Треба зберегти те, що маємо. Воно дасть щедрі плоди після нашої перемоги

Цей матеріал є перш за все підтримкою позиції Президента нашої Академії Анатолія Глібовича Загороднього, висловленої в інтерв’ю «Оновлення системи науки в Україні варто здійснювати вкрай обережно, не руйнуючи те, що ще збережено» у газеті «Світ». При цьому автор керується не стільки тією обставиною, що вже більш як 55 років своєї праці присвятив Академії, як тим, що має свій вивірений життям і практикою погляд на стан і розвиток такого без перебільшення домінуючого напрямку нашої академічної діяльності, як створення, розробка та реалізація результатів науково – технічної, тобто інноваційної діяльності наших наукових установ. А також не марне ще раз нагадати, що біля витоків цього напрямку діяльності Академії стояла незабутня постать Бориса Євгеновича Патона.

Може це й утилітарний підхід, але з досвіду багаторічної, більше ніж 70-річної практики мого Інституту газу, інноваційна діяльність, якщо її розглядати в «повному комплекті», це цілеспрямовані фундаментальні дослідження, прикладні дослідження на дослідних установках різного масштабу – від лабораторного до пілотного, з подальшою перевіркою створених технологій та обладнання в промислових умовах. Це вже не кажучи про такі необхідні етапи, як математичне моделювання розроблених процесів, системні розрахунки, конструкторські роботи.

Питання щодо інноваційної діяльності наукових установ, на думку президента НАН України, недостатньо висвітлено при обговоренні пропозицій Наукового комітету Національної ради з питань розвитку науки і технологій щодо реформування сфери наукових досліджень, розробок та інновацій, а також щодо політики у сфері науки та інновацій «Бачення України 2030», підготовленої групою експертів. Як на мене, недостатньо висвітлено також в дискусії з цього питання на сторінках «Світу».

Уже більш як 30 років ми живемо в незалежній Україні. Система передачі результатів наших досліджень, що склалася в попередні роки, за схемою: галузеві інститути – спеціалізовані конструкторські бюро – промислові підприємства, практично перестала існувати, і це ми добре відчули за роки довоєнної діяльності. Різко зменшилась кількість замовлень від промислових підприємств, скоротились контакти з традиційними підприємствами зарубіжжя.

Не будемо зараз говорити про складнощі, які постали перед нашою наукою в довоєнний період. Триває війна. Що ж необхідно робити в цих надзвичайно складних умовах? Чого прагнути в науково-технічній діяльності?

Глянемо, що відбувається у світі в плані створення інновацій, які існують тенденції? Зокрема, на прикладі США та Німеччини. Тут особливе місце займає кооперація промислових корпорацій та університетів, що викликано природною необхідністю доведення наукових ідей до стадії їхньої комерційної реалізації. У США промисловість бере на себе здійснення 85% безпосередніх розробок інноваційних проектів і 67% прикладних досліджень, заклади вищої освіти – 60% фундаментальних досліджень. В останні роки в розвинених країнах спостерігається стійка тенденція формування єдиного загальнонаціонального наукового та інноваційно-технологічного простору, що об’єднує на засадах партнерства та співробітництва державний та приватний сектори національної економіки.

У Німеччині понад дві третини щорічного фінансування на проведення досліджень та конструкторських розробок виходить із приватного сектору, причому більшість досліджень (90%) здійснюється на великих підприємствах. Вказані кошти спрямовуються на власні дослідження, а також використовуються у рамках спільних проектів із науковими організаціями. Державою на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, наприклад, ще в 2010 р. було виділено приватним компаніям 67,3%, ВНЗ (409 установ) 18%, та державним дослідницьким організаціям 14,7% коштів від загального фінансування. Роль німецьких університетів проявляється насамперед у проведенні фундаментальних досліджень. У неуніверситетських науково-дослідних організаціях (наприклад, у товаристві Макса Планка) фундаментальні дослідження становлять 80% загального обсягу розробок.

Україна нині не має таких можливостей щодо створення інноваційних розробок, і однією з причин цього є втрата системи передачі результатів наших досліджень, що склалася в попередні роки. Є, зрозуміло, приклади проходження повного інноваційного циклу від розробки до впровадження у низці інститутів Національної академії наук завдяки наявності власних СКТБ та дослідних заводів. Однак і ці структури перебувають у важкому стані. Вітчизняні бізнес-структури, що утворилися в роки незалежності, поки що не виявляють активності в інноваційній діяльності, втім, є обнадійливі приклади.

Таким чином, напрошується висновок, що сьогодні в нашій країні наукові установи і, зрозуміло наука у ЗВО, є практично основним джерелом створення інноваційних розробок, здійснюючи при цьому їх проходження до впровадження в промислове виробництво. Тож, як каже Анатолій Глібович, треба берегти те, що маємо. Аби не втратити. Додам: воно дасть щедрі плоди після нашої перемоги.

І останнє. Зрозуміло, що до своїх нинішніх показників інноваційної діяльності Західний світ йшов не одне десятиріччя, у нас же не було такої можливості. Але ми талановита і працьовита нація. Що на мою думку необхідно на теперішній час? Зберегти традиції наших наукових шкіл, зберегти традиції в створювані інноваційних розробок, зберегти творчі колективи. Потрібна активне залучання творчої молоді (а вона у нас є) до наукової діяльності. Повинна бути наступність, і гаяти з цим немає часу. Питання тільки, як залучати здібну молодь на мізерні кошти, що отримує Академія. Гідне фінансування Національної академії наук України і є необхідною умовою збереження нашого наукового потенціалу.

Обійдіть перший корпус КПІ і подивіться, яких геніїв виховала Україна – Євген Оскарович Патон, Ігор Іванович Сікорський і далі, і далі. А ми про громадські організації…

Борис ІЛЬЄНКО,

учений секретар Інституту газу НАН України

Читайте також: