Чи йдуть українські заклади вищої освіти «в ногу» з європейськими? Як «почувається» нині українська вища освіта, викладачі й науковці? Що чекає на вищу освіту у найближчому майбутньому? Відповіді на ці та інші питання спробували знайти учасники вебінару «Майбутнє української вищої освіти».
Зустріч організувала Спілка дослідників вищої освіти України, її було присвячено співзасновникам спілки Світлані Щудло та Сергію Курбатову.
Подумати, як інтегрувати освіту в європейський простір, запропонував доктор фізико-математичних наук, академік громадської організації «Академія наук вищої школи України» Володимир Бахрушин.
— Ми визначилися, що хочемо бути в Європі й наш генеральний тренд — євроатлантична інтеграція, — зазначив пан Володимир. — Але на цьому шляху на нас «чатує» чимало складнощів, адже всередині країни все ще тривають дискусії, що таке євроінтеграція.
Спочатку — наздогнати
Велика проблема, на думку доповідача, полягає в тому, що недостатньо сказати, що ми обрали євроінтеграцію, потрібно враховувати, що ЄС і європейський простір вищої освіти розвиваються дуже швидко. Тому потрібно долати відставання, які вже є, а також ті, що виникають сьогодні.
Володимир Бахрушин розповів, що нині в Україні в одному ЗВО в середньому навчається 4,5 тисячі студентів (у державних — понад 6 тисяч). Цей показник менший, ніж в європейських країнах. «У європейських університетах прикладних наук у середньому навчається близько 15–17 тисяч студентів», — зазначив він.
В Україні співвідношення студентів і викладачів — приблизно 10 до 1. У світі ці показники дуже різняться, у деяких медичних університетах США, наприклад, співвідношення складає два студенти на одного викладача, в інших вишах — 30 до 1. У Туреччині є університет, де навчаються 3,5 мільйона студентів, але більшість із них усе-таки здобуває освіту дистанційно.
Системи фінансування вищої освіти в Європі й в Україні теж мають свої особливості.
В Україні за кошти державного бюджету у 2019–2020 роках здобували освіту приблизно 42 відсотки українських студентів. Цей показник трохи менший за європейський.
Українські студенти здобувають вищу освіту за різними формами навчання. На жаль, за словами доповідача, у нас поки що немає поширених у Європі форм full-time і part-time. Хоча для розв’язання багатьох прикладних задач ці форми стали б у пригоді й в Україні. Та й фінансувати part-time (неповний день) було б простіше.
Приватні, але залежать від уряду
В ЄС є державні, приватні й комунальні заклади вищої освіти. «Приватних закладів більше, державних — менше. Але варто зазначити, що приблизно половина приватних закладів належать до категорії «приватні, які залежать від уряду», — сказав доповідач.
Є приватні заклади, в яких понад 50 відсотків фінансування надходить з державного бюджету. У деяких країнах уряд виплачує заробітну плату співробітникам ЗВО, на інші ж потреби вони заробляють самі.
Втім, важливо розуміти, що хоча частка приватних закладів у ЄС значна, більшість студентів усе-таки здобувають освіту саме в державних університетах.
Для підвищення ефективності бюджетного фінансування та підвищення якості освіти в Україні пропонують йти шляхом укрупнення, об’єднання чи приєднання закладів вищої освіти.
В Європі, як розповів доповідач, теж відбуваються приєднання чи об’єднання ЗВО. Втім, європейці використовують й інші варіанти кооперації, зокрема університетські альянси, кластери різних типів тощо. Наприклад, у складі деяких кластерів є університети, коледжі, професійно-технічні заклади та підприємства.
— Але доки наші ЗВО є бюджетними установами, навряд чи можна розраховувати на створення кластерів, — зауважив доповідач.
Все впирається в бюджет
З яких джерел відбувається фінансування закладів вищої освіти?
