За українським законодавством церква відокремлена від держави, але вивчати та аналізувати процеси, які відбуваються у церкві та суспільстві, особливо з наукової точки зору, можна і треба. Нещодавно на засіданні Президії НАН з доповіддю «Державно-церковні відносини в Україні на сучасному етапі: актуальні проблеми, можливі сценарії розвитку» виступив завідувач Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, доктор філософських наук Олександр Саган.
Насамперед доповідач коротко зупинився на головних «дійових особах» та характеристиках нинішньої української моделі державно-церковних відносин.
За словами Олександра Сагана, щільність релігійної мережі в Україні є доволі високою — одна релігійна громада на 1600 громадян. Отже, релігійні організації мають в Україні потужну мережу, яка в рази переважає інші інституції громадянського суспільства та мережу органів державної та місцевої влади.
Станом на 1 січня 2021 року (за словами доповідача, дані на початок 2022 року є, але вони неповні) в Україні було офіційно зареєстровано понад 35 тисяч релігійних громад без урахування тимчасово окупованих територій, але всього релігійних організацій нараховувалося на той час 37 тисяч.
Водночас спостерігається дещо аномальна ситуація з відповідністю статутів, зареєстрованих у державних органах влади — 37 тисяч, та статутів, зареєстрованих в Єдиному державному реєстрі — там кількість релігійних організацій 25650. Ця невідповідність пов’язана з практикою подвійної реєстрації статутних документів, яка потребує вдосконалення.
Як констатував Олександр Саган, після широкомасштабного вторгнення росії статистика щодо релігійних громад в Україні фактично не відображає реальної ситуації. Але тут учені орієнтуються на дані соціологів. Зокрема дослідження Центру Разумкова в травні 2023 року засвідчує домінування вірян Православної церкви України, яку очолює митрополит Епіфаній — 34% від кількості опитаних. До парафіян УПЦ МП, яку очолює митрополит Онуфрій, відносять себе 8% опитаних. Водночас 13% православних не ідентифікують себе з якоюсь конкретною церквою.
До речі, під час обговорення теми доповідача запитали, чому збільшується кількість православних, які не ідентифікують себе з якоюсь церквою. За словами Олександра Сагана, це ті православні, які вже не хочуть і не можуть ідентифікувати себе з московським патріархатом, але через виховання, певні переконання й упередження, ще не готові ідентифікувати себе з Православною церквою України. До того ж, статистика може бути неточною, адже віра — питання делікатне, не кожен скаже, до якого віросповідання належить.
— Сьогодні відбувається певне маніпулювання статистичними даними, оскільки донедавна головним показником була кількість зареєстрованих статутів релігійних громад, — зауважив Олександр Саган. — В одній організації може бути 10 громад і 10 тисяч людей. В іншій організації може бути 1000 громад і ті самі 10 тисяч людей. Тому нині намагаємось більше оперувати соціологічними даними — як це робиться в усьому світі. Вони теж не є стовідсотковими, але кращого механізму поки що не маємо.
Як наголосив доповідач, важливою особливістю української моделі державно-церковних відносин є високий рівень самоорганізації релігійних інституцій. Створена ще у 1996 році Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій нині є незалежним консультативно-дорадчим органом, до думки якого прислухаються всі гілки влади в Україні. До неї входять 16 релігійних інституцій. І ця рада не єдина в Україні, окрім неї функціонують ще шість активних релігійних об’єднань. На обласних рівнях працюють створені за ініціативи Президента України регіональні духовні ради.
— У системі державно-церковних відносин із різним рівнем включення задіяні й державні інституції, — зауважив Олександр Саган. — Передусім ідеться про державну службу з етнополітики та свободи совісті, яка нині виведена з підпорядкування Міністерства культури та інформаційної політики, а також — підпорядковані їй підрозділи в обласних держадміністраціях (нині це військово-цивільні адміністрації). Помітною є діяльність Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики, а також відповідних підрозділів у Службі безпеки України та інших силових структурах.
Головне питання — розбудова помісної церкви
Як констатував Олександр Саган, головним питанням державно-церковних відносин залишається конституювання помісної православної церкви в Україні.
— У державницькому аспекті, — зауважив доповідач — йдеться про завершення процесу здобуття політичної незалежності України, виконання доктрини національної безпеки, а також — статті 30 Закону України про свободу совісті та релігійні організації.
— Отримання томоса для ПЦУ путін вважає найбільшим провалом російської зовнішньої політики за останні 200 років, — наголосив Олександр Саган. — І ми можемо говорити про внутрішньоцерковний, міжцерковний та міждержавний аспекти загроз українського томоса новому російському імперському проєкту. Згадаймо також цитату американського політолога Збігнєва Бжезинського: «Неможливо досягти реальної державної незалежності, якщо бодай 20% релігійної мережі в країні контролюється ззовні».
На думку доповідача, помісна православна церква України — це фактично відповідь українців на трансформацію російського православ’я у версію політичного православ’я та перетворення його на нову ідеологію рф, яка заявляє про відродження московської імперії у формі СРСР-2 чи будь-якій іншій формі. Саме на базі політизованих духовних цінностей православ’я, путін будує свою нову пострадянсько-антизахідну політику.
Об’єднати Україну з Україною
Яке коло питань вирішує помісна церква для України? За словами Олександра Сагана, насамперед ідеться про підвищення суб’єктності українських церков, зняття претензій москви щодо канонічних територій (і в цьому аспекті можливо буде розв’язати питання щодо патріархату греко-католицької церкви, оскільки відбувається зміщення осі «Ватикан — москва» на вісь «Ватикан-Київ»).
— Фактично йдеться про «об’єднання України з Україною», тобто продовження ідеї митрополита Петра Могили «об’єднати Русь із Руссю», — наголосив доповідач. — А ще — про зняття ворожнечі між християнськими конфесіями й церквами.
Але спільна проблема у реалізації цих прагнень — намагання як церковних структур, так і владних інституцій застосувати адмінресурс, а не просвітницько-інформаційну складову.
До актуальних проблем державно-церковних відносин в Україні Олександр Саган також відносить необхідність деполітизації УПЦ московського патріархату та інших релігійних організацій, у яких віровчення та культ зазнали трансформацій під тиском політичних чинників.
За словами доповідача, у часи жорстокої війни поведінка кліриків УПЦ МП призвела до радикалізації суспільної думки щодо подальшого функціонування в Україні цієї церкви. У цьому контексті він навів дані КМІС, згідно з якими в червні 2023 року вже 66% населення України погоджується з необхідністю заборонити діяльність УПЦ МП, а ще в грудні 2022 року таких було 54%.
— Проте нинішня архітектура державно-церковних відносин не передбачає можливості заборони окремого релігійного напряму, оскільки церкви в Україні не мають статусу юридичної особи, — наголошує Олександр Саган. — Такий статус є у кожної окремої парафії, але не в інституту церкви загалом.
Окрім цього, чинне законодавство дає вичерпний перелік підстав для припинення діяльності релігійної організації, а сам процес відбувається виключно в судовому порядку. Подібна заборона церкви суперечить міжнародним зобов’язанням України, тому деполітизація УПЦ МП та її природна маргіналізація до рівня реальної підтримки вірянами, на наш погляд, є найбільш раціональною моделлю подальших відносин цієї церкви й держави.
І Аделаджа, і Мунтян…
Ще одна проблема, яку окреслив доповідач, — законодавче врегулювання розвитку капеланського руху в Україні. Йдеться не лише про військове, але й медичне, пенітеціарне, молодіжне та інше служіння. Віднедавна до цього переліку додалася і капеланська місія для українських біженців.
На думку Олександра Сагана, проблемою не лише для держави, але і для всього релігійного простору України є комерціалізація й апостолізація деяких церков — найяскравіше це проявляється в харизматичному євангельському русі. Передусім доповідач згадав про вчення і діяльність Сандея Аделаджі («Посольство боже»), Володимира Мунтяна (Церква «Відродження») та деякі дрібніші напрями, які фактично перетворюють релігійну інституцію на бізнес-проєкт — а отже, знецінюється моральний потенціал не лише цих церков, але й інших релігійних організацій.
— Яскравим прикладом наявності цієї проблеми є нещодавній аудит Києво-Печерської Лаври, де, як відомо, десятиліттями грубо порушувалися норми чинного законодавства у збереженні пам’яток архітектури, — зауважив Олександр Саган.
