З Бібліотеки «Світу»: Зірочко не реви!

Усе було чудово: чарівний вид на селище з одного боку та на порослі лісом гори й річку під ними — з іншого, м’який посмак карпатського коньяку, аромат шашлику, який досмажувався внизу у дворі. А головне — її Володя був поруч і буде ще майже сім днів. Допоки не вдягне знову піксель, щоб повернутися з відпустки у свій бат. От тільки цей рев…

З сусідського подвір’я знову залунало протяжне «Му-у-у-у-у-у-у-у-у». Обійстя, де зупинилися Оксана з чоловіком — типовий пансіонат з хазяйськими кімнатами на першому поверсі й гостьовими — на другому й третьому, плюс невеликий дворик з альтанкою та мангалом, стоянкою для кількох автівок і латками квітників там, де тільки можна було втулити якусь грядку. Сусідське ж подвір’я було схоже на картину якогось із художників початку ХІХ століття: невеличка мазанка, стодола, порослий травою двір та кілька яблунь і слив місцевих сортів. Зі стилю вибивався лише каркас дерев’яного будинку, що стояв на дальньому кінці ділянки. Одним краєм будинок спирався на вузький клаптик землі перед дорогою, другим — на палі, вбиті у крутий схил.

Двором уже не першу годину тиняється невелика, але ладненька сіро-коричнева корівка зі світлою плямкою на лобі. Вим’я у неї розбухло від молока, але ніхто не виходить з мазанки, щоб її подоїти. Від того у корівки стрес і неприємні відчуття, і вона раз по раз заявляє про це голосним муканням.

Оксана зітхає і йде шукати Ларису, хазяйку пансіонату. Та нарешті поприбирала щойно звільнені кімнати, і вони разом рушають на сусіднє подвір’я доїти корівку. Для Оксани це нові навички, для Лариси — буденна справа.

У перший день відпочинку жалібне мукання довело Оксану мало не до сказу. Про цей звуковий супровід не було ні в описі пансіонату, ні у відгуках попередніх постояльців, які Оксана ретельно перечитала перед тим, як робити бронювання. Уже через пів години мордування коров’ячими стенаннями вона кинулася з претензіями до хазяйки з твердим наміром або змусити якось припинити катування скотини та її, Оксаниного, музикального слуху, або шукати інше помешкання.

«Та це Зойчина Зірочка. Зойка раніше справна була, а як син безвісти пропав, стала як заморожена. Весь час сидить у будинку тому, що Василь не доробив. От Зірочку й доводиться за неї доїти комусь із сусідів. Ну, власне, мені найчастіше, бо я ж тут поруч», — пояснювала Лариса, перекрикуючи пилосос, яким оживляла трохи посіріле від нанесеної пилюки килимове покриття в коридорі.

З’ясувалося, що сусідчин син довгий час працював «по європах», перепробував десятки різних занять, а в середині 2021-го, на своє тридцятиріччя, повернувся раптом додому. Купив матері корову, завіз смерекових колод із сусіднього лісгоспу і почав будувати двоповерховий дім. На момент, коли у квітні двадцять другого на їхню вулицю зарулила «Нива» із сержантом з військкомату за кермом і течкою повісток на пасажирському сидінні, Василь уже встиг вигнати стіни й накрити дах шифером.

Служити потрапив у бригаду тероборони, що, як з’ясувалося, воювала як звичайнісінька піхота. «Більше лопатою воюємо, ніж автоматом», — розповідав Василь матері в телефонних розмовах, які вона переповідала тій же Ларисі. А на початку жовтня замість Василя зателефонував командир роти й сказав, що син тепер вважається зниклим безвісти. Роту вибили з позицій, а Василь не вийшов. Ніхто не знав, чи він живий, чи у полоні. «Тому безвісти. До з’ясування», — сухо пояснив командир.

Оксану від цієї розповіді трохи «поплавило», бо підсвідомо відразу ж приміряла цю ситуацію на себе, на мить уявивши, що вона відчувала б, якби почула таке про Володю. Але одразу ж струснула головою і перемикнулася на те, як зарадити. Тільки таке перемикання й рятувало, бо інакше оте «а що, якщо», уже давно цілковито виїло б мозок — Володя пішов у військкомат з перших днів «повномасштабки» й оце уперше дістав десятиденну відпустку.

Так Оксана і стала «ученицею доярки», як жартував чоловік, зустрічаючи її після умиротворення Зірочки. На п’ятий день Оксана вже справлялася сама, далі гукала Володю, щоб він допоміг занести надій до невеличкої громадської сироварні.

В останній перед від’їздом день до кімнати постукала Лариса:

— Оксанко, сьогодні доїти не треба.

— Щось із Зірочкою? — стривожилася Оксана.

— Василь, Василь знайшовся, — заусміхалася хазяйка. — Дзвонив зі шпиталю.

— Як? Що?

— Обміняли його, у полоні був. Зойка Зірочку сама сьогодні подоїла.

Оксана вийшла на балкон, глянула у бік сусіднього подвір’я. Зірочка мирно тинялася двором і терлася мордою об дошки паркану.

«Не реви більше, Зірочко, ніколи не реви», — подумки побажала Оксана, витираючи сльозу, яка зрадливо скотилася щокою.

Олег ЛИСТОПАД

Читайте також: