Околиці столиці через півтора року після вигнання росіян
«Виграйте війну», — побажав мені на прощання шведський журналіст Леннарт Берггрен. Леннарт робить фільм для фінського медіахолдингу про шкоду довкіллю від російської агресії. На момент нашого знайомства він уже побував у Чернігові, а після Київщини збирався на Запоріжжя і Херсонщину. Познайомилися ми під час престуру, який організувала Мережа захисту національних інтересів АНТС.
Від метро Житомирська до селища Сто́янка — якихось десять кілометрів Житомирською трасою. 25 лютого 2022 року село зазнало авіаційного обстрілу. Загинуло двоє людей. У ніч із 25 на 26 лютого був підірваний міст через річку Ірпінь до Києва. Стоянка ніколи не була окупована. росіянці зупинилися в Капітанівці, яка далі від Києва ще на півтора кілометра.
Перший пункт нашого туру — розташоване у Стоянці Приміське лісництво Київського лісгоспу. «Звернете направо з траси, далі зліва буде зелений паркан», — інструктують нас телефоном лісники. Звертаємо, бачимо паркан, пробуємо в’їхати на територію. Стоп! Не той паркан! Ми мало не завітали у гості до ексгенпрокурора, капітана ЗСУ у відставці Юрія Луценка, який має тут садибу. Знову повертаємося на дорогу і трохи далі справді бачимо у глибині напівзруйновану російським боєприпасом будівлю з потрібною нам табличкою.
Навколо будівлі натягнуто попереджувальну червоно-білу стрічку. Втім, вигляд скаліченого балкона, що загрозливо нависає над сходами, і без цього геть відбиває бажання підійти ближче.
За хвилину під’їжджають місцеві лісівники. Пересідаємо до них у машину і їдемо ще далі вглиб від «житомирки», дорогою відмічаючи повалені та посічені стовбури, згорілу посадку молодих сосонок, потрощені вікна та дахи будівель у Стоянці, а потім — на околицях Ірпеня.
Незабаром зупиняємося біля двору іншого, Ірпінського лісництва цього ж лісгоспу. Тут, окрім офісу, ще були бокси з технікою.
Але ні пожежна машина, ні уазик вже не виїдуть звідти на приборкання вогню.
Їхні згорілі корпуси іржавіють поміж обвуглених балок перекриття.
Металеві двостулкові ворота крайнього боксу вибуховою хвилею вибило і відкинуло метрів на 15, ось вони лежать, усі в дірках.
«Кажуть, це був «Град», — лісничий Ірпінського лісництва Олександр Зіневич сумно дивиться на вкрите битим шифером подвір’я.
На алейці, яка веде до головної будівлі, попри все зацвіла троянда й достигає виноград.
Збоку світить дірками від уламків та вибитими вікнами колись затишний, чимось схожий на вулик, будиночок шкільного лісництва.
Відмітини від рашистських «привітів» нескладно побачити на охристо-червоних стовбурах сосон. Один з уламків, вже заіржавлений, пан Олександр знаходить на плитах подвір’я і дарує його Леннарту.
Підходимо до стенда з описом навколишніх лісових угідь. 80% — сосна, десять — дуб, трохи берези та, переважно по долинах річок, вільхи. Гарні місця для грибників, можна знайти ожину й малину, або просто подихати фітонцидним повітрям, але…
«Ліси під Києвом мають переважно рекреаційну функцію. Але через мінну небезпеку, через нерозірвані боєприпаси доступ до цих лісів зараз суттєво обмежений», — розповідає начальник відділу лісового господарства ДП «Київський лісгосп» Микола Байдачний.
Повертаємось до стартової точки, і звідти, вже двома автівками — знову на Житомирську трасу. Віддаляємося нею ще більше від столиці. Минаємо торговий центр, який нещодавно вже вдруге зазнав руйнувань від росіян, цього разу через повітряну атаку. Єдине, що втішає — набагато менший масштаб. Бо у квітні 2022-го російські обстріли пошкодили майже половину покрівлі, а через пожежу вигоріла практично вся «начинка». Вогонь страшенно любить картон, пластик, олії. Чимало отруйної кіптяви тоді потрапило у повітря та осіло на прилеглій території.
Не доїхавши до Березівки, звертаємо направо, до місця падіння нашого літака. Залишаємо автівки на асфальті, а самі прямуємо ґрунтовкою в ліс. Вересневе сонце пече по-літньому, суха осінь перевіює під ногами вичовганий у порох ґрунт. Виходимо на чималеньку галявину, яку обступають обгорілі стовбури.