— Сьогодні ми маємо суміш нормативного фінансування державного замовлення і «формульного» — за результатами діяльності, — продовжив Володимир Бахрушин.
«Формульне» фінансування з початком повномасштабного вторгнення було призупинено, але — не скасовано. Якщо його відновлять, то ЗВО знову матимуть фінансування за результатами діяльності й фінансування за державним замовленням на основі нормативів. На жаль, нормативи орієнтуються не на реальні потреби закладів освіти та потреби забезпечення якості, а на можливості державного бюджету. Тому ці нормативи дуже умовні.
Точаться дискусії й про запровадження «блокового» фінансування (як варіант моделі «формульного»). «Блокове» фінансування у сотнях варіацій є у кожній європейській країні.
Відмінності полягають лише у величині «блоків»: у деяких випадках університет отримує один «блок» фінансування і на свій розсуд розпоряджається коштами, в інших — отримує «блоки» за основними напрямками — на освітню, наукову діяльність тощо. Вільно використовувати кошти заклад може лише в межах кожного окремого «блоку».
Важливим є й питання правового статусу закладів вищої освіти.
— В Україні є бюджетні установи, приватні прибуткові чи неприбуткові установи, — констатував Володимир Бахрушин. — У Європі й північній Америці основними є публічні заклади вищої освіти та різні форми приватних установ. Якщо ми хочемо мати інституційну автономію, то маємо рухатися у бік публічного закладу. Можливо, це буде не завтра, але у підсумку університети (окрім, можливо, військових та деяких інших) повинні стати повноправними власниками майна і мати власні кошти.
Темп освіти може бути різним
Володимир Бахрушин звернув увагу і на право студентів обирати власний темп здобуття вищої освіти. Сьогодні чимало студентів самі платять за навчання й інколи не мають можливості внести оплату за рік чи пів року. «Треба дати їм можливість оплатити 30 чи 40 кредитів протягом року», — зазначив Володимир Євгенович.
Фінансування зменшилося на 20 відсотків
Про діапазон проблем і виклики системи вищої освіти говорив і директор Аналітичного центру «ОсвітАналітика» Євген Ніколаєв. Він розповів про результати дослідження «Вища освіта в Україні, зміни через війну», яке було виконано за підтримки представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні.
За даними дослідження, через війну зруйновано 332 заклади освіти (вищої, професійної, середньої, дошкільної), понад 3 тисячі закладів пошкоджено. «Ми бачимо непослідовність державної політики щодо фінансування. Знижується фінансування університетів, підпорядкованих Міністерству освіти і науки чи Міністерству охорони здоров’я, але підвищується — університетів, якими опікується Міністерство внутрішніх справ України», — зазначив пан Євген.
За 2022 рік фінансування ЗВО знизилося на 20 відсотків (без урахування інфляції).
Тобто грошей у системі вищої освіти відчутно меншає.
Втім, вища освіта у 2022 році має й хороші показники.
Наприклад, надзвичайно успішною стала вступна кампанія. На бакалаврські програми вступило на 20 тисяч осіб більше, ніж до війни (першокурсниками стали 181 тисяча студентів). «Понад 30 тисяч першокурсників — це чоловіки старшого віку, які раптово захотіли вчитися», — зіронізував доповідач.
Непоганими є показники міжнародної підтримки (грантів та програм), яку у 2022 році отримали українські студенти й науковці.
Втім, як розповів доповідач, коли учасники дослідження спробували з’ясувати конкретні можливості й програми українських науковців, то стикнулися з тим, що інформація про них не зовсім публічна.
Серед іншого, дослідження виявило, що Україна стрімко втрачає іноземних студентів в наших ЗВО. Наприклад, студентів, які вивчають медицину, у 2022 році було 68 тисяч (частина з них виїхала і продовжила навчатися дистанційно), на початку 2023-го ця цифра знизилася до 51 тисячі.
Цікавими є й дані щодо переміщення університетів з тимчасово окупованих територій України та територій, де відбуваються бойові дії. За даними дослідження, релокація 2022 року, на відміну від переміщення у 2014-му, у більшості випадків була віртуальною.
В інші міста виїхало керівництво університетів, а викладачі та студенти «розбіглися» хто куди. Освітній процес у переміщених ЗВО відбувається винятково дистанційно. «За підсумками 2014 року ми бачили різке зменшення показників якості навчання в переміщених університетах. Розуміємо, що й нині переміщені ЗВО — в зоні ризику щодо якості навчання», — зазначив доповідач. Утім, додав, що викладачі переміщених вишів це заперечують, мовляв, навпаки, мають шалену мотивацію відновити роботу і працювати ще ефективніше.
Наука, перезавантаження
Про ініціативу UAScience.Reload розповів викладач Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Юрій Халавка.
— Ідея проєкту — максимально широко розповісти про потреби українських науковців донорам і установам (зокрема й міжнародним) і знайти допомогу для вчених, які залишилися в Україні, — пояснив пан Юрій.
Для того, щоб розмова спиралася на статистику, навесні 2022 року ініціативна група провела опитування різних груп науковців. У жовтні 2022 року відбулася друга хвиля опитування. Всього опитано понад 3 тисячі людей, це викладачі ЗВО, вчені, які працюють у наукових установах НАН України, галузевих академіях.
Перше дослідження показало, що за кордон виїхало 15 відсотків опитаних, друге — що частка тих, хто перебуває за кордоном, зменшилася (тобто чимало вчених повернулися).
Навесні 2022 року 50 відсотків опитаних відповіли, що тимчасово перебувають в іншому регіоні, восени таких було значно менше. «Тобто після того, як ворога відкинули від столиці, люди почали повертатися», — зауважив пан Юрій.
Опитування допомогло виявити чимало проблем науки під час війни. Зокрема, понад 70 відсотків науковців відповіли, що не можуть продовжувати наукову діяльність у довоєнних обсягах. Люди не відчувають себе у безпеці, не мають доступу до обладнання, інтернету тощо.
— Про ці потреби ми розповіли міжнародним партнерам, — зазначив доповідач. — І отримали технічну допомогу — джерела безперебійного живлення, ноутбуки тощо.
Відповідаючи на запитання про персональні потреби, 70 відсотків учених сказали, що їхня фінансова спроможність погіршилась (так відповіли й науковці, які виїхали за кордон).
Що ж стосується потреб, пов’язаних з науково-дослідною діяльністю, то з’ясувалося, що українським науковцям потрібна не так безпосередня допомога (тут і зараз), як надія на майбутнє. «Люди потребують надії, і навіть короткотермінові проєкти дали б відчуття стабільності», — зазначив Юрій Халавка.
Цікавими є дані, що стосуються міжнародної підтримки українців. У перші місяці війни закордонна наукова спільнота надала українцям величезну допомогу, багатьом запропонували тимчасову роботу чи стипендії. Втім, не всі проєкти продовжені, чимало грантів уже закінчилися.
На сьогодні фінансування від Польської академії наук отримують декілька груп (програма розрахована на три роки). У складі цих груп — кілька десятків науковців.
Єдиний виняток — масова програма американського приватного фонду Simons Foundation для науковців, які виконують дослідження з хімії, фізики, біології. Невелику стипендію фонду (100–200 доларів) протягом року отримують пів тисячі українців.
— Поки що важко сказати, наскільки системно працює в цьому питанні держава, — продовжив розповідь пан Юрій. — Але ми завжди наголошуємо, що довготривала, масова, невелика підтримка є кращою, ніж великі гранти для обмеженої кількості вчених чи окремих колективів. Бо якщо хтось один отримає стипендію, а його кафедра занепадатиме, то ефективність цієї людини буде сумнівною.
Підготувала Світлана ГАЛАТА
Читайте також: