович, видатний педагог Костянтин Ушинський, археолог Дмитро Самоквасов, винахідник Микола Кибальчич, друг і перший біограф Тараса Шевченка Михайло Чалий, письменник Пантелеймон Куліш.
Покидаємо місто через Тріумфальну арку, яка вже понад два століття є його символом, і прямуємо на південь області, до Нової Басані.
Двадцять днів полону і півтонна бомба
Територія Новобасанської громади була під окупацією 33 дні — з 27 лютого по 31 березня 2022 року. Тоді загинуло 19 цивільних осіб, шістьох з них росіяни закатували з особливою жорстокістю в селі Старий Биків. Голову ОТГ Миколу Дяченка, його заступника, начальника відділу освіти та ще близько 20 чоловіків тримали в полоні більш як 20 днів. У другій половині березня на території громади точилися бої.
«Прилітало з усього — артилерії, мінометів, були ракетні обстріли, авіаудари, якось скинули й 500-кілограмову бомбу», — розповідає Микола Дяченко.
«Було пошкоджено близько 400 житлових будинків, з них 69 — значно чи повністю зруйновані. Окрім того, була пошкоджена школа, дитячий садок у Новому Бикові, амбулаторії в Новій Басані та Новому Бикові, повністю зруйновано пункт екстреної допомоги», — розповідає Микола Дяченко.
Екологи ЕПЛ з’ясували, що близько 1000 кубометрів відходів руйнації, зокрема, будівельних та побутових, вивезли не на спеціальні полігони, як того вимагає постанова КМУ, а на звичайні полігони твердих побутових відходів. Це, в принципі, властиво майже усім населеним пунктам, які постраждали від російської агресії. Пояснюють це на місцях тим, що часу на сортування відходів і на створення спеціальних полігонів просто немає, люди хочуть якнайшвидше прибрати уламки й повернутися — де це можливо — до нормального життя.
На відміну від Зноб-Новгородського і Новгород-Сіверського, щоденні обстріли тут не дошкуляють. Тож тотальне розмінування вже має сенс.
“Багато територій навколо блокпостів та позицій російських солдатів були щільно заміновані. Лише у лісопосадці біля одного з блокпостів було виявлено близько 30 розтяжок. Території, де найчастіше ходять люди, вже обстежені та очищені силами ДСНС та військових, а на своїх полях місцеве аграрне підприємство «Наташа-Агро» забезпечило швидке розмінування вже до кінця квітня 2022 року”, – фіксує результати розмови учасниця виїзду Ірина Бабаніна.
Розмінування проводили переважно вручну, частину вибухонебезпечних предметів знешкоджували на місці, частину вивозили. Не обійшлося й без нещасних випадків. Під час цих робіт загинув фахівець ДСНС, наступивши на протитанкову міну вже після того, як трава на ділянці була викошена для виявлення боєприпасів.
«Отут розміновував, а потім відійшов на інший бік дороги покурити, де вже наче й перевіряли раніше, крок ступив убік — і підірвався», — пригадує голова ОТГ.
“Іншого разу на міні поблизу дороги підірвався трактор. Водночас залишаються необстеженими заплави річок Супій і Недра й самі водні об’єкти, луки, пасовища, деякі посадки. Отже, ці землі є фактично недоступними для місцевих жителів та виключеними з користування. Окрім того, заміновані й закриті для відвідування ліси Ніжинського держлісгоспу та Бобровицького лісництва. Немає жодних, навіть орієнтовних схем мінування, отже, натрапити на страшну знахідку можна в будь-якій зеленій зоні. У березні 2023-го люди знайшли розтяжку, що простояла цілий рік, у власному винограднику. Втім, представники сільської ради відзначили високу обізнаність і обережність мешканців громади щодо поводження з вибухонебезпечними предметами”, – пише про підсумки поїздки одна з учасниць – Ірина Бабаніна.
“Спільною проблемою для всіх відвіданих громад є обміління річок і падіння рівня ґрунтових вод. На території Новобасанської річки Супій і Недра замулюються та міліють, водно-болотні угіддя пересихають. Потребує впорядкування й великий ставок Бродяга, який може бути перетворений на рекреаційний об’єкт. Свого часу тут, як і багато де в Україні, рівень ґрунтових вод намагалися понизити. У 1970-х роках у долині р. Недра, поблизу с. Соколівка, були споруджені меліоративні канали. Сьогодні схеми меліоративної мережі немає, її стан невідомий, імовірно, канали руйнуються. Водозахисні смуги в багатьох місцях розорані майже до урізу води, що посилює загрозу як маловоддя, так і забруднення нітратами й пестицидами”, – додає Ірина Бабаніна.
«Російська агресія додала проблем у громадах, але чимало залишилося й тих, що не розв’язуються роками й у мирний час, зокрема, надмірне застосування пестицидів, порушення режиму водоохоронних зон і прибережних захисних смуг тощо. Громадам варто запрошувати екологів, гідрологів, географів та разом з ними формувати плани відновлення довкілля. Бо багато хто на місцях думає, що найкращий спосіб відновити річку — це просто її почистити земснарядом або екскаватором. Але це нічого не дасть, води більше не стане, для цього існують інші методи», — підсумовує результати наших зустрічей Богдан Кученко.
Під вечір повертаємося у Київ. Місто, куди не дістаються, слава Богу і ЗСУ, міни й снаряди, але долітають «шахеди» й ракети. Місто, у якому попри наявність центрального апарату Міністерства захисту довкілля та Державної екологічної інспекції, вистачає своїх екологічних проблем. І викликані вони не так війною, як жадібністю та дурістю влади й байдужістю самих киян.
Олег ЛИСТОПАД
Матеріал підготовлено за підтримки МБО «Екологія-Право-Людина» та Мережі захисту національних інтересів АНТС