У квітні 2022-го мене як офіцера-психолога батальйону викликали у штаб бригади — знайомитися із заступником комбрига з МПЗ (морально-психологічного забезпечення). Поки підполковник Сопов пояснював, які тести кращі для виявлення психологічної стійкості, у кімнату зайшли троє у пікселі. Підполковник підняв до них голову: «Упоралися?». «Так, — відповів старший. — Ми — спати». Прибулі втомлено розповзлися по кутках, де на них чекали кинуті на підлогу каремати, і буквально попадали на свої спальники. Той з трійці, що ніс кобзу, здався мені знайомим, але військовий однострій збивав з пантелику. Зауваживши мій інтерес і стишивши голос, Сопов підтвердив здогадку: «Так, це Тарас Компаніченко, вони з капеланом цілими днями мотаються по підрозділах».
Довідка «Світу», яка, вочевидь, не потрібна, оскільки мого героя знає вся Україна. Та все ж: Тарас Компаніченко — український культурний діяч, кобзар, бандурист і лірник, очільник гурту «Хорея Козацька». Народний артист України, лауреат Шевченківської премії, з перших днів повномасштабного вторгнення — військовослужбовець 241-ї бригади ТрО.
Згодом мені пощастило не лише бачитися з Тарасом, а й не раз чути його спів — і на полігонах у перервах між стрільбами та риттям окопів, і на молебні перед вирушенням нашої другої зведеної роти на Схід, і під час інших подій, які вже під визначення «пощастило» не підпадають.
Через рік мене відправили через досягнення граничного віку у відставку, а Тарас продовжив свою службу у 241-й бригаді ТрО.
Він і далі підтримує дух та стійкість бійців і цивільних. А я не пропускаю можливості відвідати його черговий виступ. Записати інтерв’ю усе ніяк не вдавалося — совість мені не дозволяла мучити його запитаннями після четвертого за день концерту чи емоційно вкрай важкої зустрічі з родинами полеглих. Але врешті-решт нагода трапилася.
Про масову музику, графоманів та артхауз
— Тарасе, ти казав якось, що популярна музика має шалений вплив на свідомість, зокрема відзначав роль фестивалю «Червона рута» та подвижницьку роботу «Території А». Коли почалося повномасштабне вторгнення, я очікував, що буде бум нових творів — як наслідок такого потужного удару по емоціях. Але, як на мене, цього не сталося. З того, що чув з приймача у машині, коли доводилось їздити по ротах, відмітив для себе хіба що «москва згоріла і втонула» та «Сію тобі в очі». Що ти думаєш з цього приводу?
— Насправді з’явилося чимало творів. Ми просто перебуваємо на вершині естетичного айсберга, тому те, що нижче за якістю, нас не дотикає. А якщо воно нас не зачіпає в позитивному сенсі й не дратує в негативному, то його наче й не існує. Хорошу музику можна почути на радіо «Байрактар», наприклад. Або навіть на Радіо НВ, яке намагається після інформаційного блоку давати концептуальну українську попсу, якщо так можна висловитись.
Зараз чіпляє дотепне і влучне, що кореспондується з традиційною культурою, і водночас не банальне. Та ж Енджі Крейда зайшла і для широкого загалу, і для артхаузного середовища. Це і є геніальний момент.
А щодо інших творів… Бачу, що пишеться хороша поезія. І що пишеться графоманська. Різна… Графоманська буває теж дуже патріотичною, для неї характерні певні мовні кліше, які ввійшли у вжиток вже після початку повномасштабного вторгнення. Люди дуже активно рефлексують. Це дуже помічна річ для душевного здоров’я. Але редактори каналів мають виконувати свою роботу професійно.
Ріст сегмента справді фахової української пісні — і популярної, і високої — стримується тим, що не опрацьовано ще масив вартісної сучасної поезії. Скажімо, не відбувається озвучення поезії Ярини Чорногуз, бо вона дуже складна. Чи Бориса Гуменюка. До речі, він пропав безвісти, і ми, на жаль, не знаємо навіть, чи він живий. Або у Павла Вишебаби є гарні вірші.
Коли людина пише хай непрофесійно, але щиро, це в мене викликає більший відгук, ніж твори тих митців, які нещодавно «перевзулися». Тому що коли людина пише про пережите, то це є правда. А коли у красиву обгортку загортаються надумані емоції, коли люди учора — «бум-бум-бум, шурум-бурум» для російського ширвжиткового ринку, а сьогодні таке саме намагаються продати в Україні і вже навіть випускають українські альбоми, то це смішно. І потуги учорашніх зірок російської естради, які декларують повернення до українських коренів — це теж частина буму.
Про щирих і про перевзутих
Якщо ти сам не здатен створити якісний текст, то, може, треба звернутися до хорошої поезії? Але ж ні, намагаються самовиразитись. У результаті — лексично бідні тексти. Неоковирненькі рими, неправильні наголоси, «біль» — жіночого роду, «собака» — не подвійний рід, а тільки «вона». Таке враження у мене, що люди не користуються навіть допомогою штучного інтелекту. Штучний інтелект зробить краще. Точно кажу. Ми у квітні мали багато концертів по Сталевому кордону. Їздили багато, і я написав вірш про українські дороги. Таку імпровізацію жартівливу. А потім загадав ШІ теж написати такий вірш. Потім ще трохи його поскеровував: попросив додати певних архаїчних слів. Він додав, бачу — непогано виходить. А наступного дня так само попросив: напиши мені вірш про українську піхоту. І у ШІ знову непогано вийшло. Натомість наші «видатні» не спромоглися так зробити. Так би й залишилася піхота без хорошої пісні, але, на щастя, у нас є гурт «ОТ VINTA» та Юрій Журавель, які чудово впоралися з цим завданням.
Процес становлення українського простору важкий, і він відбувається саме зараз. Паралельно — таке враження, що знову на плаву те, що ми вважали піною. А хтось — «пінкою». «Пінкою» московського світу, яка тут вирувала і жирувала, тепер вони так само на плаву. Хтось утік за кордон, а більшість — перевзулася. Сподіваюся, що в цієї більшості щира мотивація, бажання себе знайти. Хтось там прозрів раптом, а комусь, як кажуть протестанти, «відкрилось».
Хай там що, їм варто усвідомити: щоб писати високі речі, які б резонували суспільству, треба жити в українському світі, треба жити українським світом. А коли люди не живуть в українському світі й хочуть одразу успіху, то виходить «пустушка». Яка до вподоби хіба що тим людям, які так само перевзуті.
Мені дуже смішно було почути, наприклад, Дорофеєву (Надія Дорофеєва, у 2010–2020 рр. — учасниця гурту «Врємя і стєкло» — ред.), яка працювала в московському полі, як виконавицю пісні «Думи». Чуєш від неї Шевченкові вірші, а в цей час згадуєш, як вона працювала на знищення українського простору. Тепер це не рахується?
Відомий музичний продюсер осетин Алан Бадоєв після того, як звільнили Бучу, сказав, каючись, що хибно вважав ціллю свого життя стерти різницю між російським і українським народом. Я було критично поставився до цієї заяви. А тепер я зрозумію, що помилявся. І це насправді велика справа, що він так сказав. Бо я собі не уявляв, як би я, живучи в Осетії, казав, що хотів би стерти відмінності між осетинським, дагестанським, інгушським та іншими народами Кавказу. У совєцькій імперії пропаганда працювала на ідею про один радянський народ. І ось Бадоєв подолав у собі ту радянську отруту і прозрів. Але ж більшість людей з його оточення такого не сказали. Не покаялись.
Одна така співачка стверджувала, що в Києві ніколи не говорили українською. Вона казала, що в Києві «гаварілі на ідіш, па-русскі і па-польскі». Мені так дивно це було чути, бо її дід мав українське прізвище і говорив також українською. Такий був вусатий типовий український дядько. До нього Петро Іванович і Іван Макарович Гончари наливочку пити ходили, Іван Макарович дружив з ним. А онука того українського дядька — перевертень.
Зараз такі люди, навіть не моргнувши, опинилися знову в топі, вони виконують патріотичні пісні. Отака дивна річ. Але дисонанс усе одно відчувається. Навіть коли у їхньому виконанні звучить «Червона калина» і ще якісь такі речі. Попри те, що воно все грамотно зроблено…
Про «Червону калину» та інші хіти
— Хіба можуть наворочені кліпи «звьозд» перебити те, що заспівав Хливнюк у лютому 2022-го на Софійській площі? У мене це навіки зарубалося в голові, й хоч від кого «Калину» зараз чую, згадую запис, де Хливнюк ще наполовину в цивільному одязі, але вже з автоматом на фоні Софійської площі.
— Ну, вони пробують. Але такий час, такі обставини були, коли Андрій заспівав, що… Люди ж до того не помічали цю пісню. У нас, наприклад, вона давно є в альбомі «Пісні Української Революції». Це обробка Кошиця, 1920 рік. Люди починають помічати важливі речі в певних складних, або й трагічних обставинах. Багато людей навчилися співати гімн України на Майдані. «Зродились ми великої години» стало популярною, коли почалася війна у 2014-му. Тепер вивчили «Червону калину». Один куплет. Хотілося б, звичайно, щоб більше, але… Це вже багато насправді. Суспільство таке, яке воно є.
Хоча у певних сегментах музики є серйозний рух уперед. Узяти до прикладу симфонічну музику. Я був рік тому на фестивалі «Очі в очі», там були Євген Петриченко, Вікторія Польова, і це звучало прекрасно: симфонічні твори, написані вже сьогодні. Є й інші композитори, котрі творять музику, яка кореспондується з нашими інтелектуальними, естетичними запитами.
— Багато музикантів пішли воювати, були в окопах, зазнали поранень. У чому особливість їхньої музики після цього?
— У будь-якому разі вони правдиві. Олексій Бик, наприклад, чи Сергій Василюк, чи Василь Лютий. Так чи інакше, це люди, які там пройшли через пекло. Вони не пишуть пісні-одноденки. Можна розуміти потрібність агітки, плакату, пропаганди, але це не ті пісні, які я буду співати біля багаття чи десь там при столі.
Люди, які пишуть про те, що бачили і відчули самі, — вони чесні. Ступінь посвячення цих людей високий.
Чому ветерани Другої світової не могли дивитися фільми про війну, зняті в есесесері? Бо це була бравада, це було завжди «погані німці, хороші руські». Уперед в атаку, ніхто нікого не ґвалтує, ніхто нікого не вбиває, або ж вбиває всіх.
Правда ж війни була іншою, тому люди, які пройшли окопи — ті чи ті — вони казали: я не можу цього дивитися. А в тій війні взагалі страшні були речі. Загородзагони. Воювати два роки без гвинтівки, бігати з палицею, з цеглинами у речовому мішку замість набоїв. А потім раптом вбити трьох німців, які здавались у полон, заколовши їх багнетом з переляку. Тих німців, що не могли вже стріляти, бо дах поїхав. Вони косили й косили, а совєцькі вояки лізли й лізли, бо їх посилали й посилали на вірну смерть. І вже німецькі хлопці здуріли, підняли руки, а їх закололи. І учасник тих подій ділиться шоком: «Це мої єдині три німці, вбиті за всю війну». Ці люди, звичайно, не могли радянські фільми й пісні після цього дивитися і слухати.
Запит на гірку правду
росія намагається творити свій міт Другої світової, зокрема, через бравадні пісні. Хоча навіть радянська пропаганда була змушена від бравади відійти свого часу. Якщо узяти витворене радянськими пропагандистами мистецтво 1960–70-х років, то видно, що вони намагалися гуманізувати цей період. Тобто, показати Людину у війні, а не лише державу і «партію, родіну, сталіна». Включити туди «Тьомную ночь», «Нє вєрьтє пєхотє» Окуджави, чи «Нам нужна одна побєда» у фільмі «Білоруський вокзал». Таке, щоб кореспондувалося з таким речами, як повість Віктора Некрасова «В окопах Сталінграда» (Віктор Некрасов — корінний киянин, пройшов Другу світову полковим інженером та заступником командира саперного батальйону. Його повість називали й називають однією з найправдивіших книг про ту війну. У ній немає ні ідолопоклонства, ні великих воєначальників. Є війна — жорстока чоловіча робота, і є люди — прості солдати та командири, які мають виконати цю роботу до кінця — з анотації до книги від видавництва «Фоліо», - ред.). Хоча б як компроміс з правдою про війну. Вони були змушені це робити, бо пафос уже не працював. У нас теж сьогодні запит на правду, на гірку правду. І правда завжди цінніша, ніж мітологія, агітки тощо.
— А чи важлива тут роль держави? Як взагалі має працювати державна пропаганда? Замовляти плакати, фільми, пісні?
— Гадаю, що будуть спроби зробити агітку. І що нам це не дуже сподобається. Сучасний політичний бомонд вийшов з вар’ятково-кабареткового середовища. Тому зараз, наприклад, у створення українських агіткових фільмів будуть включені стендапери.
Хоча в той самий час є справді хороші речі. Наприклад, серія мотиваційних інтерв’ю і документальних фільмів, які робить ТрО-Медіа або СтратКом (Управління стратегічних комунікацій Апарату Головнокомандувача Збройних Сил України. — ред.). Є творчість Євгена Букета (під час російського вторгнення в Україну, працюючи кореспондентом інформаційного агентства «АрміяInform», став автором історичного дослідження «30 війн із Zаклятим сусідом». Днями АрміяInform відповідно до закону про роздержавлення медіа перетворено на вісник, який друкує лише офіційні документи та повідомлення, тобто не має у штаті творчих працівників — ред.).
Хороші речі є, але вони не тиражуються, не поширюються належним чином.
— Так, я, наприклад, досі не бачив фільм «Українські воєнні історії», знятий ТрО-Медіа, його немає у ютубі тощо. Але повернімося до музики. У Другу світову держави ж залучали кращих композиторів, музикантів до створення мотиваційних творів?
— Есесесер був авторитарною, тоталітарною державою. Можна було натиснути, створити Кукриніксів (творчий колектив трьох радянських графіків і живописців Михайла Купріянова, Порфирія Крилова і Миколи Соколова, які працювали у карикатурному стилі. Відомі, зокрема, антифашистськими плакатами — ред.). І цікаво, що совєцькі плакати дуже кореспондуються з плакатами Третього райху.
Або із «шарашки», куди у тридцяті заслали й творчу інтелігенцію також, витягнути когось і посадити за стіл творити. Згадаймо хоча б Остапа Вишню. Або виконавців, співаків послати в якісь агітбригади.
А в Америці воно інакше працювало, у Британії — теж.
Не берусь розказати детально, але в них було очевидне держзамовлення, створені інституції, які працювали через генштаб чи якісь інші канали комунікації.
Щодо пісень, то вони, зокрема, спиралися на створене у попередні буремні роки, навіть часів їхньої громадянської війни. Там така була логіка: ми воюємо, і якщо Христос помер на хресті за правду, то і наш вояк зараз воює за правду, за свободу, і ми зараз хочемо, щоб його жертва була оцінена, як жертва Христа. Оце «глорі, глорі, алілуя», — це пісня війни янкі й Півдня, тобто реально того часу. Вони переробляли й просто активно виконували такі речі.
Ми часто порівнюємо нашу війну з Другою світовою. Але заводимо це не у зовсім правильні порівняння, робимо це занадто буквально. Так, були Шульженко, Марк Бернес, Утьосов, працювали фронтові агіт- і концертні бригади. У нас так само ці бригади працюють. Одному з популярних телеведучих, наприклад, дали карт-бланш, він організовує так званий музичний десант. Вони виїжджають на другу лінію, везуть туди якихось виконавців і працюють. До вас, до речі, у батальйон приїжджали?
— Ні, але завдяки знайомству одного з наших бійців з Олегом Скрипкою мали нагоду послухати цього виконавця. Приміщення було геть непристосоване, але Олег відпрацював на усі сто, дуже приємні спогади. Ну і ще прикро, що могло би більше людей його почути, але ніяких відкритих анонсів зробити не можна було, бо це ризик, що туди від росіян прилетить. Але це не було в рамках цієї роботи, про яку ми говоримо.
— Ну, це ще одне підтвердження того, що системної роботи немає. Я б’юся з цим, про це говорю. Писав проєкти, подавав їх на розгляд високому начальству, але… Намагався також пробитися через отця Сергія, головного капелана ТрО. Є машина, є підзвучка, якщо треба. Є волонтери, є можливість зібрати гроші для оплати роботи тих, хто не у війську. Капеланська служба у разі потреби допоможе всебічно. Є з ким працювати, якщо взяти навіть тільки тих, хто зі мною служить, музикантів. Володя Вікарчук зі Шпилястих Кобзарів, наприклад. У нас різні мистецькі підходи, але ми здружилися.
Та це не спрацювало. Проєкт я подав ще у січні, але нічого досі немає, реакції немає. Те, що є «Музичний десант», дуже добре. Але ж потреб набагато більше. Так, відбуваються поїздки тих чи тих виконавців. Їздять з концертами час від часу Жадан, Славко Вакарчук. Мій учень Юрко Фединський об’їздив усю лінію фронту. Але це не системна робота. Їздять стендапери, 95-й квартал теж приїжджає. Одні бійці це люблять і від душі сміються, але дехто каже: я не ходжу на них. Бо спочатку вони руйнували те, що ми тут захищаємо, а тепер приїжджають і знову «ха-ха». І знову якісь політичні жарти, хоча нам зараз треба єднатися як ніколи. Це не мистецтво, це політиканство.
А я за те, щоб була система роботи в армії, щоб це справді було морально-психологічне забезпечення. Щоб сучасними методами й способами пропагувати культурну спадщину.
Нам потрібна армія, яка знає, за що воює. Знає, які перед нею були, так би мовити, скарби, хто з якими гаслами воював.
— Це ти про розвиток тієї кампанії щодо присвоєння імен видатних особистостей військовим частинам?
— Зокрема. От хто знає Гандзюка, іменем якого названа одна з бригад ЗСУ? (59-та окрема мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка — ред.) Я от знаю, хто такий Гандзюк, був у нього на могилі у Видубицькому монастирі не один раз. Його розстріляли більшовики саме за те, що він був українцем і боровся за вільну Україну.
Він командував Першою Українською дивізією у складі Першого Українського корпусу. Разом зі Скоропадським відвернув загрозу від Києва наприкінці 1917 — початку 1918 років, коли відома більшовичка Євгенія Бош вела на нашу столицю червоногвардійський корпус.
Армія — це ж система, вертикаль. Водночас ми можемо, використовуючи наш демократичний досвід, досвід праці у вільному суспільстві, налагоджувати надійну горизонталь.
«Коли земля вдаряється об віко труни, і тоді я співаю. Щоб заповнити оті страшні паузи…»
— Як служиться людині з розвинутою емпатією? Бо я розумію, що з одного боку без емпатії, співчуття не можна творити, а з іншого це у такій напруженій ситуації просто випалює. Чи можна знайти взагалі якийсь баланс? Чи треба її отак затиснути, цю емпатію, і не відпускати до кінця війни, чи, навпаки, її відпустити, і йти за нею? Мене це мучило і мучить. Страшно загрубіти до нечутливості й страшно піти «в рознос».
— Треба бути природним. Якщо ти приходиш на похорон і плачеш, то треба плакати. Я себе стискаю, звичайно, бо мені не можна плакати начебто. Але коли мене запрошують на похорон і я співаю «Заповіт», наприклад, то завжди зриваюся.
Або «Прощай, світе» ми співаємо з Шевченка. Це такий твір…
Коли бачу ці очі й усіх, хто співає «Заповіт» разом, я, наприклад, зриваюся. Я не маю права цього робити, але я зриваюсь на сльози. Ну, тобто, я себе «тримаю за хвіст», розумію, що не маю права заплакати, щоб не було ще важче найближчим, тим, хто втратив рідну, найдорожчу, найціннішу людину.
Ми працюємо для того, щоб підтримати живих. Але я не можу, наприклад, не плакати, коли після церемонії поховання обнімаю матір або дружину полеглого бійця.
І може, навпаки, вони бачать, що це нормальна реакція? Це людськість. Людяність оцю не треба приховувати. Не виставляти напоказ теж, хай вона сама проявиться. Якщо ти будеш людиною, то ця людяність, вона буде побачена.
Для рідних полеглих бійців ця емоція навіть необхідна — щоб вижити, щоб зберегти психічне здоров’я. Людині потрібно заплакати, викричатися, виридатися.
Нещодавно я був на зустрічі з родинами полеглих бійців 112-ї, 241-ї та 114-ї бригад ТрО. Багатьох з них я вже знав, як-от маму і сестру Євгена Кваскова з 207-го бата. Ми з його сестрою довго говорили, вона вчиться на військовій катедрі в університеті Шевченка. І ми аналізували ефективність використання такого роду інтелектуалів, скажімо, у нас на місцях.
А мама його сказала просто: «Тарасе, я так тобі дякую за те, як ти грав тоді, на похороні. Я не знала, на якому світі перебуваю. А оця музика твоя — вона допомогла мені все те пройти. Бо це були твори, які любив мій Євген. Я цим жила до того, до його смерті, ще коли він їздив з хлопцями займатися «Спасом», вів ці квести козацькі ще до повномасштабного вторгнення. І коли ти заспівав, то усі пісні наче ожили й допомогли мені усе це пройти».
Тому… Коли западає страшна тиша, останнє цілування, і віддають землі, закопують… Коли земля вдаряється об віко труни, і тоді я співаю. Це щоб заповнити оті страшні паузи.
До мене підходила Інна Сохань, дружина полеглого бійця зі 120-го бата Артема Соханя. У нього на похороні крім усього іншого я грав «Гуцулку Ксеню». Вона нагадала: це я вас просила тоді заграти «Гуцулку Ксеню». І я знову згадав, скількох добрих знайомих я поховав, і коли потім чуєш слова вдячності від рідних, що допоміг їм пережити ті страшні години, дні… То це відповідь для себе: якщо не маєш емпатії, якщо для тебе це формальність… Ну, це все буде нещиро. Або якщо ти замкнешся і скажеш: ну що ж, війна. От нехай це пройде, а там уже…
Я просто емоційна людина. Взагалі, будь-який митець — емоційний, а тут — війна… Я взагалі не розслабляюся алкоголем, не вживаю практично, і тому мені важко знайти спосіб скинути цей стрес. Тому я його виспівую — на концертах, на зустрічах. Розказую історії, які мене зачепили, те, що я переживав і що ми повинні пам’ятати… Не браваду якусь: «горить-палає техніка ворожа». А історії про те, якою ціною нам дістаються перемоги.
— А як тобі відгукується оце «війна забирає кращих»? Хіба вона не забирає всіх без розбору, хіба снаряду, міні, кулі снайпера є різниця, у кого вціляти?
— Так, вона забирає всіх, але першими гинуть найкращі. Але потім усі стають кращими. Навіть ті, на кого ми не сподівались. От він міг бути непримітним, він міг накопичувати щось у собі. У момент, коли вони вдягнули піксель, він чи вона вже стали кращими. Бо це сміливість, це дар Святого Духа, хоч може це і звучить пафосно. Навіть якщо вдягнув не з доброї волі й не збирався бути героєм. А тоді віддав життя за Україну. І це найвища жертва.
От Давид Якушин, він у нас у Вертепі був пастушком, грав на сопілці. Потім захопився скрипкою, закінчив музичну школу, училище імені Глієра. А коли почалося повномасштабне — пішов до армії. Я ніколи не чув від нього патетичних промов, чи чогось такого.
У нас їх так багато, тихих героїв, і це так боляче. І це ще одна мотивація перемогти у цій війні — щоб їхні жертви були недаремні.
Інтерв’ю вів Олег ЛИСТОПАД
Фото автора.
Читайте також на сторінках «Світу»:
- Не дісталось молока. Новела
- Вона не прилетить. Новела
- Сто́янка-Макарів: попелища і відбудова (репортаж: околиці столиці через півтора року після вигнання росіян)
- Російські ракети, отруєна річка й ананаси (репортаж: Калинівка, Мила, Ірпінь)
- Прикордоння воєнного часу (репортаж: Сумщина, Чернігівщина)
- Російська агресія: як рахувати збитки довкіллю
- Чи відповість росія за зруйноване довкілля?
- Чи вибухне Павлоград від російських ракет?
- Нам уже сьогодні потрібні розмінери!