Мінімізація опіки та юридичний шлях
Доповідач окреслив і бажані сценарії подальшого розвитку державно-церковних відносин в Україні. По-перше, йдеться про подальше зростання самостійності релігійних організацій та мінімізацію державної опіки у розв’язанні ключових питань функціонування — це й отримання земельних ділянок, забезпечення комунальними послугами, зміна громадами юрисдикції тощо. Важливою є також популяризація практик вирішення міжцерковних суперечностей юридичним шляхом за мінімального застосування адмінресурсу.
Серед пропозицій — і створення офісу омбудсмена з питань свободи совісті. На думку доповідача, у його структурі слід обов’язково передбачити міжнародний відділ, який відповідав би за стратегічну комунікацію з міжнародними партнерами та іноземними неурядовими організаціями для протидії ворожій пропаганді проти України у сфері викривлення питань державно-церковних відносин і свободи совісті.
Також Олександр Саган переконаний у необхідності відновлення релігієзнавчої освіти та просвіти у світських навчальних закладах України усіх форм власності. «Без цього, власне, нам розв’язати питання якісного розвитку державно-церковних відносин буде надзвичайно важко», — додав він.
Ще серед завдань — вдосконалення законодавства України у сфері свободи совісті, скасування подвійної реєстрації релігійних організацій, визнання нечинними всіх договорів, передусім щодо оренди нерухомого майна державної й комунальної власності, що укладено релігійними організаціями та інституціями, які грубо порушують законодавство чи не внесли згідно з ним необхідні зміни до статутів. Серед інших завдань — захист прав українських вірян за кордоном і створення у структурі МЗС підрозділу, який опікувався б українською діаспорою та тимчасово переселеними людьми. Загалом, на думку науковців, слід і надалі розвивати конституційний принцип світськості політичного й суспільного життя України.
Центр експертиз
Як ішлося в доповіді, українські науковці досить детально досліджують явища політизації релігійного життя в країні та впливу релігійних інституцій на національну безпеку, особливості формування державно-церковних відносин у пострадянський період.
Зокрема, науковці Інституту філософії НАН видали 10-томне видання «Історія релігії в Україні», низку монографій та збірників праць, де проаналізовано історію державно-церковних відносин, а також ідеологічні загрози українській державності, які несе ідеологія «русского міра» та інші подібні ідеологічні конструкції.
«Окрім фундаментальних праць, видаємо й роз’яснювальні матеріали, де роз’яснюється чинне законодавство, документи, дається хронологія подій», — додав Олександр Саган.
В Інституті філософії ім. Г.С. Сковороди НАН у 2014–2023 роках також проведено низку наукових заходів, конференцій, круглих столів на тему війни як соціокультурного феномену. Як зауважив доповідач, на кожному з них розглядалося питання релігійного чинника у воєнний час.
— Більшість процесів та явищ, що нині відбуваються в Україні у сфері державно-церковних відносин, мають незавершений характер, — резюмував свою доповідь Олександр Саган. — Тому об’єктивний аналіз та формування обґрунтованих висновків потребують уважного відбору та акумуляції емпіричних матеріалів і статистичних даних. Після завершення війни це дасть змогу протидіяти маніпулятивним технологіям та генерувати фундаментальні знання, які матимуть не лише теоретичне, а й практичне значення для вироблення оптимальних рішень у розв’язанні проблем внутрішньої та зовнішньої політики України; зробити правильні висновки та врахувати складні й навіть трагічні історичні уроки.
Під час обговорення доповіді на запитання, в чому сенс відокремлення церкви від держави, якщо його реально не існує, Олександр Саган відповів, що церква відокремлена від держави, але не від суспільства, так само як і суспільство не відокремлено від своїх переконань.
— Дуже часто ті самі особи є в дуже різних іпостасях, — додав він. — І тому ми повинні досліджувати й досліджуємо, у який спосіб відбувається перетин державних і церковних інституцій, як вони взаємодіють. Науковці, зокрема нашого інституту.
фіксують і моделюють, як це відбувалося в минулому і може відбуватись у майбутньому.
