Сьогодні, 28 березня, у Свято-Покровському кафедральному соборі ПЦУ (м. Львів, вул. Михайла Грушевського, 2) відбувся чин похорону та прощання з Ігорем Рафаїловичем Юхновським.
На Личаківському кладовищі у Львові з’явиться ще одна могила, до якої не заростатиме травою ні дорога, ні людська пам’ять.
Про таких, як він, хто в 90-і круто змінював історію, наближаючи споконвічну мрію українців мати державу і волю (чи волю і державу) пишуть і будуть писати книги. Автори по крихтах збиратимуть спогади про тих, хто творив нову Україну. Нам поталанило: ми жили поряд з ними, слухали їхні роздуми і спогади, журналісти брали інтерв’ю – здебільшого з приводу, сподіваючись на те, що іншим разом вдасться поговорити довго і про все. Про їхнє життя, про країну, про минуле і майбутнє…
У травні 2020 року Ігор Рафаїлович сказав в інтерв’ю Богдана Залізняка у «Світі»: «Я кілька десятиліть свідомо будую Українську державу». Крім наукових тем і наукових досліджень він працював тоді над проєктом нової Конституції України – для того, щоб держава мала «новий політичний лад, притаманний Україні». Складовою цього ладу була чіткість обов’язків і відповідальність кожної гілки влади. Ця Конституція передбачала створення двопалатного парламенту – Верховної Ради і Сенату. Наявність Сенату з рівним представництвом – по 4 сенатори, обраних від кожної області, казав він, зробить його стійкою структурою. І саме сенат закладатиме регламенти поведінки усіх владних структур.
Вірогідно, що його погляд на таку трансформацію України, багатьма не сприймався. Навіщо двопалатний? Тут однопалатного забагато… Але, минає час і, можливо, нам доведеться перечитати, передумати і чимало його ідей таки втілити в життя.
Адже з того, що ми знаємо, Ігор Рафаїлович практично ніколи не помилявся. Наприклад, тоді, коли Верховна Рада готувалася до проголошення Акту про Державну незалежність України, і багатьом депутатам здавалося, що достатньо за це проголосувати, Юхновський, який очолював тоді опозиційну Народну Раду (що діяла на противагу прокомуністичній «групі 239») наполіг на Всеукраїнському референдумі.
Як згадував у нашій газеті депутат першого скликання Верховної Ради Микола Якович Головенко, Ігор Рафаїлович пояснював: «Наше проголошення Незалежності буде нетривким через те, що ще існує Верховна Рада СРСР, яка може денонсувати рішення ВР України».
Він добре розумів хижацьку сутність Радянського Союзу, і знав, що Москва чинитиме всілякі перепони, тільки б не дати Україні вирватися з цупких лабет «сім’ї народів». Достатньо згадати, як московська влада намагалася повернути незалежну Литву в лоно СРСР, спрямувавши спецназ та добірну псковську дивізію у січні 1991-го на штурм Вільнюської телевежі. Подібні події повторилися потім і в інших колишніх республіках.
Ця хижацька сутність виявилася ще в більшій мірі притаманною «спадкоємцю» колишнього Союзу – росії.
І як в воду дивився Ігор Рафаїлович, коли на запитання одного з членів Народної Ради, народного депутата Юрія Гнаткевича: «Як же так сталося, що за Україну стільки крові пролито, скількох зарубано, посічено, розстріляно, замордовано в московських таборах…, а ми отак легенько проголосували й здобули самостійну Україну», – відповів: «Прийде час, вони ще схаменуться!».
Нині за незалежну самостійну Україну проливається кров, а полонених і мирних людей в окупації мордують, і падають КАБи, і летять ракети і снаряди, і підриваються міни… Ращисти разом зі своїм недофюрером пробують відкотити все назад. Але це неможливо.
Однак тоді, на світанку Незалежності, вірилось, що тільки від нашої волі і бажання залежить побудувати вільну державу. Головне зробити все правильно, не гайнуючи часу.
Недаремно до першої вільно обраної Верховної Ради увійшло найбільше науковців. Адже коли ще головою парламентської Комісії з освіти і науки, а потім і першим віцепрем’єр-міністром України ставав академік Національної академії наук? З його віцепрем’єрства почалася співпраця України з ЦЕРНом. Ігор Рафаїлович був одним з ініціаторів «Ланцюга Злуки», що протягнувся 22 січня 1991 року від Львова до Києва. Один із засновників Українського інституту національної пам’яті, а потім і його головою.
І водночас – це великий вчений, фізик-теоретик, який створив Львівську наукову школу статистичної фізики. У згадуваному вище інтерв’ю в газеті «Світ» він сказав: «Упродовж 10 років після повернення з Києва я працював над фазами переходів речовини з одного агрегатного стану в інший. Я вперше довів існування найважливішої точки, яка характеризує фазовий період. Мені вдалося отримати цю точку – однакової ймовірності для кожної молекули речовини бути в газовому чи рідкрому стану».
Тоді, у своїх 94 роки, він сказав: «Від роботи я одержую насолоду. Я працюю безперервно», «Кожнй день я ловлю себе на тому, що думаю: а що ж я зробив за день, що маю зробити на другий день. І чи вистачить мені часу».
Найбільшим вчителем називав свого батька, який навчав своїм прикладом і працелюбністю. У науці вчителем називав академіка Боголюбова.
Заповітом можемо вважати слова Ігора Рафіїловича: «Ми весь час маємо створювати державу. Кожний – своїм умінням, спеціальністю, фаховістю».
Герой України, один з творців її нової історії, народний депутат чотирьох скликань, совість і обличчя Незлежності… Він прожив довге, складне і дуже гідне життя, так багато зробивши для України. Звичайно, йому ніколи б не вистачило часу переробити все, що було заплановано…
Він залишив це нам: продовжувати створювати державу.
Дякуємо Вам, Ігоре Рафаїловичу!
Лариса ОСТРОЛУЦЬКА
Читайте також:
- Єднаємось для реалізації спільних пріоритетів
- Інноватор транспортної авіації США походженням з України
- Нова криза природничих колекцій?
- Крістоф Маркшис: Після масштабного російського вторгнення стало зрозуміло, що, на жаль, ми знаємо занадто мало про наших східних сусідів
- Як російська армія знищує українські ґрунти