«Ось там він і упав. Відтягнув літак від Березівки, і упав. Підбили, мабуть, з «Бука»», — киває у бік зарослої сухою вже травою місцини Олександр Зіневич.
Під час падіння літак зніс або зламав чимало дерев, але їхні рештки після вигнання росіян та розмінування ділянки фахівцями ДСНС лісівники вже спиляли або викорчували. Уламки літака зібрали відповідні служби, залишилася лише купка зім’ятих гільз.
На краю галявини — пам’ятний хрест із вицвілим фото та написом: «На цьому місці під час виконання бойового завдання 08.03.2022 року загинув Герой України льотчик-винищувач 40 брТА (бригади тактичної авіації — ред.) майор Люташин Андрій Олександрович, Привид Києва».
Люташин — родом із Мукачево, там його й поховали. Одна з вулиць міста названа його ім’ям. Ну і вже зараз ми знаємо, що Привид Києва — збірний образ, колективний портрет льотчиків, які воювали у небі Київщини. Останній бій майора Люташина обріс в інтернеті купою міфічних подробиць. Більш-менш правильно (хоча і там варто б внести правки) події описує хіба що Вікіпедія: «У березні Андрій Люташин брав участь в авіаційній підтримці підрозділів Сухопутних військ ЗСУ в боях на підступах до Києва. Маневруючи в зоні ураження ППО противника, майор ракетним ударом знищив три БМП окупантів. Після цього його літак 8 березня 2022 року був обстріляний ворожими ракетами та збитий, льотчик не встиг катапультуватися й загинув».
За хрестом лісова дорога повертає вліво. Питаю у лісівників, що там. «Був російський бліндаж. Коли росіян на початку квітня вигнали, я там знайшов дві розтяжки. Викликав деесенесників, вони їх знешкодили. І ще одну самі знайшли, теж знешкодили», — відповідає Зіневич.
Перед тим, як покинути це місце, ще раз озираюсь довкола. В око впадають кілька черемх, на яких достигають ягоди. Гарно, мабуть, тут навесні, коли вони вкриваються білим цвітом і розганяють пахучі хвилі околицями.
Прощаємося з лісівниками, ненадовго повертаємося на Житомирську трасу і відразу за Березівкою знову звертаємо вбік, кружляючи між селами. Наша нова ціль — мінні поля навколо Маковища. Власне, до приходу росіян це були просто поля. Зараз вони оточені натиканими по усьому периметру кілочками з яскравими біло-червоними вершечками.
Через певні проміжки — таблички з написами «Обережно, міни!» українською та англійською, у центрі — застережливий знак: череп у перехресті кісток.
Розмінуванням тут сьогодні опікуються дві організації. З одного боку дороги — міжнародна The HALO Trust, з другого — наш Центр гуманітарного розмінування. Представник Трасту навідріз відмовляється з нами спілкуватися, посилаючись на заборону комунікувати з будь-ким без дозволу вищого керівництва. Натомість фахівці ЦГР, зауваживши наш інтерес до табличок, самі нас зупиняють, попереджають про можливі наслідки у разі перетину червоних ліній та проводять короткий антимінний лікнеп. З’ясовується також, що ось саме це поле стало предметом пильної уваги розмінерів з ЦГР через те, що на його протилежному від траси боці свого часу підірвався трактор. А згодом сапери біля місця підриву виявили вісім протитранспортних мін. В очікуванні сертифіката поле заросло майже двометровими трав’янистими хащами, в яких буяє дике життя. Над його дальнім краєм ширяють канюки, а над ближчим — за кимось для нас невидимим — над самими верхівками трав женеться якийсь дрібніший, але теж явно хижий птах.
А поле через дорогу вже дістало дозвіл на оброблення і відсвічує піском переораного ґрунту.
Далі у програмі — селище Макарів. Дорогою фахівчиня АНТС Олена Сас, яка зголосилася бути гідом, показує, де стояла спалена російська техніка: «Там був танк, там — ще один». Чимало дизпалива і мастил потрапило на землю. Танки вже прибрали, а більшість цих місцин чимось засаджено, люди якось мало зважають на те, що продукція може бути забрудненою.
Олена живе неподалік, у селі, яке теж було окуповане. Разом з родиною їй довелося евакуюватися. Про побачене після повернення в рідні краї влітку 2022-го розповідати їй досі важко. Одна з таких історій — про людей, яких рашисти спалили у власному домі прицільним пострілом з танку. Згодом лише завдяки аналізу ДНК вдалося встановити, хто саме загинув у тій хаті.
У Макарові зупиняємося навпроти Свято-Дмитрівської церкви. Стіна храму подзьобана уламками й кулями, поруч «світить» вибитими шибками павільйон автостанції.
Росіянці так і не окупували Макарів, тобто в ньому не закріпилися, хоча бої точилися важкі в різних частинах селища. Макарів майже місяць залишався у зоні враження ворожою артилерією і дуже багато будівель було пошкоджено або зруйновано. «росіяни нищать школи, садочки, магазини в центрі, адміністративне приміщення ОТГ, відділення поліції, ЦРЛ, аптеки», — зазначала тоді в одному з інтерв’ю заступниця голови Київської облради Тетяна Семенова. Також росіяни розбили багато житлових будинків. Зруйнували міст, що з’єднує дві частини Макарова через річку Здвиж.
Нині міст уже відбудований. Переходимо ним на протилежний берег і озираємо чарівний краєвид.
Біля мосту квітнуть дикі мальви, а вдалині, нижче за течією, над очеретами кружляють білі чепури. Через російську агресію в річку потрапило чимало дизпалива, мастил та олій, а також снарядів, ракет та їхніх уламків. На перший погляд, природа втримала удар, але як саме це вплинуло на річку та її живий компонент, можуть сказати тільки фахівці після детальних досліджень.
Повертаємося на лівий берег Здвижу, кидаємо погляд на ошкірену побитими вікнами будівлю місцевого поштамту та Укртелекому.
Навпроти — кафе, у якому збираємося пообідати. Тут усі вікна вже замінені, а про війну нагадує лише ум’ятина від уламка в одвірку вхідних дверей. «Приватний бізнес відновлюється швидше, — коментує ситуацію Олена, — але не завжди. Різні можливості, різні обставини, різні масштаби руйнувань».
У справедливості її слів переконуємося, коли іншою стороною Житомирської траси повертаємося в Київ. Одну із зупинок робимо біля вщент вигорілого ресторану «Бістро пекаря» (в Україні працює мережа таких закладів).
Пожежа сталася під час бою 28 лютого. Ось як його описує історик і публіцист Олександр Зінченко на «Історичній правді»: «Бій у Березівці. Там колона російського війська потрапила в таку ж пастку, як у Бучі: підбили першу машину, останню, а потім — через одну. Вибухами боєкомплекту рознесло симпатичний ресторанчик «Бістро пекаря». Від нього залишилася лише вивіска при дорозі. За п’ять днів до цього ми вузьким колом рідних поминали там тата після прощання».
Бита цегла, шматки іржавого заліза. Трохи збоку вже всохлі будяки міряються висотою з уцілілим димоходом окремо винесеного мангалу. Подвір’ям, наче калюжі крові, розтікається багряним листям дикий виноград.
Леннарт довго вибирає точку для фільмування, записує стендап. Дорогою до Києва трапляються іще попелища. Питаю, чи варто зупинятися. Колега стомлено хитає головою: «No need» — не треба.
Біля метро робимо селфі на згадку і прощаємося. Леннарт іде у бік метро, але, зробивши два кроки, повертається і якось так буденно просить: «Win the war» — виграйте війну. Тоді знову рушає до переходу і зникає в натовпі.
Авжеж, ми виграємо, друже. У нас просто немає іншого виходу…
Олег ЛИСТОПАД
Фото автора
Читайте також на тему «Війна і довкілля»:
- Російські ракети, отруєна річка й ананаси (Калинівка, Мила, Ірпінь)
- Прикордоння воєнного часу (Сумщина, Чернігівщина)
- Російська агресія: як рахувати збитки довкіллю
- Чи відповість росія за зруйноване довкілля?
- Каховська катастрофа: перші нотатки
- Підрив Каховської ГЕС — катастрофа планетарного масштабу
- Прикордоння воєнного часу
- Що на морі: наслідки підриву росіянами КахГЕС
- Чи вибухне Павлоград від російських ракет?
- Відновлення «Каховки»: спочатку – дослідження
- Що виросте на дні Каховського “Моря”
- Підрив росіянами Каховської ГЕС: шалені збитки, скалічені долі, шкода довкіллю
- Нам уже сьогодні потрібні розмінери!