Мовна політика як запорука національної безпеки

Для українців, які тривалий час перебували під владою кількох імперій, мова є опорним пунктом української ідентичності, запорукою виживання етносу і збереження його національних рис. Тому мовна політика в Україні завжди актуальна. Однак на зламі XXI століття вона вийшла за суто етнічні рамки й стала питанням національним, себто державним. Таку думку висловив директор Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України Богдан Ажнюк. На одному з нещодавніх засідань Президії Національної академії наук він розповів, з чого складається мовна політика держави, що змінилося в ній останніми десятиліттями та як до цього долучилася наукова спільнота.

На думку вченого, зміни, яких зазнала мовна політика в Україні в першій чверті цього століття — безпрецедентні. Почати хоча б з того, що за цей період кілька разів змінювалось мовне законодавство: у 2012 році старий закон про мову, ухвалений ще за радянщини, змінив так званий закон Ківалова-Колесніченка «Про засади державної мовної політики», який був скасований як неконституційний у 2018 році. Зрештою 25 квітня 2019-го ухвалено чинний закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який кардинально змінив ситуацію у сфері мовної політики. Зокрема, вперше в українській історії було призначено Уповноваженого із захисту державної мови, створено державний орган зі спеціальним статусом, що відповідає за імплементацію мовного законодавства, та Національну комісію з мовних стандартів.

Хто писав закон про мову

— Важливо згадати про участь наукової спільноти, зокрема представників наших академічних інститутів у підготовці концептуальної бази мовного законодавства та у створенні закону 2019 року, — зазначив Богдан Ажнюк. — Текст цього закону був написаний групою науковців і, просто кажучи, неформалів. При Міністерстві культури України існувала координаційна рада з питань застосування української мови, діяла робоча група, яка писала текст майбутнього закону. У жодній країні Європи мовний закон не створювався колективом, де тон задавали науковці й неформали, а політики, чиновники в цю роботу практично не втручалися. Я був членом цієї групи й знаю про її роботу з власного досвіду.

Більшість розробників законопроєкту, додає Богдан Ажнюк, були учасниками міжнародних наукових конференцій, що їх проводили Інститут мовознавства та Інститут української мови НАН України, як-от «Екологія мови і мовна політика в сучасному світі» (2009 р.), «Мовні права в сучасному світі» (2012 р.), «Мовне законодавство і мовна політика: Україна, Європа, світ» (2017 р.) — за їхніми матеріалами були підготовані колективні монографії. Ці конференції, каже вчений, були своєрідними дискусійними майданчиками, де формувалася концептуальна основа закону 2019 року, їхніми учасниками були ті, хто потім писав текст законопроєкту і боровся за його проходження у Верховній Раді. Поряд з науковцями академії та українських університетів, у цих заходах також брали участь судді Конституційного Суду різних каденцій: Віктор Шишкін, Сергій Головатий, Микола Мельник, Ігор Сліденко. Окрім того, була ціла низка доповідей про мовну політику інших держав — доповідали відомі вчені з Австрії, Великобританії, США, Італії, Марокко, Німеччини, Польщі та Франції. Це дало величезний масив інформації про міжнародний досвід мовної політики, що дуже знадобився у науковому супроводі Європейської мовної хартії, за який відповідає Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні.

Важливу роль у законодавчому забезпеченні мовної політики, додає вчений, мали слухання в Конституційному Суді України, де офіційними учасниками конституційного провадження як експерти були директори мовознавчих інститутів НАН України. Богдан Ажнюк нагадав, що після того, як закон Ківалова-Колесніченка був визнаний неконституційним, група депутатів ОПЗЖ оскаржила конституційність мовних статей закону «Про освіту» та закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». «У цих засіданнях ми з наукових позицій відстоювали принципові положення нашого мовного законодавства, їхню відповідність міжнародним принципам мовної політики, — зазначив доповідач. — У всіх трьох випадках суд ухвалив ті рішення, на підтримку яких виступали експерти наших мовознавчих установ».