На запитання, чи є в Україні організації, які опікуються чи об’єднують тих людей, котрі відносять себе до атеїстів чи агностиків, Олександр Саган зауважив, що донедавна їх було декілька, але вони себе жодним чином не проявляють. Інститут релігійного омбудсмена, який пропонують запровадити науковці, зокрема буде покликаний опікуватись правами таких людей.
Серед конкретних пропозицій, які були сформульовані у рішенні Президії, — розглянути питання створення центру з проведення релігієзнавчо-правових експертиз.
Останнім часом збільшилась кількість звернень, зокрема й тих, що проходять через Президію НАН як доручення для аналізу статутних документів, котрі потребують як релігієзнавчої, так і правової експертизи. Врешті-решт першу проводить Інститут філософії, а другу — Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. «Ми пропонуємо створити спільний центр, щоб представники двох інститутів давали єдиний документ», — пояснив Олександр Саган.
Як резюмував віцепрезидент НАН академік В’ячеслав Кошечко, установи відділення філософії та історії й права академії активно долучені до вивчення проблематики державно-церковних відносин в Україні. Водночас нині перед науковцями постали чергові виклики й завдання, зокрема у сфері компаративістики, встановлення причинно-наслідкових зв’язків, прогнозування можливих наслідків тих чи інших рішень у сфері свободи совісті. І тут ще багато проблем, до розв’язання яких доведеться докласти чимало зусиль.
Пряма мова
Голова Державної служби України з питань етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський:
— Релігійна ситуація і ситуація у сфері державно-церковних відносин, яка склалась в Україні, є багато в чому унікальною для Європи. Два ключових фактори — релігійний плюралізм і релігійна конкуренція — є такими, що визначають весь релігійний ландшафт країни, на котрому діє кілька центрів релігійної сили, кожний з яких не може домінувати одноосібно. І кожний з цих центрів намагається здобути якомога більше «місця під сонцем».
Але така конкуренція не дає змоги одному центру релігійної сили придушувати релігійні меншини, які в Україні користуються, мабуть, більшою свободою, ніж у пострадянських країнах, і багато в чому більшими преференціями, ніж у Західній Європі. В Україні релігійні інститути рівні перед законом, що не є самоочевидним для знов-таки переважної більшості європейських країн. Унікальність цієї ситуації накладає, звичайно, і особливі умови для здійснення державної політики у сфері свободи совісті.
Я мав стосунок до формування підвалин цієї політики. Вони полягали в тому, щоб дати церкві відбутися саме як релігійному інституту. З кінця минулого століття ми переживаємо перший в людській історії часовий відтинок, коли церква може бути просто церквою. Тобто, вона не повинна (особливо в країнах загального добробуту) опікуватися соціальними проєктами. Це робить і держава, і велика кількість філантропічних організацій.
Коли йдеться про відокремлення церкви і держави, то держави вкладають у цей принцип досить різний зміст. В Україні йдеться про те, що держава не втручається у внутрішньоцерковні справи. Її глава не є ані православним, ані католиком, ані протестантом. І, визначаючи державну політику, вона бере в розрахунок релігійний чинник тільки в тому сенсі, в якому це відповідає інтересам держави, інтересам і свободам окремого громадянина.
Але це не означає, що державі немає діла до того, що відбувається в релігійній сфері, особливо якщо це шкодить правам і свободам особи й громадянина, якщо це підриває національну безпеку і дає можливість ворогу зловживати релігійними почуттями громадян.
Ми переживаємо особливий період у нашій історії, коли релігія відіграє особливу роль, набирає особливого характеру, і ми потребуємо точного діагнозу того, що відбувається в релігійній сфері, а також точних і професійних оцінок дій держави у сфері свободи совісті.
Підготував Дмитро ШУЛІКІН
Фото пресслужби НАН, Інтерфакс-Україна
Читайте також:
- Науковий директор стартапу «Експлоджен» Юрій РЕБЕЦЬ: Я переконаний, що люди, які займаються біологією — щасливі люди!
- Міннауки, статус НАНу та ліквідація доплат
- Треба зберегти те, що маємо. Воно дасть щедрі плоди після нашої перемоги
- “Чи можливі зміни в управлінні й ухваленні рішень усередині НАН України?”
- Сергій Шарапов: потрібно підтвердити, що це справді надпровідність
- «Межигір’я» –для всіх, «Сухолуччя» – для «обраних»?