Квінтесенція українськості

Українські вчені-мовознавці відіграють важливу роль також у формуванні суспільної думки з питань мовної політики, зауважив Богдан Миколайович. За останнє десятиліття тільки працівники Інституту мовознавства брали участь у понад 150 виступах на радіо й телебаченні, давали інтерв’ю і виступали з публікаціями в ефірних і друкованих ЗМІ. Не менш активними були науковці з Інституту української мови; велику інформаційну роботу веде директор Українського мовно-інформаційного фонду НАН України академік Володимир Широков і його колеги.

Формування мовної свідомості — це важлива частина мовної політики, особливо сьогодні, позаяк «сучасна війна — це не тільки про ракети й танки». Зміни, що відбуваються в цій ділянці, іноді просто вражають, каже Богдан Ажнюк і як приклад наводить цитату з інтерв’ю голови ради оборони Кривого рогу Олександра Вілкула: «Мова — також зброя у війні проти росії». Справді вражає, бо всі пам’ятають цього політика як представника проросійських партій і віцепрем’єра в уряді Миколи Азарова. Сьогодні ж він позиціює себе як український патріот, виступає на підтримку української мови, виділяє ресурси на організацію безплатних курсів з її викладання у Кривому Розі тощо. І річ навіть не в тому, наскільки щирий Олександр Вілкул, зауважує науковець, а в тому, що він, як досвідчений політик, відчуває суспільний запит на відродження української мови, і відповідно на нього реагує. Українська мова дедалі більше сприймається суспільством не просто як засіб для передавання інформації, а як екзистенційна категорія, квінтесенція українськості, й пов’язується не лише з етнографічною спадщиною, а з певним типом політичної культури. (Ба більше — з цивілізаційним феноменом, який представляє Україна в протистоянні з росією. Ще століття тому видатний український історик В’ячеслав Липинський писав: «Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра, а інший, витворений віками устрій політичний, інший метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів держави й громадянства»).

Завдяки тому, що політичний наратив України формулюється й оприлюднюється українською мовою, каже доповідач, сама мова сприймається не тільки як словесна оболонка цього наративу, а як його невіддільна частина. Тобто українська мова — це маркер належності до української нації не лише в етнічному, а й в політичному сенсі, вона об’єднує представників різних етнокультур в єдиний український народ.

Ідеологія монолінгвізму

«Мовна політика є послідовною і концептуально цілісною, якщо в її основі лежить мовна ідеологія, — веде далі Богдан Ажнюк. — Термін «мовна ідеологія» увійшов у науковий обіг ще наприкінці 1970-х років завдяки професорові Чиказького університету Майклові Сильверстайну, відомому працями в галузі лінгвістичної антропології. Він дав цьому поняттю таке визначення: комплекс переконань про мову, який сформувався в її користувачів і служить поясненням і обґрунтуванням мовної структури й мовної практики. Цей термін увійшов в активний обіг, зокрема в західній соціолінгвістиці його широко використовують. Олександр Вілкул, про якого я згадував, є, безперечно, продуктом мовної ідеології — з одного боку. А з другого, тиражуючи українські наративи, він бере участь у її творенні. Соціолінгвістичні дослідження, виконані на мовному матеріалі різних країн, показують, що мовна ідеологія — ефективний регулятор мовної поведінки. Її вплив можна спостерігати й на офіційному, і на низовому неформальному рівні, куди вплив офіційних приписів не сягає. На рівні так званої народної культури мовна ідеологія часто виконує роль оператора мовної поведінки з відсутнім менеджером (це термін західної соціології)».

Науковець також згадав про руйнівний вплив ідеології асимілятивної двомовності, яку нав’язували українському народу (і не лише) за часів тоталітаризму, активно експлуатуючи тезу про російську мову як мову міжнаціонального спілкування, і наголосив, що українські політичні еліти відкинули ідею двомовності ще у 1990-х роках. Згідно з Конституцією, Україна — унітарна одномовна держава. Але наскільки ідеологія монолінгвізму відповідає європейським засадам демократії та верховенства права? Таке питання, каже Богдан Ажнюк, часто постає на конференціях та в дискусіях з закордонними експертами, зокрема експертами ОБСЄ та Венеційської комісії, з якими доводилося спілкуватися під час наукового супроводу ратифікованої Україною Європейської хартії регіональних або міноритарних мов (тобто мов меншин). Так от, наголошує доповідач, більшість європейських держав — одномовні.

Україні найближча модель Франції — у її мовній політиці домінує ідеологема монолінгвізму. Причому домінує настільки, що Конституційна рада цієї країни у 1999 році ухвалила рішення, що Європейська хартія регіональних або міноритарних мов (на той час уже підписана від імені держави міністром закордонних справ), становить загрозу для національної єдності, суперечить Конституції Французької Республіки й тому не може бути ратифікованою. І до сьогодні Франція не є виконавицею цієї хартії.

Укладання словників і міжгалузева співпраця

До складових мовної політики, окрім відповідного законодавства, ідеології, формування мовної свідомості й поведінки, входить і регулювання норм національної мови через словники, граматику, правопис тощо. Богдан Ажнюк нагадав, що в цій галузі найбільш масштабними досягненнями у першій чверті XXI століття стали укладання словника української мови у 20 томах, створення інтегрованої лексикографічної системи словників України й мовного корпусу на електронних носіях, а також розроблення, схвалення і публікація українського правопису в редакції 2019 року (затвердженого на спільному засіданні колегії МОН і Президії НАН України), та поінформував про роботу Інституту мовознавства у ділянці словникарства і міжгалузевої співпраці.

— Ми укладаємо насамперед перекладні словники, — зазначив учений. — Один з них спеціально присвячений науковій термінології у сфері мовної політики. Це словник «Мовна політика і мовне планування: терміни і поняття», публікація його запланована на цей рік. Структура словникової статті має такий вигляд. Починається вона із власне терміну і його розгорнутого енциклопедичного тлумачення, далі йде переклад англійською мовою, але часто це не один переклад, а декілька, тому що англійська термінологія дуже варіативна, і одному українському терміну може відповідати два, три, чотири, а інколи й п’ять англійських відповідників. Далі йдуть текстові ілюстрації використання цих відповідників у фахових публікаціях, перехресні посилання до споріднених термінів, список літератури до кожного. Наскільки мені відомо, термінологічних словників такого типу, тобто комбінованих енциклопедично-перекладних з текстовими ілюстраціями до кожного іншомовного відповідника у світовій лінгвістиці не існує.

В Інституті мовознавства також працюють над укладанням низки інших перекладних словників. Це, зокрема, польсько-український словник, українсько-англійський словник «Етнокультурні та історичні реалії», торік було надруковано тлумачний словник новітніх англізмів, які підготувала група молодих науковців інституту. До кінця другого кварталу цього року вийде друком під спільним грифом Конституційного Суду України та Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні «Англійсько-український правничий словник складної лексики». Спільно з колегами з Львівського національного університету імені Івана Франка та Бірмінгемського університету (Велика Британія), науковці інституту завершують роботу над міжнародним проєктом «Англійсько-український правничий словник (з прикладами із судової практики)» — ілюструвати терміни там будуть перекладені українською рішення британських судів різного рівня, що дасть змогу надалі зняти деякі труднощі юридичного перекладу. Опублікування словника очікується також у 2024 році.

Окрім того, на виконання постанови Президії НАН України № 258 від 15 вересня 2021 року вчені-мовознавці підготували й видали окремою брошурою науково-методичний посібник для експертних установ Міністерств юстиції та внутрішніх справ, СБУ, НАБУ, ДБР, який називається «Семантико-текстуальна лінгвістична експертиза усного і писемного мовлення. Науково-методичні рекомендації».

Підбиваючи підсумки, Богдан Ажнюк ще раз підкреслив, що у перший чверті XXI століття відбулися кардинальні зміни в мовній ідеології, у моделях мовної поведінки та мовному ландшафті України. Зокрема, відстояно принципи офіційної одномовності України й утворено інститути, які реалізують цей принцип на практиці; нинішня концепція мовної політики й практичні заходи з її здійснення відповідають європейським засадам і національним інтересам України; українська мова символізує не тільки етнокультурну спадщину, а й сучасні політичні цінності; мовознавчі установи України беруть активну участь у визначенні завдань й цілей мовної політики в Україні та її науковому супроводі та імплементації.

Викликів не поменшало

Доповідь викликала жваве обговорення, яке затягнулося майже на півтори години. Спектр питань і думок, що лунали в залі Президії, був досить широким — від екскурсів у темне минуле, де криються першопричини усіх наших бід, до нинішніх проблем із забезпеченням кваліфікованими кадрами мовознавчих інститутів і загалом академії. Йшлося про необхідність звільнення української мови від нашарувань колоніальної спадщини, про безграмотність урядовців та телеведучих, невиправдане (на думку окремих академіків) засилля фемінативів тощо. А також — про взаємодію з іншими (міноритарними) мовами, зокрема в Закарпатті, де, за словами Богдана Ажнюка, тривалий час регіональна мовна політика була спрямована на загравання з Угорщиною, через що величезна частина українських угорців абсолютно не володіє українською та виключена з національного життя.

Цікавими й змістовними були виступи Уповноваженого із захисту української мови Тараса Креміня, голови Національної комісії зі стандартів державної мови Юлії Чернобров, академіків НАН Володимира Широкова, Ганни Скрипник, Миколи Жулинського, професора кафедри сучасних мов і культур Університету Пейс (США) Андрія Даниленка.

— Ми маємо не тільки формальний меморандум про співпрацю з Академією наук — ми наповнили його конкретними діями, — розповів Тарас Кремінь. — Особливо хочу відзначити спільні дослідження щодо частотності використання української мови в окремих сферах, зокрема в соціальних мережах, лінгвістичні експертизи, наукові конференції, круглі столи. Разом з Академією наук ми готуємо черговий річний звіт і про стан виконання мовного закону, і про діяльність Уповноваженого. Це документ, який говорить про реальні досягнення й ті завдання, які ми ставимо перед нашою інституцією та перед державою на наступний рік.

Разом з тим Тарас Дмитрович зазначив, що попри зміцнення конституційного статусу української мови, точка неповернення ще не перейдена і ризиків не поменшало — навіть у контексті тих загроз, що лунають з боку країни-агресора. І нагадав про нещодавнє звернення тамтешнього недофюрера до федеральних зборів щодо посилення статусу російської мови на всіх континентах. Тоді як у нас чотири роки не могли затвердити Державну мовну програму, спрямовану на посилення статусу української мови за кордоном. Тим часом за межами нашої країни перебувають понад 600 тисяч українських здобувачів освіти, які позбавлені права навчатися державною мовою у місцях компактного перебування. Аналогічна загроза — для тих громадян України, які проживають в національних спільнотах (ситуація на Закарпатті).

— Отже, викликів не стало менше, але будемо сподіватися, що спільними зусиллями зробимо все необхідне для того, щоб українська мова і надалі зміцнювала свій статус, закон працював та виконувався, і всі ті можливості, які ми повинні надати громадянам України, а також усім охочим опанувати українську мову, були реалізовані в повному обсязі, — резюмував Тарас Кремінь.

***

Насамкінець варто додати, що Державну мовну програму (повна назва — «Державна цільова національно-культурна програма забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на період до 2030 року») Кабінет Міністрів України затвердив 15 березня цього року. Щоправда, за словами Уповноваженого із захисту української мови, це мало відбутися набагато раніше, а саме до 16 січня 2020 року, бо проєкт уже давно «пройшов усі можливі й неможливі експертні висновки», але вже як є.

Програма з-поміж іншого передбачає подолання наслідків лінгвоциду державної мови та заходи з відновлення її функціонування на деокупованих територіях; інформаційні кампанії та інші заходи з промоції української мови в Україні та світі; удосконалення рівня володіння українською мовою та її викладання педагогічними працівниками тощо.

«Сьогодні Україна нарешті має системний документ, який відкриває нові можливості для утвердження української як єдиної державної та подальшої популяризації її як майбутньої офіційної мови ЄС, — написав у своїй колонці в агентстві «Укрінформ» Тарас Кремінь. — …Реалізація Державної мовної програми як інструмента для захисту та популяризації української мови має зміцнити фундамент української державності та сприяти подальшій розбудові України як незалежної та суверенної держави».

Підготувала Наталія КУЛИК

Читайте також: